Торговиця
Шрифт:
Й подумав цієї миті Олесь, що таки ніколи не знищить їх хоча б тому, що он п’яний Гаврилко шельмує президента Олесевої незалежної держави, й справедливо шельмує, бо не такого керівника заслужив звільнений люд, але ж не вмістилась би його фігура, якби вирізьбив її із мертвого кореневища, в ряді потвор під повіткою – не знайшлося б для неї там місця… Був би то образ нинішньої ущемленої свободи, яка ввижалася колись людям у постатях архангелів на білих конях, із золотими трубами, прикладеними до віщих вуст, а замість них вийшли владарювати недоношені в неволі байстрюки. Та інших нині не маємо, то замовкни, Гаврилку, не стинай завчасно голів провідцям, які не винні за свою нездалість, – інші ще не народилися, а без проводу військо гине.
Так
Гаврилко вперто вдивлявся в Олеся й очей від нього не відводив, ніби мав задоволення від того, що сусід під його поглядом ніяковіє, не має що сказати, бо і «добридня» не почув; захмелілі Гаврилкові очі бралися то осугою зажури, то спалахували глузливими блискітками, ніби насміхалися над збентеженням Олеся, який ще не позбувся прикрих згадок, а тут цей влізливець хоче від нього щось почути – бо чого стоїть і липне до нього захмеленим поглядом; врешті він вивільнився від п’яної магії сусіда й запитав його знехотя:
«Що доброго чувати, Гаврилку?»
«Біда!» – коротко відказав п’яничка і чекав, що на те відповість Олесь – заперечить чи підтакне, а що той мовчав, то повторив виклично, під’юджуючи його до балачки:
«Біда!»
«Певне, Малгося вам недолила», – спробував зажартувати Олесь, проте Гаврилко на жартівливий тон не спокусився й мовив із безнадією в голосі:
«А чьо вона доливати буде, коли в хлопа грошей нема?… Та що то за така влада настала, що жебраком ходиш?»
«Якби ви менше пили, Гаврилку, то якийсь грейцар таки задзеленькотів би в кишені…»
Гаврилкові очі скаламутилися від злості, він її вгамував і запитав чемно, аж улесливо:
«А тобі добре, Олесю?»
«А таки добре! – аж скрикнув Олесь, сподіваючись різким тоном відпудити влізливця – хай собі йде своєю дорогою, та що Гаврилко й далі не вступався й пронизував сусіда глузливим поглядом, то мусив доводити Гаврилкові, чого йому добре. – А добре тому, що вже ніколи й ніхто не скомандує мені ні «naprzоd!», ні «впєрьод!», ані «vorwаrts!» – став я господарем у своїй хаті!»
«Та який ти господар – бідак із залатаною гузицею!» – зареготав Гаврилко, аж луна покотилася Торговицею.
На вуличках, подвір'ях і в садках було тихо, бо ж неділя й люди ще відлежувалися по хатах, тільки рибалці й пиякові дома не сиділося. Однак на голосний Гаврилків сміх рипнула хвіртка на сусідньому обійсті й тротуаром покрокував, підпираючись гнутою бамбуковою паличкою, статечний добродій у фетровому ширококрисому капелюсі, в маринарці з трикутним ріжком білої хустинки в нагрудній кишеньці, в штиблетах з довгими шпіцами, – був то колишній судовий радник Корнель Геродот, якого на Торговицькому передмісті називали професійним політиком. Він зупинився біля Олесевої брами й, змахнувши паличкою в бік Гаврилка, мовив тоном, який не терпить заперечень:
«Добре лише добрим людям».
«А ви добрий?» – вишкірився на нього Гаврилко.
«Добрий той, хто прожив у милосерді й любові, хто живота свого не жалів за друга своя. А я грішний», – спокійно відказав Геродот, не дивлячись ні на Гаврилка, ні на Олеся, лише в бік Студентського парку, ніби саме там, у липовій тіняві, таїлася та незрима доброта й любов.
На дзвіниці Михайлівської церкви заталанів дзвін, пан Корнель перехрестився й подався на поклик благовіста. Пройшовши кілька кроків, він зупинився, оглянувся й мовив напутньо:
«Не ждіть добра ні від Бога, ні від людей, знайдіть його в собі, чей тільки воно допомогло нам витримати і «naprzod», і «впєрьод», і «vorw"arts». А тепер не забудьте оглядатися, щоб побачити, в яких душах те добро народжувалося, жило і сяяло над нашим Містом, а в яких не народилося, вмерло в зародку.
Видющі будьте й пам'ятливі!»«Ти зрозумів, що цей дивак наплів?» – спитав Гаврилко в Олеся, коли Геродот зник у бічній вуличці.
«Пора всім це втямити», – відказав Олесь і знову глянув на покручі, що стояли рядком під повіткою й були знаком зла. Й проказав сам до себе, коли Гаврилко вже пішов:
«А чому ж то у всіх нас націлений зір на зло, а добра не вміємо і не хочемо бачити, а тож то вони, ті свідки нашої долі, завше ходять у парі…»
Й, ніби відповідаючи на ці слова, галайкав Гаврилко, йдучи вулицею:
«Добро, добро!.. А де його взяти?»
Розділ другий
Гаврилкове галайкання давно затихло, певне, він уже солодко простягнувся на бамбетлі у своїй халабуді, що прикуцнула, немов жебрачка на паперті Михайлівської церкви, до кам'яної загорожі Геродотового двора й сховалася за нею, – тож літнього недільного ранку все довкруж успокоїлося. Торговиця остаточно прокинеться аж тоді, коли Гаврилко, похміллям приспаний, добре відпочине і голосно, аж відчайдушно позіхне, попліскуючи долонею по губах, й звуки того позіху, ритмічно переривані, розкотяться по Торговиці, мов у старі часи лопотіння лоток крупниківського млина; тоді по всіх обійстях забрешуть собаки, котрі замість півнів виконують службу будителів; півні на Торговиці не водяться, вони аж за хвилину обізвуться з Воскресінець, й те собаче й пташине суголосся врешті роздрухає зі сну весь квартал.
Та поки що на міському подолі пануватиме святкова тиша, й цей спокій допоможе Олесеві Шамраєві розмишляти над напутніми словами Корнеля Геродота, що закликали кожного пожильця оглядатися назад і пізнавати, де й коли народжувалося у душах містян всеможне добро. А що кожен мешканець Торговиці знав історію свого Міста так доладно, як старий хасид Тору, й це усвідомлення власної історії живило гідність містян, то й Олесь цієї миті сягнув думкою в глибину часу й зіткнувся там із згадкою про подію, що спричинилася до високої слави Міста, яка здивувала весь довколишній світ…
За незапам'ятних часів у селі Слободі Рунгурській, що за Печеніжином протягнулося з приміських долів до гір, помітили пожильці на деяких потічках, калабанях і ставках брунатну масляну плівку, що мінилася на сонці то в рожевий, то в сизий колір, й коли зачерпнеш води рукою, то долоня, ставши масною, нудко запахне, й не відмиєш її сирою водою…
Якоїсь осені пастушки, полишаючи перед вечером пасовисько, схотіли загасити ватру водою з потічка й жахнулися, побачивши, що вода спалахнула синім полум'ям, – й незабаром по світу рознеслася дивна новина: рунгурська вода горить!
Минуло багато часу, й підприємці відкрили тут нафтовий промисел. Дотоді нафта спотреблювалась людям хіба що для змазування опіків, чей ніхто в ту пору не знав не те що моторів із внутрішнім згорянням, а й звичайних гасових ламп, тож селяни стали виганяти худобу на гірські пасовиська, бо вода із рунгурських струмків шкодила худобі, – мешканці села і в тямці не мали, що топчуться по золоті.
Та світ, звісно, чутками повниться, й вістка про воду, яка горить, прокотилася через усю Австрійську імперію аж до Парижа – до мудріших, ніж у рунгурських селян, голів, які вже знали ціну апшеронських копалень, але де той Апшерон – на Закавказзі, а неоціненний скарб марнується тут, у Галіцїї. Й наїхала згодом до Міста тьма-тьмуща промисловців із Західної Європи, яких чомусь називали «англіками з Коломиї», й на місці зрубаних букових, смерекових та тисових лісів виросли на рунгурських просторах нафтові вишки, а земля скоростилася ямами, в які власники свердловин заганяли місцевих хліборобів, котрі ніколи не бачили живих грошей, черпати відрами ропу з ям. За ті мідяки не один селянин, який усе життя впивався запахом левад, житніх ланів, черемх, акацій і гречки, захлинався в задушливому смороді чорного золота й навіки залишався в копальні – ніхто його не рятував…