Тернистий шлях кубанця Проходи

— Хіба знову прийде революція… — якось вихопилося у Проходи. — Тоді, може, за підтримкою російської демократії й вдасться вибороти право на національно-культурний розвиток — щоб село українську книжку побачило та навчилося читати рідною мовою.

Тут вже Король підняв Василя на кпини.

— Може, революція і прийде, — вигукнув він, — але сподіватись на допомогу російської демократії — ілюзія. Якщо самі не будемо боротися за свої права, то ніхто нам їх не забезпечить.

Уперта віра Короля в український народ впливала на Василя і пробуджувала в ньому національні переживання.

Напередодні Світової війни

Перші місяці літа 1914 року промайнули непомітно. В полковому та дивізійному таборах готувалися до великих серпневих маневрів. Але вони не відбулися, бо 30 липня Петербург оголосив війну Австро-Угорщині. А 1 серпня Німеччина виповіла війну Російській імперії.

Темнота поневолених народів Росії була настільки безпросвітна, що після проголошення загальної мобілізації їх накрив дев'ятий вал імперського патріотизму. Мільйони росіян та «інородців» бажали зі зброєю захищати «братів-сербів» від німців. Істерія і запаморочення вразили й українців. Навіть українська інтелігенція «підтримувала войовничий настрій» [96, с. 158]. Симон Петлюра, наприклад, підписав декларацію про лояльність до російського уряду, яку представники народностей країни (крім українців) висловили з трибуни Державної Думи. Підписав та ще й видав окремою брошурою — замість серпневої книжки «Украинской Жизни». Після чого радикальні українці обвинуватили Петлюру «в сервілізмі своєму гнобителеві». Петлюра ж вважав, що «мовчання українців могло створити погляд, що ніби вони не існують або що для них не може бути місця в межах російської державности» [105, с. 11].

Попри патріотичну істерію, Росія до війни не була готова — їй бракувало технічних засобів для ведення воєнних дій. «Навчання у війську базувалось головно на муштрі з наданням переваги «суворовському багнету» («Пуля — дура, штик — маладєц») та безумовному послуху без міркувань і заперечень («Малчать і нє рассуждать!»)…» [96, с. 158].

29 липня оголосили часткову мобілізацію. Василь тоді перебував у дивізійному таборі під Севастополем — виконував залогову службу як вартовий начальник берегових батарей та складів набоїв і мін у Сухаревій балці.

Наступного дня він з полком був уже в Сімферополі. Почалася гарячкова підготовка до відправлення на фронт. Чи не єдиним чоловіком у полку, хто не бажав проливати кров за Росію, був Федір Король.

Василь міг уникнути передової, але і його «захопила загальна стихія — бажання воювати з німцями» [96, с. 160]. І коли начальник штабу полку оголосив, що Прохода поїде навчатися в Тифліську школу прапорщиків, Прохода несподівано висловив готовність їхати на фронт. Начальник навіть нагримав на новоспеченого російського патріота:

– Іспалняйтє пріказ… На фронт єщьо успєєтє. Нє думайтє, што вайна акончітса за пару мєсяцев. Єщьо узнаєтє, какая ана…

І полк відбув без Проходи. А вільноприділені рушили на Кавказ. Їхали через Запоріжжя, Ростов-над-Доном і Баку. Вже в Тифлісі почули, що прийом скінчився. Тож вирушили назад. Не зупиняючись, востаннє проїхав Василь Кубанським краєм. Чи відчував він це?

У Сімферополі зголосились у штабі 34-го резервного батальйону. Василя приділили до 3-ї роти штабс-капітана Миколи Короткова, симпатичної і доброї людини. Переконавшись, що Прохода недаремно мав три паски старшого підстаршини, Коротков не раз довіряв йому командувати ротою — особливо тоді, коли був зайнятий.

На початку жовтня 1914 року вільноприділеним батальйону було наказано виїхати до Севастополя у штаб 64-ї пішої запасної дивізії для складання іспитів на звання прапорщика. З півсотні кандидатів екзамен витримало лише кілька чоловік, серед них і Василь Прохода. Федір Король іспиту не склав, але цим не переймався, бо не хотів бути старшиною ворожої армії і брати на себе частку відповідальності за поневолення України.

15 листопада надійшов наказ «Його Величності» імператора Миколи II про присвоєння Василеві Проході чину прапорщика. Це радості Василеві не принесло, і він ще кілька днів ходив у наплечниках вільноприділеного — доки не отримав зауваження від начальства.

У цей час завершувалась підготовка для відправки на фронт двох маршових рот по 250 чоловік кожна. Коли на нараді офіцерів командир батальйону Богаєвський запитав, хто з «ґаспод афіцеров» поведе ці роти на фронт, охочих не виявилося. Кожний знаходив причину родинного характеру. Мав її і Прохода — адже він більше року не бачив старої матері й мав право на тижневу відпустку, щоб забезпечити рідних матеріально з коштів, які видавала йому держава. Та вдаватися на хитрощі було не в його вдачі, до того ж одну з цих рот він особисто готував до служби. Посилати її на фронт, а самому лишатися в тихому запіллі було незручно.

– Єслі прікажетє, господін полковнік, — відчеканив Прохода, — я возьму на сєбя командованіє маршевимі ротамі.

Командир подякував і наступного дня видав наказ.

Коли родина Миколи Короткова проводжала Василя на вокзал, то й дружина штабс-капітана Людмила Олександрівна, і дочка Лєна плакали — адже мали в планах поріднитися з Василем.

На фронт

20 листопада на чолі маршових рот Василь Прохода виїхав на Південно-Західний фронт. На ст. Джанкой до їхнього ешелону приєднали п'ятнадцять вагонів з написами: «40 человек — 8 лошадей». У вагонах розмістилося ще дві маршові роти з Феодосії. Очолював їх прапорщик Іванов, син голови Одеської міської управи.

Потяг рухався повільно. Залізниця була перевантажена військовим транспортом. Це цілком влаштовувало Проходу та Іванова, які весело проводили час у вагоні першого класу: співали, грали у преферанс, пили вино.

А їхні солдати помалу розбігалися.

Коли приїхали до Катеринослава, виявилося, що з Василевих двох рот розбіглося півтори сотні, а в Іванова — двісті «вояків». «Стихійний патріотичний настрій, що панував у серпні, в листопаді знизився до нуля. Все свідчило про затяжний характер війни, а тому вигляди на збереження життя на передових позиціях значно зменшилися» [96, с. 171]. Оскільки більшість мобілізованих були робітники з Криворіжжя та Донбасу, а потяг тягнувся неподалік їхніх осель, то й вирішили вони повернутися до родин, щоб десь у Карпатах зопалу не покласти голову за «царя-батюшку».

До Львова приїхали зі значно зменшеним складом. Наступного дня санітарним (колишнім австрійським) потягом виїхали в район міста Коросне — в далекому минулому княжого города на пограниччі Галицького князівства і Польщі.

За Хировом висадилися й помандрували до етапного пункту. Було холодно і вогко. Вояки понуро сунули взводними колонами. Іванов зручно влаштувався на возі, а Василь, демонструючи солідарність із вояками, крокував поруч.

І наступного дня місили грязюку розбитої дороги. Солдати йшли вкрай неохоче. Колона розтяглася на версту. Накази підтягнутися залишались без уваги. Раптом почулися постріли. Це у відчаї стріляло в повітря стомлене і голодне воїнство.

Почався бунт.

Зупинивши передовий відділ, прапорщик Прохода дочекався, коли підійшли й інші, а тоді накинувся на порушників дисципліни з лайкою.

— Ти чаво раскрічалса?! — нахабно зупинив його один з бунтівників. — Нам расстрєл нє страшен — всьо равно ґоніш нас на убой. Можеш стрєлять, нє то ми тєбя самі тут уґрохаєм.

— Ти што, дурману об'єлса? — гостро запитав Василь. — Как твоя фамілія?!

— Чаво захатєл! Пашол ти к такой матєрі!