Темна вежа. Темна вежа VII

Хай там як, а я вважаю, що це місце — фістула в часі чи… — Знову пауза. Зітхання. Потім: — Послухайте, існує мільярд всесвітів і мільярд реальностей у них. Я зрозумів це за той час, що живу в Алгулі після того, як мене притягли назад з «моєї маленької відпустки в Коннектикуті», як це називає кі’-дам. Улесливий сучий син!

А в голосі Бротіґена забриніла справжня ненависть, подумав Роланд, і це добре. Ненависть — то добре. Ненависть корисна.

— Ці реальності — неначе дзеркальна кімната. Та тільки жодні два відображення не є однаковими. Згодом я, може, повернуся до цього образу, але не зараз. Я просто хочу, щоб ви зрозуміли — чи просто прийняли на віру, — що реальність органічна, реальність жива. Вона чимось подібна до м’яза. А Шимі протикає в ній дірку ментальним шприцом. У нього є така голка лише тому, що він особливий…

— Тому що він морк, — промимрив Едді.

— Цить! — шикнула на нього Сюзанна.

— …використовувати її, — вів далі Бротіґен.

(Роланд подумав, що варто було б прокрутити назад, щоб розчути прогавлені слова, але потім вирішив, що вони неважливі.)

— Це місце поза межами часу, поза межами реальності. Я знаю, що ви трохи розумієтеся на тому, як функціонує Темна вежа, розумієте її об’єднувальну роль. Тому вважайте нашу пряничну хатку балконом Вежі. Коли ми сюди потрапляємо, то ніби перебуваємо за стінами Вежі, та все одно ми до неї прикріплені. Ця місцина справжня, настільки справжня, що я повертався звідси з плямами шоколаду на руках та одязі, але отримати до неї доступ може лише Шимі Руїс. І коли ми до неї потрапляємо, вона набуває того вигляду, якого хоче їй надати Шимі. Цікаво, Роланде: ти чи твої друзі підозрювали, хто такий насправді Шимі й на що він спроможний, коли зустріли його в Меджисі?

Після цих слів Роланд простягнув руку і натиснув кнопку STOP.

— Ми знали, що він… дивний, — сказав він, звертаючись до своїх друзів. — І особливий. Інколи Катберт казав: «Що такого є в цьому хлопчикові? У мене від нього мороз по шкірі!» А потім він прийшов у Гілеад. Зі своїм мулом Капиком. Сказав, що йшов за нами слідом. Ми розуміли, що це неможливо, але на той час уже стільки всього відбувалося, що нам ніколи було перейматися хлопчиком-служником із меджиської корчми.

— Він телепортувався, правда ж? — спитав Джейк.

Роланд одразу ж кивнув, хоча до того дня ніколи не чув цього слова.

— Принаймні частину відстані він подолав саме так. Інакше й бути не могло. Бо як ще він міг перейти річку Зей? Через неї був лише один міст, мотузяний, та й той Алан перерізав, коли ми його перейшли. У нас на очах він упав у воду, пролетівши тисячу футів.

— Може, він пішов в обхід, — припустив Джейк.

— Може, — кивнув Роланд, — але так він би відхилився від курсу на шість тисяч коліс.

Сюзанна аж присвиснула.

Едді зачекав, чи не скаже Роланд ще чогось. А зрозумівши, що стрілець замовк надовго, нахилився вперед і натиснув кнопку PLAY. І знову печеру наповнив голос Теда Бротіґена.

— Шимі — телепорт. А Дінкі — провидець… і не лише. На жаль, багато доріг у майбутнє для нього закриті. Якщо ви розмірковуєте над тим, чи не знає сей Ерншо, яким буде кінець усієї цієї історії, то відповідь однозначна — ні.

У кожному разі, існує ця дірка від голки шприца в живій плоті реальності… цей балкон на Темній вежі… ця прянична хатка. Справдешнє місце, хоч як важко в це повірити. Саме тут ми зберігатимемо зброю й спорядження, яке плануємо залишити вам у одній з печер на дальньому боці Стік-Тете, і саме тут я записую цю плівку. Коли я виходив зі своєї кімнати з цією старожитньою, але на диво робочою машиною під пахвою, була десята чотирнадцять ранку за СЧБР — Стандартним часом Блакитного Раю. А коли повернуся, на годиннику досі буде 10:14. Не має значення, скільки я пробуду в пряничній хатці. І це лише одна з неймовірно зручних її властивостей…

Ви маєте собі затямити… може, давній друг Шимі Роланд уже це збагнув… що ми троє — бунтівники в суспільстві, що живе за принципом «якось воно буде», навіть якщо цей принцип призведе до кінця світу… і швидше, що раніше, а не пізніше. У нас є багато надзвичайно корисних талантів, і об’єднавши їх, ми зуміли йти на крок попереду. Але якщо Прентис чи Фінлі О’Тего (він голова служби безпеки Прентиса) дізнаються, що ми робимо, Дінкі ще до настання ночі піде на харч хробакам. Найпевніше, що Шимі також. Мені, мабуть, ще якийсь час нічого не загрожуватиме, з причин, до яких я ще згодом дійду, але якщо Пімлі Прентис дізнається, що ми намагаємося привести справжнього стрільця, щоб зруйнувати його плани, — того стрільця, який, можливо, організував загибель більш ніж п’яти дюжин Зелених Плащів неподалік звідси, — тоді навіть моє життя опиниться під великим питанням. — Пауза. — Моє пусте нікчемне життя.

Настала довша пауза. Ще зовсім недавно порожня бобіна вже заповнилася наполовину.

— Слухайте, — нарешті порушив свою мовчанку Бротіґен, — і я розповім вам історію нещасливого і безталанного чоловіка. Моя розповідь може виявитися довшою, ніж час дозволятиме вам слухати. Я впевнений, що в такому випадку принаймні троє з вас знатимуть, для чого на магнітофоні кнопка «FF». Що ж до мене, то я зараз у такому місці, де годинниками ніхто не користується, а капуста броколі, поза сумнівом, заборонена законом. У моєму розпорядженні весь час світу.

І знову Едді вразило, наскільки втомлено звучав голос цієї людини.

— Я просто хочу попросити: не перемотуйте вперед, якщо не буде в цьому нагальної потреби. Як я вже казав, у моїй розповіді можуть бути якісь деталі, що допоможуть вам, хоч я й не знаю, які саме. Я просто не можу подивитися на все це стороннім поглядом. І втомився постійно тримати захист: не лише наяву, а й уві сні. Якби не змога час від часу вислизати до пряничної хатки й спати там, не виставляючи ментальний захист, кан-тої Фінлі вже давно б нас трьох розкусили. Там у кутку є канапа, також із чудового нелипкого маршмелоу. Я можу лягти на неї й спати, й бачити кошмари, потрібні мені, щоб зберегти здоровий глузд. А потім повертаюся до Девар-Тої, де моє завдання — оберігати не лише себе, але й Шимі з Дінком. Дбати про те, щоб про наші таємні справи ніхто не дізнався, щоб охоронці та їхня довбана телеметрія вважали, буцімто ми весь час були там, де нам і належало бути: в своїх кімнатах, в Читалці чи, може, дивилися фільм у «Перлині», а після сеансу пили содову з морозивом в «Аптеці Генрі Грема». А ще я маю залишатися Руйначем. Я щодня відчуваю, як Промінь, над яким ми працюємо — Ведмедя й Черепахи, — дедалі більше угинається.

Приходьте швидше, друзі. Це моє велике бажання. Приходьте якнайшвидше. Бо, знаєте, питання не в тому, що я можу проколотися. У Дінкі жахлива вдача і звичка вибухати лихослів’ям, якщо хтось наступить йому на мозолю. А в такому стані він може вибовкати щось не те. А Шимі старається, як може, але якщо раптом хтось поставить йому не те питання чи зловить за тим, що він робить, коли поряд не буде мене…

Цю думку Бротіґен не закінчив. Але це не було потрібно, бо його слухачі зрозуміли все без слів.

Три

Коли він продовжує розповідь, то каже їм, що народився в Мілфорді, штат Коннектикут, 1898 року. Усі ми чули такі вступні слова і знаємо, що вони сигналізують (на щастя чи на біду) початок автобіографії. Проте, слухаючи записаний на плівку голос, стрільці помічають ще одну подібність, навіть Юк — і той її відчуває. Попервах вони не можуть збагнути, що саме видається їм схожим, але з часом усе стає на свої місця. Історія Теда Бротіґена, Мандрівного Бухгалтера, багато в чому нагадує історію панотця Дональда Каллагена, Мандрівного Священика. Неначе вони близнюки. А шостий слухач (що причаївся у вітряній пітьмі за ковдрою, якою затулили вхід до печери) проникається співчуттям і розумінням. Та чом би й ні? У біографії Теда Бротіґена випивка не відіграє одну з головних ролей, як це було з панотцем, та все одно це оповідь про згубну звичку й ізоляцію. Це історія аутсайдера.

Чотири

У вісімнадцять років Теда Бротіґена приймають до Гарварду, університету, де вчився його дядечко Тім. І сам дядечко Тім, бездітний, радо пропонує оплатити Теду навчання. І, на думку Тімоті Етвуда, все просто і ясно, як Божий день: пропозицію зроблено, пропозицію прийнято, небіж сяятиме в усіх належних сферах, небіж вивчиться і піде працювати на дядькову меблеву фірму з новими силами після піврічного турне повоєнною (після Першої світової) Європою.