Теплі історії до кави

Увесь цей час вона могла спокійно ніжитися собі в ліжку - її робочий день починався з 11-ї, а їхати з їхнього села до міста велосипедом потрібно було якихось сорок хвилин. Але Юстина нізащо би не пропустила сніданок удвох із чоловіком. І він завжди казав друзям, що то була найкраща подія його дня.

Коли надворі дощило, Юстина накривала круглий стіл на веранді картатою кавово-бежевою скатертиною, ставила посеред столу в білій простій вазі букет простих польових чи садових квітів, яких у них росло предостатньо, і готувала щось тепленьке. У такі дні в них було більше часу, оскільки молодята добиралися до міста не велосипедами, а маршруткою.

Але сьогодні їй так хотілося, щоби вони снідали в саду! Земля була ще волога після нічного дощу, в повітрі відчувалася легенька прохолода, але там так неймовірно пахнуло цвітом, неначе то був не сад, а парфумерний магазин! Ні, навіть не так - наче ціла парфумерна фабрика!

Зазвичай після сніданку вона перевдягалася, брала велосипед, фотоапарат і вирушала з чоловіком у напрямку міста. Він їхав на роботу, а вона використовувала свої вільні дві години на мандрівки сільськими манівцями, знімкувала, а вже потім робила з тих світлин листівки. Але останній тиждень їй було заборонено вдаватися майже до будь-якої зі своїх улюблених розваг і не лише: на велосипеді їздити не можна було, пити міцну каву з цинамоном - теж. А ще не можна було літати літаками.

Юстина саме готувалася до відрядження в Індію - короткого, двотижневого, але вимріяного ледь не з пелюшок. Відвідини Калькутти були її метою з глибокого дитинства. Якщо зазирнути правді в вічі, то саме заради цього вона попросила батьків віддати її до школи з поглибленим вивченням іноземних мов, згодом поступила в університет для вивчення туристичного бізнесу, і вже з другого курсу почала активну роботу за професією - у напрямку до здійснення своєї мети. Перші її поїздки були у світ «цивілізований»: Європа, Америка, Англія, останні дві країни - за навчальними програмами. І все для того, щоби знати англійську так добре, щоби сміливо поїхати до Калькутти й не боятися там жити стільки, скільки заманеться!

На медовий місяць вони з чоловіком вибралися до сусідньої Молдови дивитися на виноградники і полювати за якою-не-якою екзотикою. Аж тут нарешті визріло довгоочікуване відрядження. В Індію! Того дня жінка почувалася майже Карлсоном, якому подарували ключі від льоху з варенням. Їй здавалося, що то не велосипед її везе, а вона несе його, підтримувана власними крилами. За декілька днів у неї були квитки.

А через день після того їй здалося, що вона… вагітна. За ранковим сніданком на веранді вона підвела очі на чоловіка й несміливо почала:

– Тимофію, я не впевнена, але мені здасться, що ти скоро можеш бути…

– Татом?
– перебив він її і тепло-тепло усміхнувся.

Вона кивнула і раптом перестала боятися.

Тест показував одну смужку. Але лікарка, мамина двоюрідна сестра, чомусь казала, що відчуття молодої жінки можуть бути правдивими. І наполегливо просила Юстину відмовитися від поїздки, від велосипеда, кави, навіть від насиченої роботи.

Жінка звикла ризикувати, але цього разу ніяк не могла зважитися.

– Ти ж навіть не знаєш, чи точно це вагітність. А тут випустиш із рук такий шанс, - намагалася напоумити її одна подруга.

А ще Юстині-мандрівниці до свербіння в п’ятках і до трепету в грудях хотілося в дорогу. До Індії! Може, це не нашкодить?… Але чи варто?

Розгублена Юстина після роботи забігла до своєї одногрупниці, Оленки. То була дуже незвичайна молода жінка. Юся пам’ятала, як Ле - так вони називали одна одну - малювала під час пар і перерв різних смішних чоловічків, звірят, замки та химерні дерева на полях своїх зошитів для конспектів. Вона завжди була невимовно світлою й доброю. І неперевершено вміла мріяти. Її малюнки згодом «ожили» - Ле стала художницею-ілюстраторкою дитячих книжок, а ще в неї була пречудесна п’ятирічна донечка із золотавими кучериками. Ле точно мала знати, що їй робити!

Оленка запарила м’ятного чаю й попросила свою маленьку принцесу принести гості домашніх пиріжків із кухні. Тоді схилилася до Юстини й узяла її за руку. Усміхнулася - так само тепло, як Тимофій і лікарка, тітка Марійка, коли у них зародилася думка про можливу Юстинчину вагітність.

– Слухай, навіть одне сподівання на це вартує пожертв, повір. Дорога тебе ще покличе. Але якщо зараз тебе кличе щось важливіше - не пропускай це повз вуха!

До кімнати саме забігла рум'янощока Євангелинка - найкраще підтвердження маминих слів.

Юстина усміхнулася малечі й узяла до рук гаряче горня - це завжди її заспокоювало. Вона згадувала Оленчині слова, сказані колись давно. Коли вони з Тимофієм зібралися продати квартиру в місті та переїхати жити до села, з них часто кепкували друзі й крутили пальцем біля скроні, застерігали, лякали й усіляко відмовляли: а що, коли нічого не вдасться? а що, коли доведеться повертатися? а що, коли грошей не вистачить на купівлю нової квартири, ви залишитеся без даху над головою?

– Хай би й раптом не вдалося - але спробувати варто неодмінно!
– запевнила їх тоді Оленка.
– Якщо щось, поставите намет у нашій вітальні, я обставлю його вазонами, і вам буде здаватися що ви в селі. Але лише після того, як ви спробуєте здійснити свою мрію насправді, а не так буцім!
– сміялася вона.

Ле саме носила Євангелинку й свято, більше ніж будь-коли, вірила в дива. І все їм тоді вдалося - тож Юстина була схильна вірити подрузі. І взагалі, як вона зауважила, щасливі люди переважно були сміливими настільки, щоби вірити в утілення великих мрій - своїх і чужих. І навпаки: сміливці, які наважувалися йти слідом за мрією, були щасливими людьми. Ну а Ле - однозначно - була прямим доказом цієї теорії.

Після тієї розмови Юстина повернулася до села, перед тим навідавшись у книгарню і прикупивши стосик книжок, які давно хотіла прочитати і на які все бракувало чи то часу, чи коштів, й попросила чоловіка привезти їх після роботи додому. А ще - відмовилася від поїздки й сказала на роботі, що декілька тижнів попрацює дистанційно.

…Сьогодні їй було чим себе зайняти. Вона провела рукою по волоссю, зібрала рожеві пелюстки, що щедро насипалися туди з дерев, і усміхнулася чоловікові, який так зосереджено ласував наїдками. Тоді провела його на роботу, розвісила гамак поміж грушею і яблунею та вляглася на нього, поклавши подушку під голову і вкрившись картатим вовняним пледом. Щойно Юстина хотіла взятися за читання, як кицька вискочила на гамак і вляглася поруч, перешкоджаючи будь-яким спробам господині зануритися в книжку. За хвилю почав накрапати дрібний дощик - але ні її, ні кішку він не тривожив: густа крона дерев затуляла від дощу, а вітер так приємно розгойдував гамака! І лише коли дощ ущух, а вітер натомість піднявся, тріпаючи мокрим листям і розсипаючи бризками довкола, Юстина зі своїм рудим хвостиком пішла готувати обід і пекти коржики Тимофію до вечері.

І поки солодкий дух випічки гуляв кухнею, вона сиділа на витесаному чоловіком стільці й думала про те, скільки всього змінилося за останні роки. Якщо раніше їй неодмінно потрібно було, щоби Тимофій і говорив із нею, слухав її історії, дивився її листівки - був із нею безперестанку, не зводячи очей і не кліпаючи, - то зараз їй вистачало думати про нього, дивитися, як його вправні пальці витісують щось із дерева, готувати йому сніданки та вечері й тримати його руку, коли сонце ховається за обрій. Вона навчилася виявляти свою любов піклуванням і тим, що просто була щаслива поруч із ним. І він це добре знав. Особливо через те, як він сам зізнавався, що в будь-яку пору року, за будь-якої погоди, у будень чи у свято вона вставала за півгодини до його пробудження й готувала йому сніданок.