Тисячолітній Миколай

Спринчак зітхнув:

— На жаль, я не бився за Польщу в Польщі.

— За Польщу в Польщі? А хіба є такі способи: битися за своє не вдома, а десь?

— Пан чув про армію Андерса?

Я засміявся:

— Ще б не чути! Я саме виписався з госпіталя в Ташкенті, коли там було повно андерсівців. Весна сорок другого. Точно? Чомусь так сталося, що в нас був хліб, а в андерсівців — повно горілки. Півлітра — на буханець, така тоді була такса.

— Я теж був тоді в Ташкенті і теж міняв горілку на хліб, — усміхнувся Спринчак. — Польське військо формувалося в Бузулуку, на Уралі, тоді через Ташкент нас перевезено до Ірану і далі до Сірії. Роммель через Лівію і Єгипет загрожував прорватися до близькосхідної нафти, і ми мали захистити ту нафту, бо в ній була вся надія цивілізації.

— Для мене Бузулук — це сніги й мороз. Я їхав на фронт з Ташкента в квітні, там уже все цвіло, а в Бузулуку, досі пам’ятаю, замети були такі, що доводилося вискакувати з вагонів і розчищати колії, щоб поїзд міг іти далі. А там, у Сірії, хоч погрілися після Бузулука?

— Польським офіцерам доводилося грітися після сталінських таборів, до яких нас кинуто восени тридцять дев’ятого. У вас це називалося тоді: «Визвольний похід», — радянські війська парадували разом з гітлерівськими в Бресті й Білостоку, Польща тим часом вмивалася кров’ю. А її захисники опинилися аж на Колимі. Мені ще пощастило; я попав не в Катинь, а на Колиму. Пан, звичайно, не чув про приіск Золотистий? Начальник лагпункту Петров, оперуповноважений Анісімов. Я не забуду Сталінові цього ніколи, так само як світ ніколи не простить йому договору з Гітлером про дружбу й кордони.

Мені подумалося, що Робінсон навмисне запізнився сьогодні, щоб віддати мене на поталу пану Спринчаку, в якого вже, мабуть, давно свербів язик виказати радянському офіцерові все, що лондонські «миколайчики» думають про нас. Але до чого тут я і чому я повинен усе це слухати?

— Пане Спринчак, — рішуче заявив я капітанові,— давайте внесемо деякі уточнення. По-перше, в тридцять дев’ятому році я ще вчився в школі і ні в які визвольні походи не ходив. По-друге, ви кажете: світ не простить. Може, давайте будемо точнішими: не світ, а Польща?

— А Польща — це цілий світ. Ми члени сім’ї народів. Історія розкидала нас по всьому світу, і ми стали світом, але водночас залишилися Польщею повсюди, куди закинула нас доля. Польща для нас, як церква в Святім письмі: «І ворота пекельні не подужають її» (Матфей, 16, 18).

Святого письма, ясна річ, я не читав, бо в школі не проходили, про українців, яких розкидало по всім світі, як і поляків, щось чув, але про них у нас говорилося однозначно: зрадники. У наших сусідів Андріїв старший син Семен з петлюрівцями втік до Польщі, то діда Андрія і його середульшого сина Павла знай викликали до району і доскіпувалися, де Семен і чи не підтримують вони з ним таємного зв’язку. Товариш Сталін невтомно закликав усіх до пильності, і вже такими всі ми росли й виховувалися, повторюючи слова вождя: «Не дело большевиков почивать на лаврах и ротозействовать».

— Щодо політики не знаю, — сказав я Спринчаку, — пан капітан повинен розуміти, що я тільки бойовий офіцер та й годі. Війна закінчилася, ми молоді, чого ще треба? Минуле надто велике, щоб його можна осягнути. Для нас тепер все минуле в війні, яка лишиться в пам’яті на тисячу років. Чого вартий один тільки Сталінград. Перед ним усе мізерніє.

— А Варшавське повстання? — поклав собі на вуса руку пан капітан Спринчак.

— Тільки епізод у великій війні. Тяжкий, трагічний, згода, але ж тільки епізод.

— Як для кого. Все має свої виміри. Сталінград — подія світова, але ми, поляки, мали свій Сталінград — Монте Кассіно.

— Не чув. Не знаю.

— Це монастир в Італії. На неприступній горі. Коли союзники висадилися в Італії і йшли звитяжно півостровом з півдня на північ, у Монте Кассіно засіли есесівці, і вибити їх змогли тільки польські вояки. Ми пішли штурмом, більшість з нас полягло, але Монте Кассіно було взято.

— Ви були там?

— У мене три бойові нагороди за цю операцію.

— Що ж, мій «Олександр Невський» — за Віслу.

— Пан міг би повторити безсмертний девіз поляків: «За вашу і нашу свободу».

— Непоганий девіз. Мені він подобається набагато більше, ніж усілякі балачки про те та про се, від яких тільки паморочиться в голові. Я звик дивитися на життя просто.

— Справи набагато скомплікованіші,— зітхнув Спринчак, — пан капітан слухає радіо? Музику по радіо.

— Як доведеться.

— Пан звернув увагу, що Європа передає найрізноманітнішу музику: Бетховена й Шопена, вальси Штрауса, джаз, а що передає Москва? З ранку до вечора тільки й чутно: «Калинка-малинка моя…»

Я розреготався:

— Що ж тут поганого?

— Одноманіття, пане капітане! Одноманіття призводить до узурпації. Починається з пісеньок, тоді військові марші, тоді стрілянина й концтабори…

— і все це від «Калинки-малинки»? Пане капітане, не смішіть!

Тут прикотив Робінсон з дохлякуватим доктором Томбергом, але зовсім не для того, щоб припинити нашу суперечку з Спринчаком і навернути нас до «селекційної» рутинної (практично майже безплідної) роботи. Де там! Мов розбитий стовбняком, Робінсон задубів посеред приміщення і, цілячись уже й не повзверх наших голів, а в саму стелю, урочисто прорік:

— Містери, за дорученням союзницького командування маю честь повідомити вас, що Японія вийшла з війни.

— Після того, як Квантунська армія капітулювала перед радянськими військами, цього слід було сподіватися з дня на день, — зауважив я спокійно.

Робінсон терпляче вислухав Попова, який перекладав мої слова, тоді ще з більшим спокоєм вистрілив у стелю чергову порцію своїх новин:

— Японія капітулювала після того, як Сполучені Штати Америки, які нині перебувать на вершині світового могуття, скинули на японські міста Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. Тільки в Хіросімі за попередніми даними від вибуху А-бомби загинуло від 200 до 300 тисяч чоловік. Таким чином, англомовний світ сьогодні володіє наймогутнішою зброєю, яку будь-коли знало і, очевидно, знатиме людство. Ефективність атомної бомби фантастична.

Робінсон і далі дивився в стелю, показуючи нам своє ретельно виголене підборіддя, але я надавав можливість втішатися цим видовищем панові Спринчаку разом з комендантом табору, сам же поглянув на польського капітана з неприхованим глузуванням: «То як там, пане капітане, з вашою Польщею, що вся, як церква, якої і ворота пекельні не подужають, і як світ цілий? Ось вам світ уже й розокремився новою бомбочкою на англомовний і на весь інший — без бомби і без надій, виходить?»

Пан Спринчак чи й зауважив глузливий мій погляд. Все ж англомовний світ приваблював його набагато дужче. Тільки подумати: одною бомбою вбито понад двісті тисяч чоловік! Це Лодзь, або й цілий Краків! Ясна річ, в моїй, звиклій тільки до військового мислення голові теж тривожно борсалися ці страшні цифри: одна бомба — і немає Полтави, а то й Сталіно. Та я розумів, що повинен висловити перед Робінсоном не свою стривоженість, а щось інше, як то кажуть, ваговитіше. Але що? Що? Два чи три тижні тому в Потсдамі президент Трумен похвалився Сталінові успішним випробуванням бомби-А і ждав од маршала коли не переляку й захоплення, то принаймні здивування. Що відповів президентові Сталін, я не міг знати. Але селянський здоровий глузд підказав мені, як належить повестися з пихатим британцем, і я, витримавши потрібну паузу, сказав:

— Кінець війни — це завжди радість. Дякуємо за повідомлення, містер Робінсон.

Мій спокій; на жаль, був вдаваний. Я щосили маскував ним свою розгубленість, та чи ж зміг це зробити? Одне, коли повідомляють про успішне випробування небаченої зброї, але зовсім інше, коли таку зброю застосовують і виявляється її страшна руїнницька сила. Ця бомба не просто вбила кілька сот тисяч людей — вона вбила щось набагато важливіше й більше. Щойно капітан Спринчак намагався зіпхнути мене з моєю незрілістю в минуле, де політики понаплутували такого, що не розплутаєш і до страшного суду, і я щосили пручався, всі надії покладаючи на майбутнє, бо наша велика Перемога — це майбуття наше і всього людства. Так я вважав, виходячи з свого життєвого, а найперше — фронтового досвіду, з яким декому слід би рахуватися, чорт його бери!