Ти чуєш, Марго

– Цікаво, довго ще?
– поцікавилася Леська.

– А мені, наприклад, цікаво, скільки часу ми тут, га?
– прощебетала Свєточка.

– Ви що, ще не зрозуміли?
– похмуро втрутилася Марго.
– Тут немає часу.

– Як це?

– Ми в безчассі...

– Марго!
– - гаркнув шеф.
– І без тебе моторошно! Андибере!

У відповідь мовчанка.

– Андибере!- всі разом гукнули і, повівши ліхтариком, побачили, що Андибера немає.

– Мамочко, - заскиглила Свєточка, і їй ніхто вже не затикав рота.

– Так, одного загубили. І, до речі, не найгіршого, - зробив висновок шеф.

Однак підлеглі з ним категорично не погодилися.

– Не загубили, а принесли в жертву, - зіронізувала Марго.

– Що б я віддала, аби дізнатися, що він там написав! весело і водночас замріяно сказала Свєточка і полегшено додала: - Ну що. здається, нашим мукам кінець!

– До речі, - сказала Марго, - я не розумію, чому ми пожертвували цілим Андибером. В одній народній думі розповідається про те. як тоне корабель, козаки в паніці, а писар - Олексій Попович -сповідується у своїх гріхах. Однак його не кидають у море, а лише відрубують мізинця. І ми могли обійтися лише одним -- найгрішнішим -- місцем Андибера...

Публіка злорадно захихотіла.

– Уперід!
– пролунав голос шефа.- Так: я йду перший, а замикає ряд Сидоренко. Лесю, малюй лінію на стіні. Стіна, здається, з якоїсь глини. Ідемо вперед, поки кудись не вийдемо.

– А що, Андибера шукати не будемо?
– невпевнено сказала Марго. Однак на неї всі агресивно зацитькали.

Екскурсія якийсь час ішла понуро і тихо. В безчассі. Знову почулося Свєтчине схлипування:

– Я задихаюся... Мені бракує повітря... Мамочко... Хочу додому...

Однак на неї ніхто не зважав. Тупо йшли.

Раптом ліхтарик шефа, ковзнувши по стіні, наштовхнувся ще на одне вмуроване в стіну обличчя. Знову інстинкт самозбереження виявився сильнішим від логіки, і шеф трактором попхав своїх колег у протилежний бік. Усе повторилося: втеча навпомацки, топтання один по одному, крики, галас, плач, істерика, дряпання, лайка і, нарешті, "Стоп!" голосом Марго після чергового глухого кута.

– Так, хто не виписав усі свої гріхи, зізнавайтеся!
– менторським гоном сказала вона.

Усі посилено стали перебирати в пам'яті всі капості, підлості, зради, брехні і виколупували їх на стіні.

Трохи заспокоївшись, усі вирішили йти далі. Шеф скомандував:

– Шикуймося! Я - попереду, Сидоренко позаду... А де Сидоренко?

– Си-до-ре-нко, го-о!
– жалібно заволали люди. Проте печера мовчала.

Свєточка істерично зареготала. Марго хотіла І зробити те саме, але не вийшло. Не могла видушити й звук)7 з пельки.

Одна Леська не здригнулася:

– А тепер мені цікаво, що Сидоренко написав на стіні!

Хоч це було негарно щодо колеги, однак усі знову злорадно захихотіли.

– Досить!
– гримнув шеф.
– Ходімо!

– Ну, а хто ж усе-таки йтиме позаду?
– поцікавилася Леська.
– Може, ви, шефе?

Той на мить замислився:

– Мабуть, таки доведеться мені...

– Я проти!
– заверещала Свєточка.
– Ми - одні баби - всі згинемо!

Тут зникають не за місцем у шерензі, а за гріхи, - зауважила Марго.

– А ти звідки знаєш? Ось і йди остання!

– Е ні, в мене троє дітей...

– Ось бачиш: а казала за гріхи!

– Гаразд, Марго, я піду, -- похмуро сказала Леська.

Давай руку, запропонувала компроміс Марго.

На цей раз усі йшли в якомусь дивному стані напруженої байдужості. Відстороненості. Йшли довго, дуже довго. Світло ліхтарика слабло. Прохід звужувався і звужувався. Тіло не відчувалося. Воно паче й не належало їм. Його взагалі ніколи не було. І Інше ослаблений дух ширяв печерою у безчассі.

– Стоп!
– сказав дух шефа.
– Зараз буде ще одна пика. Не впадати в істерику.

Інші "духи" покірно спинилися і покірно по-І линули на обличчя в стіні. Воно було водночас стражденним і задоволеним від своєї стражденності. Духи покірно прочитали табличку під головою: "Козак Хведір Полохливець, що втік з поля пою і, осоромлений, замурував себе тут і тепер чекає Страшного Суду". Духи мовчазно озирали все це.

Порушив тишу Лесьчин дух.

– Слухайте, ми вже тут були. Ось моя лінія від ключів.

Так, значить, він один, - промовив дух шефа.
– Тобто одна. Голова одна. А це значить....
– і тут він раптово замовк.

– ...що ми ходимо кругами, - закінчила фразу Марго, тобто її дух.

Тут підхопилася Свєтка, тобто теж її дух, і накинулася на шефів дух, луплячи його своїми маленькими кулачками і дряпаючи великими нігтями.

– Заспокойте її!
– відбиваючись від неї, загорлав той.

Невідомо, скільки це б продовжувалося, якби зненацька не озвався Хведір Полохливець хрипким басом:

– Вихід там! Спаралізований народ завмер.

– Там, - повторив Хведір і повів очима в той! бік, від якого народ увесь час тікав.

Усі тихо встали і рушили до порятунку. І лише одній Марго спало на думку подякувати голові.

Дякую, Хведоре, сказала вона, йдучи останньою.

– Нема за що, вельможна пані!
– відмовила голова.

Марго на мить спинилася, хотіла щось спитати, однак світло, що миготіло попереду, нестримно манило її вперед.

Прохід усе звужувався і звужувався. Марго спершу пригиналася, потім ішла навкарачки і, нарешті, по-пластунськи вилізла назовні. І відразу ж осліпла від сонячного сяйва.

З Марго не раз таке було вві сні: наче їй сліпить очі сонце, і вона нічого не може розгледіти. Напружується з усіх сил, але марно. Нарешті очі призвичаїлися, і вона побачила себе на високому пагорбі, де зібрався натовп. Марго підняла голову, оглянула звисока всіх, і ті, мов по команді, впали ниць до землі, шепочучи "Вельможна пані!". Десь недалеко лунав знайомий істеричний сміх навпереміш із підвиванням.

До Марго підійшла жінка в одязі ігумені і вклонилася їй.

– Де та дівка простоволоса?- спитала Марго, хоча насправді хотіла спитати про Свєтку.