Тернистий шлях кубанця Проходи

І ось нова зустріч. Виявилося, що під час евакуації з Кам'янця-Подільського отаманів (за наказом військового міністра Всеволода Петріва) не пустили до вагонів, тому й довелося їхати кіньми.

На чужому подвір'ї вони почувалися як удома, та все ж не виклично. Попрохали дати свіжих коней. Обіцяли заплатити за них.

Прохода і Коваль наважилися приєднатися до отаманів, вважаючи, що з ними швидше дістануться до своїх. Але панотець Михайло рішуче запротестував, сказавши, що не дає на це Василеві благословення. Віктор Симоновський також відраджував. Він сказав, що прийме його псаломщиком, а дозвіл дістане від єпископа Пимона. Обіцяв зачислити в кандидати на сан священика. Це б звільнило старшину Проходу від інтернування поляками та мобілізації денікінцями, якби ті чи інші прийшли до Шатави. Це влаштовувало Василя. Релігійне почуття у нього завжди було розвинене, а після військових поразок зросло, і він «щиро міг погодитись стати священиком» [96, с. 363].

За два тижні Прохода вже освоївся з новим становищем. Тим часом минула криза у хворого на тиф Антона Білоуса. Його вирішено було відвезти до Кам'янця у шпиталь. Одного дня Василь та о. Віктор Симоновський на бричці повезли товариша.

У Кам'янці поляки вже не брали в полон українських старшин і козаків. Не зачіпали навіть галичан, які записалися студентами до Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. Залишили у спокої і командира 1-го рекрутського полку Павла Шандрука, котрий «хитро зумів ліквідувати майно полку та продати коні». В цивільній адміністрації поляки залишили майже всіх українців, підпорядкувавши, щоправда, їх польській комендатурі. Частина Поділля, де перебували польські військові відділи, вважалась окупаційною зоною. А Шатава потрапила до нейтральної смуги, бо «денікінці встигли зайняти лише Дунаївці, з яких пізніше відкотились, а большевики туди не дійшли. Тому з Шатави можна було їздити до Кам'янця без будь-яких перешкод» [96, с. 363].

В одну з таких поїздок о. Віктор Симоновський представив Проходу єпископові Пимонові. Той звернувся до Василя:

— Харошо, син мой, раз ти бил офіцером і знаєш порядок боґослуженія, я рукоположу тєбя в сан свящєніка, но прєждє падищі сєбє нєвєсту і женісь. А ти, атєц Віктор, тєм врємєнєм падучі єво. Віжу, што он будєт харошим інтєлігєнтним свящєніком.

Єпископ Пимон, в миру полковник запасу, прихильно ставився до офіцерів. Він зарахував Василя заштатним псаломщиком церковної парафії в м. Шатаві та видав посвідку з печаткою, на якій було зображено дві благословляючі руки. Офіційну печатку консисторії з українським державним знаком він не використовував.

У сусідньому з Шатавою селі померли священик із дружиною, залишивши дві дочки. За традицією парафію міг отримати той, хто одружиться з однією з них. Та парафія була бідна, охочих на це місце не виявилося. Заступати священика в цьому селі призначили о. Михайла Четвертинського. З ним їздив і Василь. Заходив і до сиріт.

Одна з дівчат могла б стати нареченою для нього.

Дівчата були українками, але дуже вже «опростились, навіть парафіяльної школи не закінчили, зледащіли, хатнє господарство було занедбане». Коли ж у селі стояв відділ УГА, то попівни зійшлися зі старшинами цього відділу «аж надто близько, їх бавило тоді веселе й безжурне життя». Тепер вони, самотні, сподівалися, що їхні кохані повернуться й заберуть їх із собою. «Тому таким кандидатом на їхню парафію, як я, вони не цікавились», — казав Василь Прохода. Зі свого боку, і він не потребував таких паніматок [96, с. 364].

Після Хрещенського богослужіння панотець Михайло дістав призначення на багату парафію у великому селі Четвертинівка біля Ладижина Гайсинського повіту. Вирішили їхати разом, а до Четвертинівки — 200 верст.

І Прохода, як приречений, знову помандрував світом. Дорогою зупинялись переночувати у подільських панотців.

«По селах була ніби радянська влада, а фактично кожне село було майже самостійне й мало свою самоохорону проти бандитських наскоків, — розповідав Василь. — Одну таку банду з п'яти верхівців ми бачили в Джурині, коли проїздили повз базар. У нас не було що грабувати, а тому ті банди нам не загрожували, а на базарі вони наробили бешкету» [96, с. 365].

Попівський дім у Четвертинівці був досить великий. Церковний староста вже знав про призначення священика, а тому підшукав жінку для обслуги та роздобув простенькі меблі.

Невдовзі новий панотець переманив до попівського дому вчительку Магдалину Петрівну, яка не мала власного помешкання. Панотець виявився великим грішником. Він «був гарним інтелігентним мужчиною, дуже дотепний, мав гарний голос і чудово співав, — зазначав Василь Прохода. — Нагадував він мені своїм поводженням колишнього полкового панотця сірожупанників Івана Федоровича. Особливо гарно, мистецьки, він відправляв богослужбу, доводячи всіх жінок до сліз» [96, с. 365, 366].

Якось Василь сказав йому:

— У тебе дві душі: одна невинна, янгольська, свята — коли ти в церкві; а друга — грішна, диявольська — як лише ти вийдеш з церкви…

Панотець погодився:

— Це правда. То лише о. Віктор — віруюча людина. Його диявол не спокусить. На злий вчинок він нездатний. А я, коли служу в церкві, справді вірю щиро в Бога. А в приватному житті забуваю про нього.

Жили приятелі дружно. Василь читав Псалтир і часом допомагав співати штатному дякові. Винагороди не брав. Парастаси та поминки з урочистими обідами не залишали його голодним.

Непомітно минув лютий з його веселим Масляним тижнем і березень з Великим постом. У квітні в сільській управі з'явилося оголошення: більшовики закликали чоловіків вступати до червоних частин. Колишнім офіцерам наказувалося впродовж десяти днів зареєструватись у Гайсинському військкоматі. Василь відчув, як відразу стало тісно в Четвертинівці…

За чотири версти від села розкинулося містечко Ладижин. Прохода довідався, що там на цукроварному заводі працює хорунжий 4-го Сірого полку Петро Запорожець. Тож Прохода пішов до нього порадитися.

Удома застав лише дружину. Вона сказала, що чоловік невідомо коли повернеться. Тоді Василь оповів, чого прийшов. Жінка повідомила, що її чоловіка місцеві більшовики вже попередили: якщо він не зголоситься до війська — пошкодує. А Петро не має жодного бажання йти до Красної армії.

— Що ж він вирішив робити? Говоріть мені одверто — як старому сірожупанникові.

— Бачите, він має зв'язки з повстанцями. Тепер поїхав організовувати летючий кінний відділ, який громитиме большевицькі продовольчі відділи…

Повстанський рух у цій місцевості був сильний, адже з Четвертинівки походили відомі отамани Лихо-Дорошенко та Левченко-Іванунь.

Колись тут, над річкою Бог, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьманові Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ страшної катастрофи. І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою великого Богдана, знову точився бій за волю України — цього разу проти російської орди…

Та Василь, зневірений після стількох поразок, вважав, що повстанська боротьба приречена. Тому в повстанці не пішов і до Запорожця більше не заходив.

Пригнічувала Проходу і власна пасивність. Почувши, що Польща оголосила війну Совдепії, а в Кам'янці-Подільському знову збирається українська армія, він вирішив стати до її лав.

Одягнувся у сірий довгий жупан, пошитий з австрійської шинелі, заломив по-козацьки назад сиву шапку. «Це надавало мені вигляд запорожця, — писав Василь Прохода, — а торбина за плечима й ціпок у руках мало наближали мене до якогось заштатного псаломщика, за якого я мав видавати себе перед большевиками. Я ніби викликав проти себе небезпеку, без страху глузуючи з неї» [96, с. 368].