Тисячолітній Миколай

— Уряд? — фрау Вільтруд спробувала навіть усміхнутися, хоч не було, мабуть, нічого недоречнішого для її пісного обличчя, ніж усміх. — Ви кажете, уряд? Але ж уряд ніколи не годував людей. Принаймні я такого уряду не знаю. Ви сказали, що в Кельні є обер-бургомістр доктор Аденауер? Я охоче повірила б у це, коли б доктор Аденауер повернув мені мого Гюнтера. Але я хочу вірити руським, які заберуть свою фрау Лисенко, і тоді мій Гюнтер хоч-не-хоч — сам прийде сюди і знайде свою вірну Вільтруд і…

Фрау запустила свою словесну силосорізку, вимкнула всі рубильники, від’єдналася відсвіту, стала сліпа й глуха — ось нагода мерщій схопитися і непомітно вислизнути звідси, може, й назовсім відкрутитися від цієї непевної справи.

Та мене зрадив Попов. Нам би переморгнутися — і ноги на плечі, а він скочив на рівні сам-один, з нежданим для його опецькуватості спритом перетнув кімнату і вже від порога заявив:

— Здається, в машині в мене є трохи галет. Збігаю принесу…

Мене принесено в жертву на побиття безладними словами.

Треба було сидіти і вдавати, що слухаєш.

Щоправда, Попов ходив недовго, повернувся ж не тільки з пачкою галет, а й кількома плиточками шоколаду (американський солдатський шоколад без яскравих обгорток, без станіолю, в простому, під пергаментний, папері) і великою банкою розчинної кави «Нес». Як на голодне побутування фрау Вільтруд, дари були воістину царські.

— О, боже! — фрау Вільтруд не могла стямитися. — Кава і шоколад? Шоколад і кава?

Вона бігала довкола опасистого Попова, що стояв у кумедній позі різдвяного Діда Мороза з дарунками в руках, сплескувала в долоні, розводила руками, поправляла окуляри, розгублена, але щаслива, навіть у захваті, а я дивився на все це дійство і думав, що, мабуть, все ж таки чоловіка жінці ніяким шоколадом не заміниш. Фрау Вільтруд, мовби вловивши мою скептичну думку, враз стрепенулася, стала перед нами зовсім спокійна і врівноважена, і голос у неї зненацька набув стриманості, навіть суворості.

— Даруйте, я зовсім забула про мого Гюнтера. Коли б він був тут, він неодмінно запросив би вас до свого кабінету викурити сигару до лікеру. Прошу вас. В мене ще лишилися справжні гаванські сигари. Завдяки моїм батькам. Вони були досить забезпечені люди. Я могла навіть щотижня передавати одну сигару Гюнтеру до табору. Більше не дозволялося, в нас повсюди панував залізний порядок, але одну сигару я щосуботи передавала Гюнтеру, і ви можете уявити його щастя!

Мені свербів язик спитати фрау Вільтруд, де ж насправді був її чоловік — у концтаборі чи в санаторії? Бо концтабір і сигари — щось воно не дуже клеїлось. Але я стримався. Надто нерівні були сили: з одного боку зрозпачена самотня жінка, з другого — два переможці, озброєні до зубів, в силі закону і необмежених прав. Тому я мовчки посунув слідом за фрау Вільтруд і Поповим з зелених джунглів жіночої кімнати до суворої обителі колишнього інженера. Справді, з світу зеленого і по-своєму невинно-безтурботного ми перейшли до суворого, темного, похмурого світу. Стіни в чорному дереві, чорний стіл, чорні стільці, шафи, диван, і над усією тою чорнотою ще чорніший портрет їхнього фюрера, озвіреного на весь світ і на всіх мертвих і тих, кого він не спромігся вбити, дешевий портрет у чорній дерев’яній рамочці 100 на 60,— високий кашкет, комір сталево-чорного плаща сторч, вусики сторч, несамовиті очі сторч, і неодмінний підпис: «Гітлер — визволитель».

Ми з Поповим ніби наштовхнулися на невидиму перепону, стали в дверях кабінету, заціплені від несподіванки й обурення, а фрау Вільтруд плавала в темних глибинах кімнати невиразною плямою, якась ніби розмазана, майже нереальна.

— Що це таке? — першим спам’ятався я.

— Це? — фрау Вільтруд безпорадно переводила погляд з мене на Попова. — Це? Що ви маєте на увазі, пане капітан?

Я не встиг пояснити (та й чи треба було це робити?), Попов, гнівно засопівши, видобув свого парабелума (він чомусь вподобав саме німецький пістолет, може, завдяки його масивності, що так пасувала до стокілограмової туші Попова), і гахнув по озвірілому фюрерові раз і вдруге, з виляском і беззастережністю.

— Що ви робите? — зрозпачено вигукнула фрау Вільтруд. — Це ж пам’ять про Гюнтера! Він сам приніс цей портрет, сам купив його за сімдесят шість пфенігів. До війни за ці гроші можна було купити кілограм цукру. Але це ж не цукор — це пам’ять про Гюнтера!

«Бах! Бах!» — відповів їй новими пострілами Попов.

— А що скажуть сусіди? Це непростий дім, тут живуть вельми статечні люди. Що я їм скажу завтра, коли вони питатимуть?

«Бах! Бах! Бах!» — Попов розстріляв усю обойму, від портрета лишилося саме шмаття, тепер ми могли з спокійною совістю розкланятися з фрау Вільтруд і поїхати звідси, щоб ніколи більше сюди не повертатися.

Надто, що завтра в мене знов була «Керзон-лайн», бо саме так прозвав я свою дурну роботу в польських таборах. Багато церемоній, а толку — ніякого. Як та гора, що народила мишу. Та все ж це було краще, ніж ганятися за дружиною академіка Лисенка, якої ти ніколи не бачив і яка чи й існує тут насправді.

Відсвіжені, чисто виголені, ми прибули з Поповим до Мюльгайма точно, без, запізнення, наш красень Геворкян став перед лискучим «вандерером», схрестивши на грудях могутні руки, — на заздрість і захват прекрасним полячкам у таборі, ми з Поповим теж були нівроку собі: те, що він втрачав у зрості поряд зі мною, Попов надолужував масивністю статури. Картина — тільки для переможців.

З неприхованим вдоволенням згадував я, як «відбрив» Робінсона під час чергової зустрічі.

Ми почали свою роботу в польському таборі, коли Сталін ще був маршалом, про присвоєння йому звання генералісимуса мав би довідатися весь світ, але Робінсон чи то ще не чув, чи просто через свою британську загальмованість не зумів своєчасно відреагувати на цю звістку, і я майже з залассям познущався над його неповороткістю, вистріливши у відповідь на занудливе запитання «як здоров’я маршала Сталіна?» заздалегідь наготовленим убивчим зарядом: «Здоров’я генералісимуса Сталіна прекрасне!»

О, безтурботна молодість! У тих моїх запевняннях про прекрасний стан здоров’я Сталіна було більше нахабства, ніж знання, до того ж нахабства Козурінського трибу. Але що я міг вдіяти? Становище зобов’язувало. Я, селянський син, з глини і соломи, виявляється, діяв за принципом французьких аристократів, ні сном, ні духом не відаючи про той принцип. Ох, це становище і його мертвотні зобов’язання! Скільки лиха постало на світі, скільки полягло люду задля тупого дотримання цього холодного принципу!

В таборі нас очікувала несподіванка. Зустрічали нас капітан Спринчак і комендант табору. Робінсон запізнювався. Такого з ним ще ніколи не було!

Загалом кажучи, без Робінсона я почувався навіть краще. Щоправда, наша комісія без нього не могла почати свою роботу, зате ніхто не доскіпувався в тебе, як здоров’я маршала Сталіна, а ти міг прожити день, не відаючи, як себе почуває англійський король. і димом американських сигарет мені не треба було давитися — курили собі на радість і вдоволення Попов і капітан Спринчак, а я сидів біля вікна й милувався гарними дівчатами, які хоч і прогулювалися по табору не без чоловічого супроводу, але від того не втрачали своєї вроди і гожості. Відкриття не дуже патріотичне: жіноча краса існувала й за межами СРСР.

Несподівано Спринчак, той самий «офіцер Миколайчика», як подумки прозвав я його, пишновусий капітан, який тільки й знав, що клацати каблуками та підносити до дашка конфедератки два пальці, ніби відхрещуючись від мене («Цур тобі, пек!»), рішуче переставив свого стільця з «лондонської» на «радянську» половину столу, нахилився до мене, зазирнув у очі, спитав майже по-дружньому:

— Пан капітан був на війні?

— А це що? — показуючи на свої ордени, образився я. — У нас нагороди — не задля декорації, а тільки за діло. З перших днів війни і до самого кінця — на передовій, коли не лічити перебування в госпіталях. Три тяжкі поранення, три госпіталі в тилу, а так — війна і війна. До речі, третє поранення — в Польщі, на Віслі, був майже вбитий, але ожив, і ось тепер перед вами.