Терпкість вишні

— А виглядає так аристократично, — зітхнула Вікторія.

— Принцеса Діана теж так виглядала, а здається, теж могла впакувати до шлунка вміст холодильника, — сказала Мілька, спираючись на відомості з глянцевих журналів своєї мами.

— Яке щастя, що в нас немає холодильника.

— І жодних припасів. Я мала сьогодні вийти по харчі, але відчуваю, що витримаю кілька днів.

— Що ви там шепочетеся? — Марія зайшла до кімнати, витираючи розпухле від сліз обличчя. — Тішитеся, що гуру пішов?

— А ми виглядаємо на втішених? — відповіла запитанням Мілена.

— Не знаю, може. Я вже нічого не знаю, — хлипнула Марія. — Тобто знаю, що тепер моє життя тимчасово не має сенсу. Воно порожнє, і я мушу його чимось заповнити. Принаймні джемом.

— Щоб ти тільки не репнула, як той чувак із «Монті-Пітона», — шепнула Вікторія.

— То, може, я покличу Травку? — запропонувала я.

— Біжи, може, він щось придумає.

Я пішла. Хлопці саме розмовляли про улюблену Ірекову гру «Diablo».

— Як там Марія та її канали? — поцікавився Травка.

— Вона повернулася цілковито зламана, — відказала я. — Розсталася з гуру і тепер виїдає з шафок усе, включно з папером для сніданків.

— Боже, — озвався з-під столу Ірек, — моя сестра мала напади апетиту, але порівняно з Марією це були дитячі забавки.

— Вона і справді поводиться, як мураха. Пожирає все, що тільки потрапляє їй у руки.

— Тепер ти вже розумієш, чому я волію «Diablo»? — звернувся Ірек до Травки. — У грі все просто. Ти вбиваєш потвору і йдеш далі. А що робити з потворами в реальному житті?

5.02. Ми чергуємо біля Марії, люто голодні, бо вона забарикадувалася в кухні-лазничці і далі жере. Травка намагався вступити з нею в контакт, але вона закидала його порожніми пляшками з-під пива й рапсової олії. Тож чекаємо далі.

— Мене так смокче, — вхопилася за живіт Вікторія, — що зразу спадає на гадку блокада Ленінграда. Я замислилася над тим, чи могло б мене щось змусити пожирати трупи.

— Мене, мабуть, ні, — озвалася Мілена. — Хоч і визнаю, що мій шлунок дедалі голосніше нагадує про порцію палива. Я замислилася над тим, коли вже Марія зрештою спам’ятається. Бо я так довго не витримаю.

— Ірек таки має рацію, — буркнув Травка. — Легше розправлятися з потворами з гри. Тільки що вбивство кількох драконів не допомагає розв’язати справжні проблеми.

— Але допомагає про них забути, — сказала Вікторія. — Я це знаю, бо колись багато бавилася в «Unreal». Аж певного весняного дня прокинулася без гроша за душею, зате з купою заборгованостей і трьома «двійками» в заліковці.

— Я теж багато грав, — зізнався Травка. — Ви чули про «Кульки»?

— Ні.

— На поділеному на клітини полі ти маєш кілька різнобарвних кульок. Твоє завдання — складати з них рядки: горизонтальні, вертикальні, навскісні. Завжди з п’яти кульок одного кольору. Якщо тобі це вдається, рядок зникає, і ти маєш на полі більше місця. Проблема в тому, що при кожному русі з’являються три нові кульки. Тому ти мусиш думати про складання кількох рядків одночасно і вважати, щоб не вискочило забагато кульок, бо чим більше кульок, тим менше можливостей рухатися. Миттєва неувага — і ти заблокований на полі, до країв заповненому кульками. Кінець гри…

— Складного сценарію тут немає, — сказала Мілена.

— Нема також фіналу чи драматичного розвитку подій, — визнав Травка, — але втягає як пилосос. Єдине, що ти робиш, це складаєш рядок за рядком і чекаєш, коли вискочать нові кульки. Тобі може поталанити, і тоді вдасться виграти, попри помилку чи миттєву неувагу. Або може не поталанити, і кулька іншого кольору заблокує майже готовий рядок. Від втуплювання в екран печуть очі, але ти й далі складаєш, не в змозі зупинитися.

— Це не має сенсу, — сказала Вікторія. — Хоча, якщо трохи помізкувати, нагадує справжнє життя. Постійне складання рядків і чекання, де вигулькнуть нові кульки-проблеми.

— Ну, власне, — втішився Травка, — тому я вирішив поставити на реальність.

У кухні щось зашурхотіло, двері прочинились, і ввійшла Марія. Якби не синці довкола підпухлих очей, вона виглядала б цілком пристойно, хоч і важко було назвати її взірцем здоров’я й щастя. У тремтячій долоні стискала пензель.

— Я вирішила багато змінити у своєму житті, — заявила вона, наблизилася до стіни і кількома мазками замалювала обидві ляпки кольору індиго. — Я викреслила гуру зі свого життя раз і назавжди, — сказала вона, а нам усім спали з плечей велетенські чавунні плити.

7.02. Марія поволі повертається до норми. Вже майже не плаче і, що найважливіше, покінчила з хворобливою пажерністю. Навіть застелила своє ліжко й викинула різні дрібнички з «Ікеї». А коли вдягла свій фіолетовий, артистично розкошланий светр і велетенський кулон із символом Сонця, ми вирішили, що можемо на хвилю вийти з хати. Вона нічого лихого собі не заподіє. Мілена побігла на іспит (перший у тій сесії), Вікторія — до споживчої крамниці й цукерні за рогом, а я вирушила на пошуки телефонної буди.

— Я мушу нарешті зателефонувати до батьків і повідомити їм свою адресу, — сказала я Марії. — А може, й не доведеться повідомляти, бо я просто повернуся. Мене зустрінуть як блудну доньку.

— Тату? — почала я і змовкнула.

— Слухаю, — відповів він голосом, сухим, як піски Сахари.

Я хотіла сказати, що шкодую про свою втечу і що радо повернуся додому, до своєї кімнати та знайомих меблів. Хотіла, але не казати ж цього отак напрямець. Тож почала так:

— Я живу в подруг у Кракові, хочу дати тобі адресу й номер телефону.

— Не треба, — присадив мене тато. — Якщо ти вибрала таке життя, якщо ти нас зреклася, то ми зрікаємося тебе.

— Ага, — тільки й мовила я.

— Ти розчарувала нас, Вишеславо, змінивши факультет, — гнув він далі, — а своєю втечею розчарувала нас удвічі. Але ти доросла і мусиш розплачуватися за своє рішення. Що ж поробиш, якщо ти волієш притони й підозріле товариство.

І він поклав слухавку, доки я встигла пояснити, що аж ніяк цього не волію.

* * *

— Ти виглядаєш, наче хтось запхав тобі до черевиків десятикілограмові гирі, — зауважила Вікторія. — Що, телефонувала додому?

— Ну, — буркнула я, не в стані розвивати тему.

— Саме тому я так рідко телефоную до своєї мами, — продовжила Вікі. — Суцільні розчарування. А від минулого року я розмовляю з мамою тільки про погоду й ціни на ранню городину.

— А що тоді трапилося? — запитала я більше із ввічливості, ніж із цікавості.

— Ти і справді хочеш знати?

— Я хочу, — виявила зацікавлення Мілена.

— Ти це вже чула.

— Але хочу почути ще раз, бо знаю, що Вишня така прибита, що й сама не знає, чого насправді хоче.