Тому, що ти є

Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє — жіноча.

— Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! — Він весь мов струна, руки — надчуттєвий механізм.

Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, — може, так хоч трішки він його зігріє, — швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.

— Вона буде жити, жити, жити, — переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.

Далі все робив, як на автоматі, — перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…

Оксана лежала під крапельницею — жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки — здалося остаточно.

Попросив сестричку зателефонувати Оксаниним рідним: і чоловік, і мати, і донька мають знати, де зникла жінка. Напевне, хвилюються і переживають. Сашко тримає Оксану за руку, майже не зводить погляду з її змарнілого личка. Що вона робила посеред зими о четвертій годині ранку на мості Скупого кохання? Здогад впивається голкою в свідомість, проштрикує її…

Раптом двері палати надто різко відчиняються. Сашко озирається. На порозі захекана та розпатлана нова санітарочка, подруга продавчині Маші. Зелені очі дивляться перелякано, вона на якусь мить замирає, наче приголомшена побаченим, а потім стрімголов кидається до Оксани:

— Мамо, матусенько, ріднесенька, що ж ти накоїла? Хіба ж так можна?

Сашко не зупиняє її. Вслід за Мар’яною в кімнату зазирає трохи перелякана медсестра Люба:

— Олександре Петровичу, я не винна, я казала, що не можна, а вона…

Чоловік притуляє палець до губ, рукою дає зрозуміти, що все гаразд, і просить медсестру зачинити двері.

Відходить убік і дивиться, як Оксанина донька плаче біля матері. Нехай, нехай, вони ще поговорять, нехай поплаче.

Коли Мар’янка врешті виплакалася та трішки заспокоїлася, Сашко наважився заговорити.

— З вашою мамою буде все гаразд, Мар’янко. Вона трохи замерзла, але не обморозилася, лише переохолодження. Їй потрібен сон, щоб відновити сили, і вона прокинеться.

Мар’янка повернула до нього голову. Очі досі повні сліз, хоча дівчина щосили заштовхує їх досередини. Олександр сказав щось таке, що її сполохало. О, той знайомий блиск в очах!

— Гаразд, буде гаразд? Ніколи вже нічого не буде добре. Чуєте, ніколи. — Вона не кричала, лишень шепотіла, тому що поруч лежала її мати і вона не сміла турбувати її своїм криком.

Дівчина шипіла, мов ранена лебідка, до якої підбирається щось грізне, готове її щомиті схопити. І те щось зараз стояло в цій кімнаті і, певно, щирило свої гострі зуби. Бачила його хіба що Оксана, а її донька і Сашко лише відчували присутність чужинця, холодного і безжального ворога.

Мар’яна рвучко відпустила руку матері, погладила її по голові, поцілувала в щоку і підійшла до Сашка. Дівчина витягнула з кишені вчетверо складений пом’ятий аркуш паперу і простягнула його лікарю.

— Читайте. Вам можна. Вона вас любила, і тому — вам можна…

Від почутого Сашка запекло всередині. Любила його, і донька про це так буденно каже.

Він розгорнув аркуш, не думаючи про те, що у нього тремтять руки, що він зараз швидше схожий на школяра з минулого, який сором’язливо бігав слідком за Оксаною, тягнучи її портфелика, ніж на впевненого у собі завідувача хірургічним відділенням районної лікарні.

Поки читав записку, намагаючись зрозуміти написане, Мар’янка запитала:

— Вона так ще довго проспить?

— Декілька годин, думаю, — розгублено відповів чоловік, шокований прочитаним.

— Тоді ми маємо з вами поговорити, Олександре Петровичу… І про записку також.

4. Дивна

Отак воно й бігло, її столичне життя, — змінним темпом, то трамплінами, інколи надто дрімучими перелогами, інколи навпаки — все видавалося бездумно простим і через це мусила бути готовою, бо за черговим поворотом обов’язково чекатиме щось несподіване.

Взаємини з Брехами залишалися напруженими — на відстані пострілу, тобто, як на дуелі, ніхто не знав, хто першим вистрілить, бо… справа залишалася в дрібничці — скомандувати: «Плі!»

Донька щоденно, щохвилинно тішила усіх своєю непосидючістю. Щасливі батьки — щаслива й дитина. І от коли Мар’янці виповнилося два рочки і її можна було віддати в садочок, Оксана повернулася з академвідпустки, для того щоб дозахистити диплом. Звичайно, доволі успішно захистилася і не тямила себе від радості, тому що відразу ж знайшла собі вимріяну вчительську роботу.

Те, що «дорогенька» невісточка не хоче вступати до університетської аспірантури, було для Брехів мов грім серед ясного неба. «Нечувано, хіба так можна зневажати чоловіка та всю його родину? Я наче відчувала — вона таки щось утне», — те, чого очікувала Ірена Георгіївна, сталося. Свекруха, здається, навіть зраділа тій бучі, що зчинилася тоді.

«Та ми для неї… та ми для вас… а вона…»

А Оксана завжди мріяла про школу… І ні прохання, ні благання, ні навіть погрози не вплинули на її рішення. Тривіальний вчитель української мови та літератури — це звучало для носія прізвища Брехів наче вирок. Оксана ж ніяк втямити не могла: як аспірантура може допомогти їй стати добрим вчителем, таким хоча б, як бабуня Сашка — Василина Степанівна, яку поважають і пам’ятають досі всі, кого вона вчила? Утім, це вже найвищий пілотаж. Чи, бодай, спробувати бути схожою на Свєтку-канфєтку (Світлану Михайлівну, вчительку української мови та літератури в її рідній школі), нехай трохи навіжену й одержиму в своїй любові до Гоголя та Лесі Українки, але справжню і таку, яку досі люблять і цінують? Та, очевидно, тут не йшлося ані про любов до власної справи, яку слід робити гідно, ані про мрії Оксани. У Брехів була власна філософія, незрозуміла Оксані.