Теплі історії до кави

Аня, хоч утомлена й не менш здивована, ніж поштарка, завжди була рада гостям. Та ще й таким! Вона втягнула Лану в квартир: жартома посварила дівчину за її «фейські розваги» й поспішила на кухню заварювати запашний зелений чай із лимоном та імбиром. А Лана тим часом знайшла в подруги мініатюрну вазочку, набрала в неї води, занурила туди польовий букет й поставила всю цю прекрасність на стіл. Швидко вийняла яблучка з кошика та поклала їх біля Аніного комп'ютера, щоби дівчина хоч часом забувала про роботу й дослухалася до давньої англійської примовки: одне яблуко в день - і лікар ніколи не знадобиться. А на стіл виставила свіжоспечене диво, розгорнула папір і побігла до подруги на кухню - надто довго Аня там метушилася.

– О-о-ой, що це ти тут улаштувала?
– тепер настала Ланина черга дивуватися.

– Думаєш, одна ти тут фея?
– підморгнула їй Аня й принадно розклала довкруж галяретки нарізані фрукти, а тоді дістала млинці й полила їх кленовим сиропом.
– Ти ж знаєш, зараз у мене в роботі книжка про чарівну рудокосу канадську дівчинку, і не замовити собі цього сиропу я просто не могла!

– Сироп сиропом, а от млинці, галяретка… Я думала, ти тут клято працюєш!

– Ходімо до кімнати. Я ще не розівчилася рахувати й прекрасно пам’ятаю, коли в моїх найкращих подруг вихідний посеред тижня.

Отак-от просто, допоки більшість порядних громадянок сиділи в душних (або занадто холодних) офісах, чи стояли в насуплених чергах, чи їхали кудись у переповнених автобусах, дівчата влаштували собі малесенький осередок Королівства Вишуканого Смаку й Приємного Товариства. І коли останній шматочок галяретки зник із тарілки, а у чайничку не залишилося чаю, дівчата тепло обійнялися, й Лана побігла до свого велосипеда - усміхатися перехожим, збирати квіти, гладити котів, які зустрінуться по дорозі, й просто дарувати радість.

А потім, уже коли звечоріє, тішити чоловіка новими смаколиками, радіти його усміху й разом із ним дочекатися нового світанку: яскравого, свіжого й дуже надихаючого.

СИРНИЙ ПИРІГ У БУРЮ

Дув сильний північний вітер. Небо затягло сірими важкими хмарами, старі дерева в саду розхитувалися й скрипіли, молодші полохливо тріпотіли віттям. Теплі золотисті кольори раптом стали холодними та непривітними. Сильний північний вітер завжди приносив дві речі: бурю і… сирний пиріг.

Тоня не любила, коли дощ стояв стіною, а небо стугоніло й розкидалося блискавками, - їй завжди було дуже лячно. Тому вона зачинялася у своїй затишній кухні та пекла сирний пиріг. З родзинками, цинамоном і ваніллю.

Потім, коли буря мине, вона пригощатиме тим пирогом усіх, хто завітає до неї погомоніти. Вона запарюватиме гостям чай із меліси, а маленькому хворобливому сироті, що живе неподалік зі своєю бабусею, вона заварить чай із бузини, а на хліб намастить ще варення з персиків - Тоня закрила його спеціально для хлопчика.

Коли дівчина заледве приїхала сюди - в маленьке село далеко-далеко від міста, їй здавалося, що надовго вона тут не залишиться.

Ось тільки набереться сил, відпочине від навчання й роботи, присвятить себе творчості, приведе до ладу старий прабабу син сад - і продасть цей будинок. Нехай цей період стане такою собі її особистою казкою. Оазою серед пустелі робочих проектів, дедлайнів, суперечок із керівництвом і підлеглими та її особистих невдач.

Нехай тут просто будуть її мольберт, фарби, маленький ескізник, багато рецептів варення, салатів і випічки, пару книжок із віршами та про сад - і рік спокою.

Але рік закінчився три місяці тому, а Тоня все ще була тут. І все ще нікуди не збиралася.

Сусідка тітка Сяня навчила її вишивати - розповідала, що Тонина прабабуся вишивала краще за всіх у селі. Шкода, що не збереглося жодної сорочки й сукенки, які вона оздоблювала, - лише один старий рушник, який вона подарувала сусідці на весілля. А дівчина вчила сільських дітей малювати. Улаштувала вечірні читання для молодиць. Записувала в товстий нотатник розповіді старших людей, а на диктофон - їхні голоси й пісні.

Навчилася розпалювати грубку й підрізати трояндові кущі. На її тоненькому обличчі знову стали помітними щоки - як у дитинстві. І рум'янець, який завжди так тішив її батьків.

…Гроза гуркотіла все більше, у шибки посипало градом. Тоня вже майже приготувала тісто й потяглася за родзинками та ваніллю.

Телефон задзвонив так несподівано, що дівчина ледь не випустила з рук скляночки зі смаколиками. Їй так давно ніхто не дзвонив. А ще вона боялася розмовляти телефоном у грозу. Звісно, цей страх був безглуздим, як і більшість її страхів, від яких вона намагалася звільнитися тут, у своїй маленькій казці. Краще вигадати якусь іншу причину не брати слухавки.

Вона з осудом глянула на апарат і сказала йому: «Ти ж бачиш, я зараз готую. Якщо я розмовлятиму, то зіпсую пиріг. Я не можу робити дві важливих справи одночасно».

Але це не допомогло, і телефон продовжував настирливо дзвонити. Тоня таки схилилася над ним, щоби дізнатися, кому вона раптом стала настільки потрібною.

На екрані висвітився номер її колишнього колеги - того, з великими амбіціями. Напевно, він нарешті пішов із роботи й почав щось своє. Мабуть, улаштовує вечірку - він любить робити все з великим розмахом, щоб усі ним захоплювалися й аплодували йому. Краще відмовитися зразу.

– Так, пане Сергію.

– Тоню?

– Так, це я.

– Привіт… Ти зараз вільна?

Дівчина потерла рукою чоло й одразу взялася його витирати від борошна фартушком.

– Чи вільна я? Ні, зовсім ні. Я дуже зайнята. У мене зараз важлива справа. Я готуюся до… зустрічі. Важливої зустрічі.

– Ну, я не мав на увазі зараз… А взагалі. Я тут фірму відкрив…

«Яка ж я все-таки здогадлива!» - промайнуло в неї в голові.

– …І шукаю хороших спеціалістів. Кращих за тебе я наче й не знаю…

«Тільки не треба!»

– Я подумав… порахував… Пам’ятаю, ти хотіла взяти рік «канікул» чи як ти там це називала. Рік минув. Ти готова повернутися до справжнього життя?

– До, перепрошую, якого життя?
– вирвалося в Тоні

– Ну, я мав на увазі, - тон пана Сергія різко змінився на улесливий, вкрадливий, - я мав на увазі, що ти можеш більше… Що не варто заривати себе десь у провінції…

– Пробачте, але мені треба бігти, - знову не встигла прикусити язика дівчина.