Тероріум
Шрифт:
– А я до вас не так вже погано ставилась, чи не так, шановна панно?
– І вийшла, не чекаючи на відповідь.
Здивована Роксолана сяк-так вмилась, з’їла принесене, випила напій, але нігті про всяк випадок знову замаскувала саморобним брудом.
Наступного дня до неї в камеру знову зайшла Неомаруся, принесла вже дві канапки з маргарином та чайний напій ще солодший і трохи ніяково сказала:
– Я можу сказати вам, хто зрадив ваших ювелірів.
Роксолана схопилася так рвучко, що перекинула напівпорожній кухоль.
– Хто?
– Я не знаю, як його ім’я, але мені стало
– Як його ім’я?
– Я не знаю, панно…
– А зрадник, отже… - Роксолана вже сама збагнула.
– Виходить, панно, що зрадник той, хто живий, неушкоджений і на волі, - закохано глипнувши на Роксолану, відповіла Неомаруся. А потім зашарілася.
– Це… це… - Роксолана, схопившись обома руками за голову, вперше за час перебування у в’язниці заплакала і впала на залізне ліжко.
19
УКРАЇНСЬКИЙ БУНТ ЩЕ
Три дні і три ночі співали звьозди для українського народу, і вмирала революція, що так достеменно й не народилась. Офіційно історики уже було почали писати монографії про «т. зв. жовтневий заколот», але першого листопада сталося щось дивне. Зранку як у Києві, так і в інших містах України на виступ не з’явилася жодна, навіть найдрібніша звєзда, о дев’ятій годині не відчинився жоден з тих, які ще так-сяк працювали, продуктових магазинів, а на довершення різко похолоднішало - звіявся північний вітер, температура впала нижче нуля.
В Україні стало тривожно, але день минув спокійно. А наступного дня зранку в Києві та в усіх великих містах на вулиці вихлюпнулися величезні натовпи. Це були уже значно зліші, відчайдушніші і рішучіші люди.
У Києві біля естради, де два дні тому виступали звьозди, маніфестанти впіймали ще недавно свого улюбленця - співця Кобзаревича.
– Де звьозди?
– спитав народ свого пісенного пророка.
– Усіх артистів, як великих, так і малих, - відповів Кобзаревич, - запрошено до Пекіна, на святкування ювілейної річниці корпорації «Не хлібом єдиним. Іnс.» За нечувані гонорари! Такі, панове, гроші, що вистачить до кінця життя і артистови, і його дітям… Якщо не проп’є, звичайно.
– А чому ви, пане Кобзаревичу?…
– Я не можу у цей вирішальний час не бути зі своїм народом, - скромно відповів виконавець власних пісень пан Кобзаревич і заспівав пісню протесту «Вставайте, гнані і голодні…»
У натовпах почало з’являтися все більше і більше людей в уніформі самооборони. Вони вишукували молодих міцних людей і пошепки називали їм місце, де ті можуть отримати зброю. Бо готувався штурм урядових будівель.
На Банковій готувалися до оборони. Але бойовий дух тут жеврів, як електролампочка взимку у віддалених селах.
В міру того, як надходили повідомлення про падіння законної влади у великих містах України і перебирання правління місцевими комітетами «Народний гнів», танули сили захисників резиденції законного президента України А. Д. Кромєшного.
Бунт відбувався під жовто-синім прапором, і, захопивши ту чи іншу урядову будівлю,
повстанці відпорювали від державного жовто-синьо-малинового прапора Украінской рєспублікі нижню смугу.– Малинову смугу відпороли у Харкові!
– доповідав президентови Кромєшному ґенерал Курвенко і додавав: - Втекла зовнішня охорона вашої резиденції.
– Нижню смугу відірвали в Одесі!
– На додаток: - Внутрішні війська зняли позиції на Банковій!
– Малинову частину відрізали в Луцьку! Мєнти втекли.
– Армія зрадила присягу!
– Шо значіт зрадила присягу?
– Шо, шо? Перейшла на бік заколотників, - засміявся ґенерал.
За кілька хвилин Курвенко зайшов до президента уже не такий веселий.
– Вони розгромили базу золотарів. І спецфабрику полковника Каплуна теж. Треба відзначити, товариш президент, що ці золотарі мужньо захищалися. Зря ми з них кепкували. Ні один живим не дався.
– А Лайнов?
– кволим голосом спитав Кромєшний.
– Смертью храбрих, - серйозно промовив Курвенко.
– Тепер вони його волочать Хрещатиком.
– Що?
– зблід президент.
– Тіла ґенерала Лайнова, полковника Каплуна і ще кількох вищих офіцерів золотарів заколотники волочать Хрещатиком. Зачепили залізними гаками, які зробили із величезних літер «F», що прикрашали управління золотарів…
– Ох, - зітхнув Кромєшний і ковтнув ще дві піґулки транквілізатора. Він уже був нашпигований стимуляторами, як заєць салом.
– Курвенко, - тихо промовив президент, - а де Кіріл?
– Я вже годину його не бачив, товариш президент, - з ненавистю відповів Курвенко, - навєрно, втік.
– Втік, - сомнамбулічно повторив президент, - а ми з тобою іщо можемо втекти, га, ґенерал? Подзємниє хода?
Вєртольоти?
– Нєт, товариш президент, вєртольоти спалені, підземні хода підірвані.
– Охрана?
– Одні китайці, еті клони-бодіґарди залишилися. Ну і я.
– І што, ґенерал, дальше?
– Геройская смерть, навєрно, товариш президент.
– Ладно. Іді. Лучше сдайся в плєн, гєнєрал.
– Да нєт уж, товаріш президент, вони мене живйом розірвуть. Лучше застрєлітся! Я йду, так і зроблю…
Курвенко блідий вийшов.
Президент України А. Д. Кромєшний, змахнувши непрохану сльозу, подибав до своєї улюбленої кімнати-сейфа. Дорогою він рештками вольових зусиль перевів себе із сентиментального у героїчний настрій і налаштувався на подвиг. Він підійшов до стелажа, де лежала тисячі разів ним проклята каблучка. Так і є. Вона знову змінилася! У ланцюжку червоного золота на місцях з’єднання ромбиків по всьому колу з’явилися маленькі рубіни!
– Ах, ти так!
– У Кромєшного зовсім щез страх, і він оскаженів.
– Ти думаєш, що ти всєсільноє! Нєт, врьош!
Ти простой кусок жолтого мєтала! А я сдєлаю із тєбя лєпьошку жолтого тоже мєтала!
А. Д. Кромєшний обома руками взяв корейську таріль з каблучкою, обережно поклав її на бетонну долівку і роззирнувся. Ага! На одній полиці він побачив те, що йому треба, - оздоблену сріблом і перламутром сокиру вікінгів, якій було уже понад тисячу років. Кромєшний узяв її до рук, ретельно оглянув залізний кований обух і зневажливо запитав каблучку на тарелі: