Темна вежа. Темна вежа VII

— Атож, — погодилася Сюзанна, всміхаючись у три ідентичні (й однаково причмелені від подиву) обличчя. — Не так уже.

— Ми вже підемо, — Роланд знову вклонився над виставленою вперед ногою.

— Кажемо спасибі, кажемо, хай вам добре ведеться, — додала Сюзанна і знову торкнулася невидимих спідниць.

Вони з Роландом стали розвертатися. І саме цієї миті Фімало та Ф’юмало, не встаючи з колін, сягнули руками в кошики.

Команди від Роланда Сюзанна не потребувала: ні слова, ні викрику. Вона витягла з кобури револьвер і пристрелила того, хто був ліворуч від неї, — Ф’юмало, якраз коли він витягав з кошика сріблястого револьвера з довгим стволом. До нього було прив’язано щось на зразок шарфа. Блискавично, як завше, Роланд витяг свого револьвера і зробив один постріл. Над головами, налякано каркаючи, знялися в повітря круки, на мить затьмаривши своєю чорнотою блакитне небо. Фімало, також зі сріблястим револьвером у руці, повільно повалився вперед, на свій кошик із харчами. На обличчі в нього застигла гримаса подиву, а посеред лоба темніла дірка від кулі.

П’ять

Файмало залишався на своєму місці, на дальньому краї мосту. Руки він досі тримав на грудях, але на Стівена Кінга більше схожий не був. Тепер він мав довге жовте обличчя старого, який помирає повільно й тяжко. Розкішна чорна чуприна змінилася брудно-сивим жмутом волосся. Шкіра на черепі облазила від екземи. Щоки, підборіддя й лоб пузирилися прищами й відкритими виразками, деякі були підсохлі, деякі кривавили.

— Що ти таке? — запитав Роланд.

— Я людина, як і ти, — покірно відповів Файмало. — Рендо Задумливий — так мене звали в ті роки, коли я служив державним міністром у Багряного Короля. Втім, колись давно я був простим Остіном Корнвелом, з півночі штату Нью-Йорк. Не з Наріжного світу, на жаль, а з іншого. Я керував торговельним центром «Ніагара», а перед тим зробив успішну кар’єру в рекламі. Може, вам цікаво буде почути, як я розробляв рекламні кампанії для «нозз-а-ли» й «такуро-спірит».

Сюзанна не стала зважати на це дивне й несподіване резюме.

— То він усе-таки не зітнув голову своєму найвірнішому слузі, — промовила вона. — А що за чортівня з трьома Стівенами Кінгами?

— Просто навіювання, — відказав старий. — Ви мене вб’єте? Вперед. Все, про що я прошу, — зробіть усе швидко. Як бачите, я хворий.

— У тому, що ти нам розповідав, була хоч крихта правди? — запитала Сюзанна.

У водявих старечих очах промайнув подив.

— Усе щира правда. — Він ступив на міст, де лежали розкинувшись ще двоє стариганів — його колишніх помічників, у цьому Сюзанна не сумнівалася. — Усе, крім однієї брехні… і цього. — Він ударив по кошику ногою, і звідти вивалився його вміст.

Від жаху Сюзанна мимоволі скрикнула. Юк блискавкою скочив на ноги й зайняв перед нею оборонну позу — розставив коротенькі лапи й похилив голову.

— Все нормально, — заспокоїла вона шалапута, проте голос зрадницьки тремтів. — Я просто… не очікувала.

Плетений кошик, у якому, здавалося, лежали найрозмаїтіші смажені смаколики, насправді був повен людських кінцівок, що розкладалися — то таки була «довга свинина», і в жахливому стані (хоч жахливою була й сама її сутність). Плоть синьо-чорного кольору кишіла хробаками.

А в другому кошику лежав не одяг. З нього Файмало висипав блискучий клубок напівздохлих змій. Їхні очі-намистини потьмяніли, роздвоєні язики безсило висувалися й ховалися. Декілька змій уже перестали ворушитися.

— Якби ви притисли їх до своєї шкіри, вони б ожили, — у голосі Файмало бринів жаль.

— Невже ти справді сподівався, що так і станеться? — спитав Роланд.

— Не сподівався, — визнав старий. Стомлено зітхнувши, він сів на мості. Одна змія спробувала заповзти йому на коліна, і він її скинув неуважним і разом з тим нетерплячим жестом. — Але в мене був наказ, тож…

Сюзанна нажахано і заразом зацікавлено роздивлялася трупи інших двох. Фімало та Ф’юмало, що перетворилися на парочку звичайних собі старих, розкладалися надприродно швидко: пергаментна шкіра на очах облягала кістки, і з неї сочилися тонкі цівки гною. Ось уже очні яблука Фімало випнулися так, що стали схожі на два перископи, і на якусь мить труп набув такого вигляду, наче в нього шок. Довкола двох тіл звивалося декілька змій. Решта полізли в кошик з червивими кінцівками, шукаючи на дні купи тепліших місць. Під час розкладу виділялося тепло, Сюзанна подумала, що й сама не встояла б перед спокусою порозкошувати ним, поки була така змога. Тобто не встояла б, якби була змією.

— Ви вб’єте мене? — повторив питання Файмало.

— Ні, — відповів йому Роланд, — бо ти ще не виконав свого обов’язку. Невдовзі сюди прийде інший.

Файмало підвів погляд, і в його хворих старечих очах промайнула іскра цікавості.

— Твій син?

— Не лише мій, а й твого хазяїна. Ти перекажеш йому від мене кілька слів під час вашої бесіди?

— Якщо буду живий, то так.

— Скажи йому, що я старий і хитрий, а він молодий. Скажи йому, якщо він облишить нас, то ще трохи проживе, плекаючи свої мрії про помсту… хоча що я йому заподіяв, щоб заслужити помсту, я не знаю. А ще скажи: якщо він піде за нами, я вб’ю його, як збираюся вбити його Червоного Батька.

— Чи то ти слухаєш і не чуєш, чи то чуєш, але не віриш, — сказав Файмало. Тепер, коли його хитрощі викрили (нічого настільки гламурного, як уффій, там і близько не було, подумала Сюзанна; лише рекламник пенсійного віку з півночі штату Нью-Йорк), він здавався невимовно втомленим. — Не можна вбити істоту, яка вже вбила сама себе. І до Темної вежі ти зайти не зможеш, бо туди веде лише один вхід, і над ним вивищується балкон, де сидить ув’язнений Лос’. А зброї в нього предостатньо. Самі лише сничі розшукають вас і потнуть на шматки ще до того, як вийдете на середину трояндового поля.

— Це наша турбота, — відрубав Роланд, і Сюзанна подумала, що нечасто правдивіші слова зривалися з його вуст: особисто вона вже почала турбуватися. — Що ж до тебе: перекажеш моє послання Мордредові, коли побачиш його?

Файмало показав жестом, що згоден.

Роланд похитав головою.

— Не махай на мене рукою, старий, — словами кажи.

— Я передам твоє послання, — сказав Файмало і додав: — Якщо я його побачу і ми побесідуємо.

— Побачиш. Прощавайте, сер. — Роланд хотів було розвернутися, але Сюзанна взяла його за руку, і він повернувся.

— Поклянися, що всі твої слова були правдиві, — наказала вона бридкому старигану, що сидів на бруківці мосту під холодними поглядами ворон, які вже повернулися і розсідалися на своїх місцях. Вона гадки не мала, що хоче з’ясувати чи довести своїм питанням. Якщо зараз цей чоловік збреше, хіба вона це зрозуміє? Напевно, ні. Та все одно вона наполягала. — Поклянися ім’ям свого батька і його лицем.

Старий виставив праву руку долонею вперед, і Сюзанна побачила, що навіть на ній кривавили відкриті виразки.