Тернистий шлях кубанця Проходи

З манівців на битий шлях

Весна вже святкувала свою перемогу. Під щебетання пташок та спів жайворонків Прохода знову подався у мандри. За Четвертинівкою вийшов на шлях. Зупинившись на роздоріжжі, задумався, куди йти — ліворуч на захід чи праворуч на схід?

«Те, що я в минулому році воював на Холмському фронті і був у полоні у поляків, — міркував він, — давало тепер мені підставу зголоситись до совєтської армії, щоб знову стати до бою проти поляків. Але це… ставило мене в положення зрадника проти своїх, українців, проти яких у рядах совєтської армії довелося би битися» [96, с. 369].

Півгодини вагався Прохода, куди йти. Врешті повернув на захід.

Шляхом тягнулися різноманітно одягнені совєтські частини, «серед них були й такі, що мали жупани та шапки з червоними шликами». Напевно, то приєдналися до Красної армії колишні гайдамаки отамана Волоха. «Усі вони рухались на польський фронт» [96, с. 369].

Проходу обганяли красноармійці. Дехто питав: «Якої частини, товаришу?» Кубанець щиро відповідав, що до жодної частини не належить. На нього здивовано поглядали…

Так доплентався до Тульчина. Йшов головною вулицею повз будинок, на ґанку якого кривавився прапор. Та й від таблички з надписом «Чрезвычайная Комиссия» могло стати млосно. Намагаючись зберігати спокій, не прискорюючи кроку, він хотів пройти ґанок, коли почув за спиною:

— Ей, таваріщ, куда ідьош? Ану зайді сюда!

Василь озирнувся і побачив військового у блюзі, підперезаного ременем з кобурою нагана. Незнайомець поманив пальцем.

— Да, да, ти. Давай сюда на пару слов!

Чекіст указав на двері, мовляв, заходь.

— Куда ідьош, таваріщ? — запитав він знову, вивчаючи бурлаку.

— В Шатаву…

— В Шатаву?! Но там же поляки.

— Надєюсь, што, пока я туда добєрусь, там будут совєтскіє часті, — не розгубився Прохода.

— А што тєбє там нужно? Пачєму туда ідьош?

— Я псаломщік. Бил в Чєтвєртіновкє, а тєпєрь должен возвратітса к своєму церковному пріходу в Шатавє.

— Псаломщік?! Інтєрєсний ви мужик, — чекіст уважно розглядав затриманого, намагаючись збагнути, хто ж перед ним — ворог совєтської влади чи якийсь блаженний. — Пакажитє ваши дакумєнти!

Василь дістав старий пашпорт волосної земської управи в Оріхові, в якому було зазначено, що він «крестьянин села Ново-Даниловки, Ореховской волости, Бердянского уезда». Додав і посвідку єпископа Пимона про те, що є псаломщиком у Шатаві.

Чекіст мав інтелігентне обличчя. Ненависті в його очах Василь не побачив, швидше, в них світилося співчуття.

— А каґда наши нє займут Шатаву, што ви будєтє дєлать?

— Могу подождать, пока к Шатавє можно будєт пройті.

— Ну што ж, ідітє!.. — Чекіст повернув документи.

Лише відійшовши, Василь збагнув, з якої халепи вискочив. «Було ясно, — писав він, — що чекіст подарував мені життя так, як я дарував тим большевикам, яких приводили до мене в Коростені, а я відпускав їх на свободу» [96, с. 370, 371].

З Тульчина Василь почимчикував уже бічною дорогою в напрямку на Джурин. У першому ж селі зайшов до священика. «Там мене спочатку прийняли з застереженням, як якогось гайдамаку, — продовжував Прохода, — а потім, коли я оповів їм про свою пригоду в ЧК, були дуже здивовані поступованням чекіста, а панотець пообіцяв помолитись за нього» [96, с. 371].

Ще у двох парафіях Василя прийняли сердечно, даючи пораду, де можна переночувати. За добу блукаючий гайдамака долав близько 40 верст. На четвертий день мандрівки перейшов річку Жван. Один священик порадив спуститися до Дністра та йти берегом до містечка Калюс, де вже були поляки. Панотець пояснив, що суцільної лінії фронту немає, більшовики до самого Дністра не доходять, а тому берегом можна прошмигнути. Василь так і зробив.

Коли оминав кручу, де могла бути червона застава, почув оклик:

— Стій! Якої банди будеш?

На крутоярі сиділо двоє з наставленими рушницями.

— Я до жодної банди не належу.

— Тоді зніми торбу й поклади на землю.

— Навіщо вона здалася вам? У ній, крім білизни та харчів, нічого немає.

— Будеш ще балакати? Зніми, а то тут тобі жаба цицьки дасть!

Один з бандитів почав цілитись, а другий клацнув затвором. Прохода мусив послухати «доброї» поради.

— А тепер тікай, поки ми тебе не застрелили.

Василь мовчки розвернувся і пішов. Почувши за спиною постріл, прискорив крок. Раптом почув:

— Стуй! Ренце доґури!

За тридцять кроків від нього як з-під землі виріс польський жовнір. Він і відвів Проходу до начальника польової варти. Звідти затриманого перепровадили до відділу охорони на східний край містечка. Тут він признався, що хоче дістатись до дивізії полковника Олександра Удовиченка, про яку чув від священиків.

Невдовзі прийшов поляк, що володів російською. Він докладно розпитав та вивчив документи. На питання про українську дивізію не відповів, а прохання відпустити проігнорував. Ще й заборонив виходити з вартового помешкання.

Ніч Прохода провів на долівці, вкритій соломою. Наступного дня з ним ніхто не бажав говорити. На питання відповіді не отримував. Близько десятої години з'явився вже знайомий шпак. Прохода обурився:

— Ви обіцяли вчора за пару годин з'ясувати моє становище, а я вже 16 годин перебуваю у стані не то полоненого, не то шпигуна. До того ж я ще й голодний. Я протестую проти такого поводження.

— А ми таки справді вважаємо вас шпигуном…

— Та ви що, збожеволіли?..

— А чим докажете, що ви не шпигун? Ті ваші посвідки може мати кожний большевик.

Тоді Василь стягнув чобіт, у халяві якого під підшивкою було сховано службовий реєстр з Армії УНР з належною печаткою. Коли дав його детективу, той здивувався.

— Чому ж ви відразу не показали цей папір? Уже призначено наряд для розстрілу вас. Я лише випадково зайшов сюди…

— От так! Дістався до союзників. Чому ви вчора не сказали, що не вірите мені?

— А що, гадаєте, зі шпигунами ведуть щирі розмови?..