Тероріум

– Ну шо, чортово отродьє, готово?

Він замахнувся і щосили вдарив обухом, цілячись у зловорожу каблучку.

Хе! Заплющив очі.

А коли розплющив, то побачив на долівці лише черепки від тарелі і нічого більше - ні лєпьошкі з трьох ґатунків золота, ні смарагдів, ні рубінів.

До Кромєшного повернувся страх. Він жбурнув сокиру і, сам не знаючи куди, побіг коридорами своєї резиденції.

Довго він не бігав. У резиденцію ввірвалися повстанці, попереду яких йшли бійці самооборони. Побачивши, як назустріч їм біжить блідий напівбожевільний чоловік із рештками сивого волосся, що стояло сторч, два бійці, впізнавши Кромєшного, одночасно випустили у нього черги зі своїх кемів. Один стріляв вертикально, інший - горизонтально, отже президента України А. Д. Кромєшного було акуратно перерізано на чотири майже рівні частини.

Голова - окремо…

Командир самооборони повсталого народу, член центрального комітету «Народний гнів» полковник Довбуш, взявши кілька десятків найпомітніших бійців, пішов на штурм цієї «української Бастилії» - бетонної в’язниці на місці колишнього готелю «Україна». Він хотів було ще взяти собі на підмогу, а якщо чесно, то задля трохи іншої мети, члена цека Петра Степановича Ученія, але цей поважний, активний під час першої революції пан кудись щез.

Нічого, подумав полковник Довбуш, будемо випливати самотужки. У «Бастилії» Довбуш мав дві пильні справи: добити Чіпку і визволити Роксолану. Для останнього якраз дуже знадобився би П. С. Ученій, який мав би засвідчити Довбушеву легенду: він йде перевіряти пости, його вражає електрошокова хвиля з еш-міномета спецняків, що якимось дивом вистежили базу Організації, він дві доби лежав без пам’яти, отямився, потім довго переховувався в лісі, харчувався жабами, мишами і гадюками.

Коли почув, що в Україні починаються заворушення, пограбував магазин у Сторожинці, експропріював бензиновий джип місцевого олігарха і прибув до Києва, де пристав до повстання. Ось пан Ученій свідок! Що, він буде розповідати Роксолані, як вистежив і знищив її Організацію? Просто так, звичайно, не буде, а з лезом біля сонної артерії - буде! Але ж старий хитрюга десь щез. Мабуть, інтуїція старого ґебіста підказала йому, що треба втікати.

Довбуш, дорогою до в’язниці, швидко вирішував, що робити в першу чергу. Спочатку йти добити того вискочку Чіпку, а потім уже визволяти Роксолану чи навпаки. Але, здається, навпаки не вийде, бо визволена Роксолана першим чином побіжить шукати свого Чіпку, свого Чіпку, бля… Ні, треба обох… Чекай, а бійці? Вони ж будуть визволяти не якихось кримінальників, а - політв’язнів, жертв режиму, героїв! Не зможу ж я при них стріляти у в’язнів.

Довбуша роздирали ненависть до Чіпки і кохання (все-таки) до Роксолани, нарешті останнє почуття перемогло.

Вона ж не знає, що я зрадник, навпаки, я в її очах постану героєм (командир революційної армії як не як!), Чіпка помре від ран і, зрештою, у нас з нею все відновиться і буде так, як до появи цього шмаркача, який здурів після першого ж серйозного теракту…

Штурмувати «Бастилію» не довелося, бо всі наглядачі й охорона вже давно покинули цю страшну в’язницю.

Треба було лише взяти ключі і відмикати камери.

– Свобода, браття!

Повстанці обіймали щасливих в’язнів і допомагали їм дійти до виходу.

Довбуш власноручно почав відмикати камери у жіночому відділенні. Одна, друга, третя, четверта…

– Роксолано!

З ліжка підхопилася худа страшна змучена постать з вогненними очима. Вона, як скажена тигриця, плигнула на Довбуша і двома блискавичними рухами виколола своїми нігтями лезами йому очі.

Довбуш дико закричав, схопившись обома руками за очниці. Два бійці самооборони, що супроводжували Довбуша, схопилися за кеми.

– Він зрадник!
– заверещала Роксолана.
– Я полковник, командир ювелірів! Він зрадив Організацію!

Бійці завагалися.

– Це так, - пролунав скрипучий голос з кутка камери, - це полковник Роксолана, а це зрадник.

Бійці побачили в глибині камери безформену неоковирну постать в уніформі наглядачки.

– Вертухайка?!
– один з бійців підняв кем.

– Не треба, - зупинила його Роксолана, - вона наша, врятувала мені життя, допомагала. Йдіть собі, хлопці.

Йдіть!

Це було сказано таким жорстким командирським тоном, що здивовані бійці мовчки вийшли.

Роксолана взяла виючого Довбуша за волосся, підвела голову і трьома короткими рухами своїх нігтів-ятаганів перерізала йому горлянку. Він упав, а вона мовчки дивилася на Довбуша, аж поки він помер. Потім Роксолана заплакала і, непритомна, впала на руки Неомарусі Акушерки.

…Вони виходили з в’язниці втрьох - знесилена Роксолана, хворий, із відкритими ранами Чіпка і наглядачка Неомаруся Акушерка, яка підтримувала обох своїми дужими чоловічими руками.

– Все, пані, більше не можу, - Чіпка зблід і сповз на землю. Вони сіли втрьох на східцях хідника, що вів униз до Хрещатика. Чіпка поклав голову на коліна Роксолані і скляними очима дивився в небо. Роксолана трималася з останніх сил.

– Я знайду лікаря, - якось холодно, спокійно і відсторонено буркнула Неомаруся, окинувши ненависним поглядом Чіпку, і швидко пішла Інститутською догори.

Все ясно, подумала Роксолана і погладила давно немите Чіпчине волосся.

Так вони просиділи півгодини. Чіпка був у напівпритомному стані, а Роксолана - у відчаї: ось і відбулася революція, на всіх урядових спорудах - прапори жовто-сині із відірваною нижньою малиновою смугою, народ тішиться, магазини повні харчів - «хліба», «м’яса», «молока», які до того трохи подевшали, режим Кромєшного знищено, влада у руках комітету «Народний гнів», а двоє хворих революціонерів-політв’язнів сидять на голому хіднику цілком безпорадні і…

Завищали гальма. Поряд з ними зупинився надвичайно дорогий бензиновий джип «Ойл Рикша». Опустилося тоноване скло, і виглянув знайомий їм пан Ко Ше Лін, керівник «НХЄ Іnс.».

– Підвезти, панове ювеліри?
– весело спитав «китаєць».

Роксолана байдуже ковзнула по ньому поглядом, а Чіпка ніяк не зреагував.

– Так, - уже серйозно промовив Ко Ше Лін, - революція пожирає своїх дітей. Вам треба до лікарні, любі мої.

Він вийшов з авта і за допомогою своїх охоронців довів Чіпку та Роксолану до свого джипа і вклав їх на заднє сидіння.

– Додому, швидко, - скомандував Ко Ше Лін водієви, і авто рвонуло з місця.

Уже за Києвом Чіпка отямився, він згадав усе, чітко усвідомив, де він, що поряд з ним Роксолана, і йому стало добре, хоча рани тупо й невідворотно боліли. На крутому повороті його відкинуло вбік, і він грудьми наліг на Роксолану. Вона м’яко усміхнулася, Чіпка теж. Але щось його збентежило. Цього не повинно бути, якийсь твердий предмет у нагрудній кишені сорочки вперся у його тіло.

Коли Роксолана задрімала на його плечі, Чіпка обережно засунув два пальці у кишеню і витяг той предмет, це була гарна інкрустована дорогоцінними камінцями золота каблучка. Через хвильку він упізнав її. В’язниця, допити, полковник каґебіст, фотографії каблучки, візерунок, пояс Галі Галюцинації…

Чіпка засунув каблучку назад у кишеню, застібнув клапан на липучку і міцніше пригорнув до себе Роксолану.

20 ДОБРИЙ ЕЛСІМ

Ось і все. Я виконав свою місію. Сказати б, з честю, але ж люди мене не зрозуміють: те, що у них - мораль, у нас - програма, у них емоції, у нас - технологія, у них - віра, у нас - знання.

Якби мені довелося рапортувати молодому Лето Лептону і мудрому Окопіуму про те, як я виконав поставлене переді мною завдання, то я би доповів, що після того, як щасливо здійснив Перехід, я першим чином оглянув усю часову шкалу нового світу. Моніторинг провадив виключно з єдиною метою - віднайти такий сегмент часово-просторового континууму, де б максимально швидко, якісно і ефективно можна було б реалізувати себе у матеріяльній субстанції. Це мав би бути такий історичний зріз, де б активно використовувалися в суспільно-екномічному обігу золото і коштовне каміння. Першим моїм поривом було зупинитися на одному із монарших дворів блискучого европейського абсолютизму. Я активно придивлявся до скарбниці французького короля Людовіка XIV, але перед тим, як приступити безпосередньо до процесу, здійснив ще один, контрольний рейд уздовж часової координати. І правильно вчинив, бо побачив раніше не зауважене ідеальне місце для матеріяльної самореалізації. Це - Україна XXI століття. Дві передумови для завершення в матеріялі магістерської роботи здібного Лепто Лептона були присутні в ідеальних параметрах: містичний страх перед ювелірними виробами, що ґарантували спокійне, безпечне і комфортне виконання процесу матеріалізації, і періодичні значні викиди психічної енергії людей, що служило постійним, надійним і достатнім джерелом живлення всієї технологічної операції. Таким чином, я виконав програму своїх Деміургів - юного Лепто Лептона і зрілого Окопіума у порівняно короткий (за вимірами людських уявлень) термін і з надвисоким рівнем якості. Все! Тепер ніби я можу бути вільним і з почуттям виконаного обов’язку повертатися Додому. Але я вчинив таке, що абсолютно не властиве нам, еґреґорам. Я зробив добру справу! За задумом своїх Деміургів, я не повинен опікуватися подальшою долею матеріяльного предмета після реалізації, я маю лише забезпечити процес - і все. Мабуть, це недопрацювання шановних Деміургів, і це можна зрозуміти, адже ж вони творили мене у жорстокому цейтноті - в Кінці Часів. У фінальній фазі. Тож я виявив самодіяльність, ініціативу і, як уже було сказано, доброту. Я не міг залишити напризволяще не чужий мені матеріяльний предмет, допустити, аби він потрапив у якісь випадкові руки, щоби його продавали й купували, як якусь банальну каблучку, або - ще гірше, аби його товк обухом старовинної бойової сокири якийсь божевільний маніяк! Ні! Цього не буде, сказав я сам собі і, витративши неприпустимо величезну кількість енергії, перемістив предмет у, як мені здається, більш-менш надійні руки. Принаймні та особина людської природи, яка стала власником матеріялізованої маґістерської роботи талановитого Лепто Лептона, поставиться до неї з увагою, хоча б тому, що ця людина має певний досвід контакту із відомим сакрально-символічним візерунком.