Темна вежа. Темна вежа VII

(слухай приятелю чого ж ти не попросив я б дав тобі долар а може навіть і два)

…та її вага смертоносна, як у кинутого списа. І то справді був спис. Йому знадобиться деякий час, щоб це прийняти, але зрештою, коли настане час, він збагне, що тепер він убивця, і якщо Бог існує, то рано чи пізно Теду Бротіґену доведеться стати перед Його престолом і відповісти за те, що накоїв. Втікач наче об щось перечіпляється, хоч на тротуарі немає нічого, тільки напівстертий напис крейдою «ГАРРІ КОХАЄ БЕЛІНДУ» на потрісканому бетоні. Прикрашають вияв почуттів різні дитячі глупства — зірочки, комета, серпик місяця, — яких Тед згодом почне боятися. Йому здається, що він сам щойно прийняв списа в спину, але він принаймні ще стоїть на ногах. І він не хотів. Це правда. В душі він знає, що не хотів. Просто його… так несподівано розсердили.

Він підбирає свого гаманця й бачить, що на нього витріщаються хлопці, які доти грали в стікбол. Він націлює на них гаманця, наче револьвер з відкритим барабаном, і хлопчик з відпиляним держалном мітли в руках здригається від жаху. І не так падіння тіла, як це здригання впродовж наступного року переслідуватиме Теда в нічних кошмарах, а потім вряди-годи зринатиме протягом усього життя. Бо він любить дітей і нізащо не став би лякати когось із них навмисне. І він розуміє, яку картину вони перед собою бачать: чоловіка в майже спущених штанях, видно боксерські труси (крізь ширіньку, може, й член видно — який чарівний останній штрих), з гаманцем у руці й божевільним виразом на закривавленій мармизі.

«Ви нічого не бачили! — кричить він до них. — Чуєте мене? Чуєте? Ви нічого не бачили!»

Потім він підтягує штани. Потім повертається до кинутого портфеля й підбирає його, але відбивну залишає, хрін з нею, хай валяється, разом з переднім різцем він втратив і апетит.

Потім оглядається на тіло, що лежить на тротуарі, й переляканих дітей. Потім дає драла.

І згодом це стане для нього способом життя.

П’ять

Стрічка на другій касеті добігла кінця і з тихим шурхотом вислизнула з отвору в бобіні.

— Господи Ісусе, — промовила Сюзанна. — Господи, який же він нещасний.

— І це так давно було, — Джейк похитав головою, наче розганяючи запаморочення. Роки між його часом і часом містера Бротіґена видалися йому нездоланною прірвою.

Едді взяв коробку з третьою бобіною, показав касету, що була всередині, й, дивлячись на Роланда, питально здійняв брови. Той лише показав своїм улюбленим жестом: далі, далі.

Едді заправив плівку в механізм магнітофона. Раніше він такого не робив, але нічого мудрого в тому не було. І знову зазвучав той змучений голос з пряничної хатки, яку Дінкі Ерншо описав Шимі, справжнього будинку, витвореного чистою уявою і більше нічим. З балкона на бічній стіні Темної вежі, як назвав це місце Бротіґен.

Близько сьомої вечора він убив людину (випадково, погодились би вони всі; для них, звиклих жити за законами зброї, різниця між «випадково» і «навмисне» не потребувала обговорення). А вже о дев’ятій Бротіґен їхав на поїзді, що прямував на захід. А за три дні переглядав у газеті Де-Мойна оголошення про прийом на роботу бухгалтерів. На той час він уже дещо знав про себе, знав, яким обережним йому слід бути. Він більше не міг дозволити собі розкіш сердитися, навіть якщо гнів був справедливий. За звичних обставин він був просто собі пересічний телепат: міг сказати, що ви їли на обід, підказати жертві вуличного шулера, котра з карт — винова дама. Але в гніві він озброювався списом, тим жахливим списом…

— А до речі, неправда, — сказав голос із магнітофона. — Неправда, що я був лише пересічний телепат. Це я розумів навіть тоді, коли був ще жовторотим юнаком, який домагався, аби його взяли у військо. Я просто не знав слова, яке б точно описувало, хто я такий.

Згодом з’ясувалося, що це слово — полегшувач. І пізніше він переконався, що певні особи, мисливці на таланти, вже тоді за ним спостерігали, оцінювали його, знали, що він вирізняється навіть серед телепатів, та тільки не розуміли, чим саме. По-перше, телепати, що жили не на Наріжній Землі (як вони самі її називали), траплялися нечасто. По-друге, вже до середини 1930-х років Тед знав, що заразний. Доторкнувшись до когось у стані емоційного збудження, він передавав цій людині свої здібності й вона на короткий час теж ставала телепатом. Та одного він не знав — що справдешні телепати від його впливу ставали сильніші.

Набагато сильніші.

— Але я не забігатиму наперед, — сказав голос.

Він кочував з міста до міста, сезонний робітник, що «зайцем» їздив у пасажирських поїздах замість вантажних і в костюмі замість комбінезона, ніколи не залишаючись в одному місці досить довго, щоб пустити коріння. Та, озираючись назад у часі, він зрозумів, що вже тоді за ним стежили. То була робота інтуїції чи щось подібне до дивних явищ, які часом вловлюєш бічним зором. Зокрема, він став помічати певних людей. Здебільшого чоловіків, та траплялися серед них і жінки. Усі вони мали смак до кричущого одягу, біфштексів з кров’ю і швидких машин, пофарбованих у пістряві кольори, як і їхній одяг. Обличчя в них були якісь дивні: важкі й невиразні. У майбутньому такі обличчя асоціюватимуться в нього з ідіотами, які лягали під ніж до пластичних хірургів-шарлатанів. Упродовж тих самих двадцяти років (але знову ж таки, не свідомо, а кутиком ока розуму) він помічав, що в усіх містах, де йому доводилося бувати, виринали ті простецькі дитячі знаки — на парканах, ґанках і тротуарах. Зірки й комети, оперезані планети і місяці-серпики. Іноді — червоне око. Часто поряд були намальовані «класики» (але не завжди). Згодом, сказав Тед, усе склалося в дивну цілісну картину, але в часи його мандрів, у тридцяті, сорокові й на початку п’ятдесятих все ще було неясно. Ні, в ті часи він сам чимось нагадував першого й другого Доків, упритул не бажаючи помічати очевидного, бо воно його… непокоїло.

А тоді, акурат у той час, коли добігала кінця Корейська війна, він побачив Оголошення. Воно обіцяло «РОБОТУ ВАШОЇ МРІЇ» і «ЯКЩО ВИ НАМ ПІДХОДИТЕ», то «ЖОДНИХ ПИТАНЬ ВАМ НЕ СТАВИТИМУТЬ». Потрібні навички було перераховано, і серед них — уміння вести бухгалтерський облік. Бротіґен був певен, що це оголошення надрукували в газетах усієї країни; йому воно трапилося на очі в «Бджолі» Сакраменто.

— Чорт! — вигукнув Джейк. — Це ж та газета, в якій панотець Каллаген прочитав про свого друга Магрудера…

— Цить, — шикнув на нього Роланд. — Слухаємо.

Вони слухали далі.

Шість

Тести проводять г’юми (це слово Бротіґен почує лише за кілька тижнів — поки не переступить через поріг, що розділяє 1955рік і позачасся Алгула). Співбесіду в Сан-Франциско також проводить г’юм. Тед дізнається (серед багатьох інших речей), що маскування, яке носять ниці люди, а надто їхні маски, залишає бажати кращого — особливо зблизька, у приватній розмові. Зблизька одразу видно істину: вони покручі, напівлюди-напівтахіни, що з релігійним фанатизмом ставляться до ідеї власного перетворення. І найнадійніший спосіб потрапити у ведмежі лапи ницого й побачити страхітливі зубиська, що шукають твою сонну артерію, щоб її перегризти, — це сказати, що перспективи перетворення в них невтішні і ставатимуть вони хіба що старішими і бридкішими. А червоні знаки на їхніх лобах — Око Короля — на американській стороні зникають (чи підсихають, тимчасово, як прищі), і маски набувають дивної органічної якості всюди, крім зони за вухами, де прозирає волохата коростява шкіра, а ще в ніздрях, де видно зарості живих рухливих війок. Але хіба це чемно: зазирати комусь у шмарклепровід?

Хай би що вони про себе думали, зблизька й у приватній розмові з ними дуже добре видно, що якісь вони не такі, навіть на американській стороні. А злякати рибку, поки не втрапила в сіті, нікому не хочеться, тому співбесіду приймають г’юми (цим слівцем кан-тої не користуються, бо воно видається їм принизливим, як «ніґер» чи «упиряка»), і тести проводять г’юми, і нікого, крім г’юмів, до претендентів не допустять ще довго, аж поки обрані не пройдуть через двері на американському боці і не опиняться в Краї Грому.

Теда тестують разом із сотнею інших претендентів у спортзалі, що нагадує йому про пункт призову в Іст-Гартфорді. Але в цій залі тягнуться ряди й ряди парт (під старомодні круглі залізні ноги парт завбачливо підстелили мати, щоб не подряпати лаковану дерев’яну підлогу), але після першого туру тестування — півторагодинної діагностики з математичними задачами й питаннями з англійської мови й словникового запасу — половина парт звільняється. Після другого туру відсіюється ще чверть пошукачів. Другий тур складається з дуже дивних питань, напрочуд суб’єктивних, і в кількох випадках Тед кривить душею, даючи відповідь, бо думає (а може, й знає), що людям, які проводять тестування, потрібна не та відповідь, яку він (та й більшість людей) за звичних обставин обрав би. От, наприклад, є така задачка: