Тому, що ти є
Шрифт:
Так, квартира колежанки справді була краще і багатше обставлена, ніж їхня з Владом. Дорожезні гардини на вікнах, італійські меблі з недешевого дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки — розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне — лишень стіни, а інше — пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в
Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:
— Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина — рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.
Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:
— Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?
Поліна стенула плечима.
— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…
Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.
— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!
3. Дві сніжинки
«Нарешті пішов сніг», — подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.
Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.
— Бути тільки з тобою?
— Так!
Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.
— Ти кохаєш мене?
— Так!
Краплі роси на сполоханих віях.
— Хочу
тебе?— Так!
І майже невагоме просто у вухо:
— Бути з тобою, бути в тобі?
— Так! Так! Так!
Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…
— Ти мій?
— Я твій…
— Ти моя?
— Я — твоя. І ти у мені…
І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І її очі навпроти — заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…
Усе?
Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром — нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?
— Господи, чому так пече? — здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.
Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди, де ніч, туди, де сніг, хай ліпше буде зимно.
Тихо. Ніч, але не темно. Білий обрус осяває усе довкола. Спить місто. Сашко відійшов трохи вбік, подалі від ліхтарів, де можна просто побачити небо, туди, де воно ще залишилося. Задер голову догори — небо мовби зрівнялося з землею, чи, може, то земля піднялася до неба. Вже й не добереш — де що, бо кругом біло-біло, і сніжинки, сніжинки, сніжинки. Пригадав бабусину казку про сніжинки-близнючки, що падали з неба, тримаючись за руки. Одна весело і щасливо наспівувала, бо вважала себе справжньою красунею, яка створена для того, щоб світ милувався її вродою. Друга сумно тремтіла від страху перед незвіданим, бо там, унизу, так сіро та незатишно, вона впаде і розіб’ється — це точно. А коли пощастить і не розіб’ється, то її розтолочать ногами люди або сонце розтопить своїм теплом. Весела сніжинка, як могла, заспокоювала зажурену сестру. «От побачиш, — гомоніла безжурно, — там, унизу, буде добре. Люди милуватимуться нашою довершеністю, а навесні ми станемо водою, яка задзвенить струмком, що впадає у море, а те — в океан. Це ж так цікаво і так прекрасно». Раптом нізвідки прилетів бешкетник вітер, розлучивши сестричок навіки. І кожна з них полетіла назустріч долі, яку сама собі щойно вибрала.
Стояв з піднятою догори головою, наче старався розпізнати серед тисячі інших дві казкові сніжинки. Раптом хтось сильно штовхнув його. Мало не впав від несподіванки. Поруч стояв пес, обіпершись на його ногу, той самий, якого недавно підгодовував бутербродами, і жалібно скавулів.
— Чому не спиш, друже, ніч на вулиці? — доброзичливо озвався Сашко й погладив собаку по голові. — У мене робота така — не спати час від часу, чергування, пацієнти. А ти чому не спиш?
Собака відбіг убік та, присівши на задні лапи, уважно дивився на чоловіка.
— Їсти хочеш? Зачекай, друже, я тобі щось принесу. В мене, як завжди, є з собою, — змовницьки підморгнув собаці Сашко.
Олександр попрямував у бік лікарні, однак пес кинувся навперейми і загородив дорогу, сердито гавкнув два рази і всівся на задні лапи, пильно дивлячись на чоловіка.
— Отож, їсти не хочеш. Добре, а що ж тоді тобі від мене треба? — не сподіваючись на відповідь, просто так запитав Олександр.
Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.
От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…