Темна вежа. Темна вежа VII
Шрифт:
Коли Роланд договорив, Тед Бротіґен сказав:
— А ти чимало крові збираєшся пролити.
— Справді, збираюся. І якнайбільше.
— Для дами ризиковано, — відзначив Дінкі, поглянувши спершу на неї, а потім на її чоловіка.
Сюзанна не сказала нічого. Промовчав і Едді. Він розумів усю ризикованість, як і те, чому Роланд хотів, щоб Сьюз була на півночі селища. «Прогулянковий трайк» забезпечував їй мобільність, якої вони потребували. Що ж до ризику, то вони вшістьох збиралися вступити в бій з шістдесятьома. Чи більше. Авжеж, ризик неминучий, і авжеж, проллється кров.
Кров і вогонь.
— Я могла б задіяти ще декілька кулеметів, — сказала Сюзанна. Її очі вже набули того особливого блиску, що виразно свідчив про присутність Детти. — Якби ними можна було керувати дистанційно, як іграшковим літаком. Не знаю. Але я рухатимусь,
— І з цього може щось путнє вийти? — різко запитав Дінкі.
Роланд невесело всміхнувся.
— Ще й як може.
— Як ви можете це стверджувати? — спитав Тед.
Едді пригадав Роландові аргументи перед їхнім дзвінком до Джона Каллема і міг би відповісти на запитання, але право відповідати належало діну ка-тету (якщо той цього бажав), тож він промовчав.
— Бо інакше бути не може, — відповів стрілець. — Іншого шляху я не бачу.
Розділ XI
АТАКА НА АЛГУЛ СЬЄНТО
Почався наступний день. Ще трохи — і сирена мала просигналити про ранкову зміну. Скоро ввімкнулася б музика, засяяло б сонце і нічна зміна Руйначів вийшла з Читалки, поступаючись ранковій зміні. Усе йшло за правилами, а проте Пімлі Прентис минулої ночі спав не більш ніж годину, та й то всю ту годину його терзали неприємні хаотичні сни. Врешті-решт близько четвертої (годинник на його тумбочці стверджував, що скоро четверта ранку, хоча хтозна, котра там була насправді, та й не мало це більше значення, бо кінець уже був близько) він підвівся й сів у крісло в кабінеті, дивлячись з вікна на темну Алею, де о цій порі не було нікого, крім одного самотнього отупілого робота, котрий забрав собі в голову, що має патрулювати територію, і тепер безцільно розмахував руками з гострими пальцями-пінцетами на тлі неба. Ті роботи, які ще працювали, стали в ці дні дуже ненадійні, але виймати з них акумулятори було небезпечно, бо деякі були заміновані й могли вибухнути за першої ж спроби їх вимкнути. І нічого не можна було з тим вдіяти, крім як примиритися з їхніми витівками й нагадувати собі, що невдовзі це все скінчиться, слава Ісусу й Господу-Вседержителю. Певної миті колишній Пол Прентис відкрив горішню шухляду стола, витяг кольт «миротворець» сорокового калібру й поклав його собі на коліна. Саме з цієї зброї колишній начальник, Гумма, виконав вирок над гвалтівником Кемероном. За час, поки Пімлі перебував на своїй посаді, йому жодного разу не довелося нікого страчувати, і він був цьому радий. Але тримати револьвер на колінах, відчувати його вагу завжди було приємно, це якось заспокоювало. Хоча навіщо йому заспокоюватися серед ночі, а надто зараз, коли все йшло так гладко, він і гадки не мав. Все, що знав напевне, — якісь аномальні сплески активності з’явилися на приладах глибинної телеметрії, як любили їх величати Фінлі й Дженкінс, їхній головний технік (неначе ті інструменти працювали на дні океану, а не в комірчині підвального приміщення, яка прилягала до довжелезної кімнати з кориснішими пристроями). Пімлі любив називати речі своїми іменами, тож свою тривогу розпізнав: то було передчуття неминучого кінця. Він сказав собі, що це просто справджувалося дідусеве прислів’я: він майже дійшов до порогу, тож тепер час і про яйця потурбуватися.
Зрештою він пішов до свого туалету, а там опустив кришку унітаза і впав навколішки, щоб помолитися. І нерухомо застиг, бо відчув якесь коливання в атмосфері. Кроків він не чув, але здогадався, що хтось зайшов до нього в кабінет. Хто то міг бути, підказала логіка. Не розплющуючи очей, досі спираючись руками на закрите сидіння унітаза, він погукав:
— Фінлі? Фінлі О’Теґо? Це ти?
— Так, бос, це я.
Що він робив тут до сирени? Усі (навіть Руйначі) знали, як любив поспати Горностай Фінлі. Але на все свій час. Цієї миті Пімлі приймав у себе Господа Бога (хоча насправді він мало не задрімав навколішках, коли якийсь глибинний інстинкт попередив його, що на першому поверсі будинку начальника тюрми є ще хтось, крім нього). Такого важливого гостя, як Господь Бог, не випроваджують, тому він закінчив свою молитву — «Подаруй мені своє благословення, амінь!» — і лише тоді, кривлячись, підвівся. Триклята спина протестувала проти черева, яке змушена була піднімати.
Фінлі стояв біля вікна, роздивлявся в тьмяному світлі «миротворця», повертаючи його з боку на бік, щоб помилуватися делікатним
орнаментом на руків’ї.— Це той, що сказав «добраніч» Кемерону, чи не так? — запитав Горностай. — Ґвалтівникові Кемерону?
Пімлі кивнув.
— Обережно, синку. Він заряджений.
— Шість патронів?
— Вісім! Чи ти осліп? На Бога, ти подивися, який у нього циліндр.
Дивитися Фінлі не схотів: просто повернув револьвер Пімлі.
— Я знаю, як натискати на гачок. І мені цього цілком вистачає, коли треба мати справу зі зброєю.
— Еге ж, якщо вона заряджена. Чого ти так рано? Чому заважаєш людині прочитати ранкову молитву?
Фінлі пильно дивився на нього.
— А якби я спитав, чому застаю вас за ранковою молитвою, одягненого й зачесаного, а не в халаті й капцях з одним розплющеним оком, що б ви відповіли?
— У мене мандраж. Отак просто. Думаю, ти теж хвилюєшся.
Фінлі чарівливо всміхнувся.
— Мандраж? Це як мурашки по шкірі, коли щось насторожує?
— Еге ж, щось таке.
Усмішка Фінлі поширшала, але Пімлі здалося, що вона не зовсім щира.
— Чудово! Мені подобається! Мандраж! Мандражевий!
— Ні, — виправив Пімлі. — Просто мандраж, більше ніяк.
Усмішка зблякла, Горностай посерйознішав.
— У мене теж мандраж. І мурашки. Я насторожений.
— Знову сплески на глибинній телеметрії?
Фінлі стенув плечима й кивнув. Проблема з глибинною телеметрією полягала в тому, що ніхто насправді не знав, що саме вона вимірює. То могла бути телепатія, чи (Боже збав) телепортація, чи навіть глибинне тремтіння в тканині реальності — передвісник неминучого згасання Променя. Сказати напевне не міг ніхто. Проте за останні чотири місяці ті прилади, що раніше весь час були тихі й темні, оживали все частіше.
— А Дженкінс що каже? — запитав Пімлі. І майже несвідомо вклав револьвер у свою кобуру, наближаючи нас ще на крок до того, про що ви не схочете слухати, а я не хочу оповідати.
— Дженкінс каже все, що готовий верзти його довгий язик без кісток, — несхвально пересмикнувши плечима, відповів Фінлі. — Він же навіть не знає, що означають символи на елементах керування й екранах глибинної телеметрії. Як можна покладатися на його думку?
— Спокійно. — Пімлі поклав руку на плече своєму начальнику служби безпеки. З подивом (і легкою тривогою) він відчув, що тіло під тонкою вишуканою сорочкою від «Тернбул-і-Ассера» здригнулося. Чи, може, затремтіло. — Спокійно, приятелю! Я ж лише спитав.
— Я не можу спати, не можу читати, навіть трахатись не можу, — сказав Фінлі. — Бачить Ґан, я намагався все це робити! Ходімо зі мною до Дамлі-Гауза, будь ласка, подивитеся на ті кляті показники. Може, у вас з’являться якісь ідеї.
— Я керівник, а не технік, — м’яко нагадав Пімлі, але сам уже був на півдорозі до дверей. — Проте цікавіших занять у мене зараз немає, тому…
— Може, то просто сигнали наближення кінця, — розмірковував Фінлі, зупинившись у дверях. — Неначе таку річ можна виміряти…
— Може, й так, — погодився Пімлі, — але прогулятися й подихати вранішнім повітрям нам не зава… Гей! Гей, ти! Ти, Род! Повертайся, коли до тебе звертаються! Повернися, я сказав!
Род, худий чоловік у старезному джинсовому комбінезоні (тканина ззаду глибоко провисла й витерлася до білого), підкорився наказові. Його круглі щоки були всипані ластовинням, а очі мали чарівний відтінок небесної блакиті, хоч у них і застиг миттєвий переляк. Насправді він був би навіть симпатичний, якби не ніс: з одного боку геть-чисто роз’їдений, і одна-єдина ніздря надавала обличчю моторошно-дивного вигляду. В руках він тримав кошика. Пімлі був упевнений, що бачив цього плоскостопого недоумка і раніше, та пригадати не міг: усі Роди були для нього на одне лице.
Але це не мало значення. Встановлення особи було роботою Фінлі, і він одразу ж до неї взявся: рушив до Рода, на ходу витягаючи з-за пояса гумові рукавички. Род притисся до стіни, ще міцніше стиснув свого плетеного кошика і гучно перднув — напевно, з переляку. Пімлі довелося прикусити внутрішній бік щоки, сильно прикусити, щоб стримати усмішку.
— Ні, ні, ні! — вигукнув шеф безпеки й рукою в рукавичці ляснув Рода по обличчі. (Торкатися шкіри Дітей Родерика не можна було: надто багато хвороб вони переносили.) З Родового рота бризнула слина, з провалля в носі — кров. — Не повертайся до мене задом, сей Гейліс! Звісно, дірка у тебе в голові ненабагато краща, але принаймні вона може озватися до мене шанобливим словом. І тобі ж буде ліпше, якщо озветься.