Терпкість вишні
Шрифт:
— Гаразд, уже дзвоню.
Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.
— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…
Мілош? [5] Я відчула стомлену рідну душу.
— Розумію.
— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.
— То в чому проблема?
— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто
5
Мілош, Чеслав — визначний польський поет та есеїст, лауреат Нобелівської премії з літератури.
За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.
— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.
— Я домовилася на урок, до панства Янечко.
Цікаво, чи мене зараз обшукають.
— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!
Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.
— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.
Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.
— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.
— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.
— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.
— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.
— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.
Ми перейшли до Мілошевої кімнати.
Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.
— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.
— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?
— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.
— Я його не підняла б, — запевнила я.
— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.
— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?
— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.
— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.
— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні
двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.— А тато? — запитала я.
— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.
— І не приїжджає?
— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.
— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.
— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?
Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.
— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.
— Чого це ти такий змучений?
— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.
Я начеб слухала свого тата!
— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.
— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.
— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.
— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.
— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.
— Гарне питання.
— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.
— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.
— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.
— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.
Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.
— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.