Темна вежа. Темна вежа VII

— Ми лише запитуємо, а не намагаємось вас відмовити, — озвався Файмало. — Але правда невблаганна: тепер це лише твій пошук, стрільцю. Це все, більше нічого немає. Тебе ніщо не змушує йти далі. Коли ти проминеш замок і ступиш на Білі Землі, то ви з друзями опинитеся поза сферою впливу ка. Але тобі це не потрібно. Усі ті події, що ти пережив, було приведено в рух з однією метою: щоб ти врятував Промені й відтак забезпечив вічне існування Вежі, осі, на якій обертаються всі світи й усе життя. Ти це зробив. А тепер, якщо ви розвернетеся й підете, мертвий Король довіку сидітиме в своєму полоні, і все буде гаразд.

— А дулю тобі! — пирхнула Сюзанна, не поступаючись грубістю сеєві Ф’юмало.

— Байдуже, правду ти кажеш чи неправду, — сказав Роланд, — я піду далі. Бо я обіцяв.

— Та кому ти обіцяв? — вибухнув Файмало. Вперше відтоді, як зупинився на протилежному боці мосту, він розчепив складені на грудях руки й відкинув з лоба волосся. Жест був незначний, проте дуже красномовно свідчив про його розчарування. — У пророцтвах про цю обіцянку нічого не сказано, запевняю тебе!

— Так і має бути. Бо обіцянку цю я дав сам собі й збираюся її дотримати.

— Цей чоловік так само божевільний, як і JIoc’ Червоний, — не без поваги відзначив Ф’юмало.

— Гаразд. — Файмало знову схрестив руки на грудях. — Я зробив усе, що міг. — Він кивнув своїм двом третинам, котрі уважно дивилися на нього, чекаючи вказівок.

Фімало і Ф’юмало опустилися кожен на одне коліно: Фімало на праве, Ф’юмало на ліве. Підняли кришки кошиків з верболозу і підняли кошики, щоб показати, що всередині. (Побіжно нагадавши Сюзанні, як моделі в телеіграх «Правильна ціна» і «Концентрація» демонстрували призи.)

В одному з кошиків лежала‘їжа: смажені курчата і свинина, кавалки яловичини, великі круглі рожеві шматки шинки. Сюзанна відчула, як від цього видовища її шлунок розтягується, неначе готується це все проковтнути, і лише з величезним зусиллям стримала чуттєвий стогін, що рвався з грудей. З переповненого рота витекло трохи слини, й вона крадькома стерла її рукою. Вони зрозуміють, що вона зробила, ради на то не було, але принаймні вона могла позбавити їх задоволення бачити, як голод блищить у неї на губах і підборідді. Юк загавкав, проте зі свого місця біля стрільцевої лівої ноги не зійшов.

В другому кошику лежали великі плетені з товстої пряжі светри, зелений і червоний: різдвяних кольорів.

— А ще там є панталони, куртки, шорбутси на хутрі та рукавички, — пояснив Фімало. — Бо в Емпатиці о цій порі року страшенна холоднеча, а вам ще багато місяців іти.

— На околицях міста ми залишили для вас легкі алюмінієві санчата, — сказав Файмало. — Можете закинути їх на свій візочок, а потім, коли почнуться сніги, повезете на них даму й свої ґунна.

— Ви, певно, думаєте, чому ми все це робимо, адже ми не схвалюємо вашого походу? — спитав Фімало. — Просто ми вдячні вам за порятунок…

— Ми вже думали, що нам гаплик, — втрутився Ф’юмало. — «Квотербеку кранти», як сказав би Едді.

Ці слова також боляче різонули Сюзанну… та не настільки боляче, як вигляд усієї тієї їжі. Не настільки боляче, як уявляти, як приємно було б натягти через голову грубого светра і відпустити, щоб він вільно впав майже до колін.

— Я вирішив, що спробую відмовити вас, якщо зможу, — сказав Файмало, єдиний, хто, як зауважила Сюзанна, говорив про себе в першій особі однини. — А як не зможу, то споряджу вас усім необхідним.

— Ти не зможеш його вбити! — вибухнув Ф’юмало. — Невже ти цього не розумієш, дубоголова ти машино смерті? Усе, що ти можеш, — зіграти йому на руку своєю нетерплячістю.

— Цить, — м’яко сказав Файмало, і Ф’юмало відразу ж замовк. — Він своє рішення прийняв.

— А що ви робитимете? — запитав Роланд. — Коли ми підемо?

Усі троє, неначе дзеркальне відображення, синхронно знизали плечима. Але відповів Файмало — так зване суперего уффіїв.

— Чекатимемо тут. Побачимо, загине чи виживе матриця творіння. А тим часом спробуємо підновити Лe Кас, повернути йому хоч дещицю колишньої величі. Колись тут було дуже гарно. І все ще може стати, як раніше. А зараз нашу бесіду скінчено. Беріть свої подарунки, дякуємо вам і бажаємо всього найкращого.

— Бурчимо, але бажаємо, — і Ф’юмало всміхнувся. Усмішка вийшла сліпучою і несподіваною.

Сюзанна мало не рвонула вперед. Нею керував навіть не голод, не жадання свіжої їжі (свіжого м’яса), а пристрасне бажання мати светра і теплу білизну. Їхні запаси харчів помалу виснажувалися (і, безперечно, закінчаться ще до того, як вони проминуть землю, що її уффії називали Емпатикою), але бляшанки квасолі, тунця й тушкованки ще перекочувалися у Таксі Хо Фат і шлунки в них із Роландом поки що були повні. Холод — от що її вбивало (принаймні таке було відчуття). Холод пробирався всередину, до серця, потроху, болісно, дюйм за дюймом.

Зупинило її дві речі. По-перше, вона усвідомила, що лише один крок уперед зараз потрібен для того, щоб знищити крихітний залишок її сили волі. Вона готова вибігти на середину мосту, впасти навколішки перед тим глибоким кошиком і порпатися в ньому, як хижачки-домогосподарки на щорічному розпродажу. Та щойно вона зробить той крок, її вже не зупинити. І втрата сили волі буде не найгіршим. Вона також втратить повагу до себе, яку так важко все життя здобувала Одетта, незважаючи на підривну роботу саботажниці в своїй голові, про чиє існування і не підозрювала.

Втім, навіть не це її стримало. Стримав спогад про той день, коли вони побачили ворону з зеленою травою в дзьобі, ворону, що каркала «кру, кру!» замість «кар-кар!» Лише чортове зілля, так, та все одно зелене. Живе. Того дня Роланд наказав їй тримати язика на припоні, сказав… якже це прозвучало? Перемозі завжди передує спокуса. Вона й подумати не могла, що найбільшою спокусою всього її життя стане товстий рибальський светр, але…

Зненацька вона збагнула, що стрілець знав (якщо не з самого початку збагнув, то невдовзі після появи трьох Стівенів Кінгів): усе це — обман. Сюзанна не знала напевне, що в тих плетених кошиках, але дуже сильно сумнівалась, що там одяг і харчі.

Тож вона лишилася на місці.

— Ну? — терпляче промовив Файмало. — То ви візьмете мої подарунки? Якщо ви хочете їх мати, то мусите підійти, бо я не можу пройти далі, ніж до половини мосту. Одразу за тим місцем, де стоять Фімало і Ф’юмало, проходить зачарована лінія. Ви з жінкою можете через неї переступити. Ми — ні.

— Дякуємо за доброту, сей, — сказав Роланд, — але ми змушені відмовитися. Харчі в нас є, і одяг чекає там, попереду, хоч поки що бігає на копитах. Крім того, не так уже й холодно надворі.