Торговиця

Минули десятиліття, й у Печеніжині підприємці збудували рафінерію, а тоді настала потреба транспортувати бензин, гас та озокерит у дальші, ніж Місто, краї на продаж. Тож проклали вони залізничну колію з Рунгур – через Печеніжин – до Міської стації й пустили по ній громіздкий локомотив, що тягнув за собою чотири вагони й, виштовхуючи через високу трубу чорні клубки диму, розпачливо свистів – для постраху містянам і базарникам, що то по вівтірках та неділях тягнулися звідусіль на міську торговицю з худобою на продаж, а пастушки гнали табуни качок та гусей прямо-таки по штреці, і птиця, яка ніколи не бачила такого страховища, як це, що повзло центром Міста й називалося льокайкою, зовсім його не боялася, – тоді з кабіни машиніста вискакував його помічник, вибігав перед паровоз, розмахував червоним прапорцем і розганяв з колії птаство та людей, погрожуючи їм чужинецькою лайкою.

На ту веремію щовівтірка вибігав з Торговиці до ратуші малий Олесь, зупинявся на тротуарі, помахував машиністові рукою, й здавався він хлопчикові неземною істотою, бо ж правив такою страшною махіною… Та незабаром ця розвага для нього закінчилася, машиніст покинув льокайку, яка ставала щораз менше потрібного, бо ропа в Рунгурах вичерпувалася, й він оселився на Торговиці, купивши пляц під будинок біля Студентського парку, – в нього, як і в кожного, хто мав стосунок до Рунгур, водилися гроші, й став колишній славний машиніст умілим бляхарем, до якого з усього кварталу ходили торговицькі мешканці цинувати продірявлені відра, баняки, ванни й бляшані корита…

Бляхар Антошко Дзівак був корінним містянином, проте людиною світовою. Належав він до польської міської громади й виховався на польського патріота, і хоч і жив із торговицькими українцями у повній злагоді, все ж у вісімнадцятому році мусив сповнювати свій патріотичний обов'язок: роздобув десь австрійського манліхера й, забарикадувавшись на горищі, стріляв по зунрівцях, які проголосили в Галичині Західноукраїнську Народну Республіку, й не один серед українських вояків був його сусідом.

Потім, коли війна закінчилася, Антошко клявся, що ні одного русина не вбив… Однак, як щирий поляк, пішов він з легіонами Пілсудського в похід на Київ, потрапив до московського полону й опинився у таборі в селищі Дубровці над Волгою. Зумів утекти з табору до Царицина, там працював кочегаром на «кукушці», навчився машиністського куншту й, коли повернувся з полону до Міста, а було це вже після Ради амбасадорів, яка затвердила Галичину в складі Речі Посполитої, подався до Рунгур на нафтові промисли й став там машиністом славної міської льокайки.

Після того як Антошко, ставши з колійовця бляхарем, побудував собі ошатний будинок у кінці вулиці Скупневича, спотребилася йому господиня дому. Він недовго розглядався, бо давно впала йому в око донька торговицької прачки, до якої приносили брудну білизну українські пані. Панна Емілія перейняла у матері фах і вважалася на Торговиці, як і бляхар Антошко, найсумліннішою майстринею, а що була українкою, це для нього не мало ніякого значення, навпаки – він давно знеохотився до польських вертизадниць, які тільки те і вміли, що малювати карміном губи й з погордою глипати на скромно одягнутих русинок – однаково здібних do ta'nсa і do r'oza'nca. [1]

1

До забав і до праці (польськ.).

Й стала пані Емілія вірною жоною Антошка. Та все ж вони обоє, незважаючи на національну толерантність, залишалися кожне для себе тими, ким мати народила. Емілія була щирою українкою, дома розмовляла лише по-своєму й прала білизну переважно для українців; Антошко балакав з дружиною й дітьми виключно по-польськи й волів мати клієнтами поляків, хоч цинував баняки усім, хто приносив. Бо прати шмаття може кожна жінка, а витворним бляхарем на Торговиці був він один… Антошко ніколи не вникав до секретів жінчиного фаху, але й не любив її порад: коли Емілія радила Антошкові, як краще залатати коновку, поливачку або витягнути ринву, він незлобливо говорив їй: ти пильнуй хлопських сорочок, а мені не заважай, ja sam jestem profesorem od tego! [2]

2

Я сам є професором у тій справі (польськ.).

Вони мали двох діточок – поляка Казя й українку Нусю, які, коли були в мирі, розмовляли між собою по-українськи, зате сварилися по-польськи; були ці діти найщасливішими на Торговиці, бо святкували і Великдень, і Wielkanoc, Різдво і Boze narodzenie, a коли цікаві сусідки запитували їх, як батьки розмовляють дома, вони відповідали: татко по-чоловічому, а мамця по-жіночому.

…Одного ранку Олесева мама взялася переглядати на кухні вживані ринки, пательні, баняки і відра, вона пильно заглядала в кожну посудину, повертаючи її до світла, і коли в якійсь на денці світилася дірка, відкладала набік, а як тієї сарсами назбиралася ціла купа, скидала те все до кропив'яного мішка, завдала Олесеві на плече й послала до Антошка Дзівака цинувати.

Посуда в мішку голосно тарабанила, й уся вулиця Скупневича від Кляштора до млина знала, що то синок гімназійного педеля Шамрая йде з бляшаним дрантям до пана машиніста, як ще й досі називали на Торговиці бляхаря Дзівака. Мешканці вулиці вже встигли звикнути, що до нього майже кожного дня хтось несе діряві баняки, тягне шнуром по землі балію або рондель, а деколи й на фірі везе проіржавлені ринви або подзьобану градом покрівельну бляху чи то дренажну руру, що тяглася за возом по землі й гримотіла як на сполох.

Хлопець ішов, звісивши вниз голову, щоб не зустрічатися поглядом із сусідами, з яких кожен другий доконче запитає, наче це йому дуже цікаво дізнатися, куди манджає, нібито брязкіт у мішку не свідчить сам – куди; на вулиці Скупневича невість відколи встановився звичай заговорити до зустрічного й не минати його мовчки, немов чужака, – й цієї ввічливості Олесь хотів тепер уникнути, бо ж було йому ніяково від того, що раннього ранку вчинив на Торговиці такий гармидер.

Однак це йому не вдалося: з двору наріжного будинку, в якому мешкав молодий гімназійний професор-германіст Леопольд Тарновецький, скрадливо відчиняючи хвіртку, щоб не зарипіла, вийшла найвродливіша красуня в Місті панна Оксана Москалівна – з в'юнким волоссям медового кольору, з круглими персами, розділеними глибоким жолобком, який збігав у пазушку, певне, досягав пупка, а потім, перестрибнувши його, занурювався в кучеряву хащу й там пропадав, проникнувши крізь осоковий проріз у солодке провалля…

Така гріховна уява вмить розслабила Олеся, бо ж навіть у найнижчих класах гімназії усі хлопчиська знали, що ховається у ліцеїсток і панночок по матурі під одягом, й не одному снилося те голісіньке видиво, й не один підліток будився серед ночі від гарячої мокроти на простирадлі. Схожа болісно-солодка жага траплялася і в Олеся, коли йому уві сні являлася вчорашня матуристка жіночого ліцею Урсулянок панна Москалівна. Снилася вона йому майже щоночі, а вдень він никав біля ратуші й застигав перед брамою, за якою завше зникало те чарівне диво, яке, вислизнувши з обійстя пана професора, пропадало в забур'янених нетрищах, що відгороджували Торговицю від центру Міста, а потім певна, що ніхто її не бачить, тихенько відчиняла браму поруч з лабораторією фотографа Кіблєра.

Панна Москалівна проминала хлопчину, навантаженого мішком з баняками, і не звернула б на нього найменшої уваги, якби він раптом не обімлів, здоланий заздрістю й пекучою люттю на неї і на весь світ, бо ж добре знав, з яким подарунком приходить до професора Москалівна.

Мішок з баняками зсунувся з плеча на землю, й несамовитий брязкіт, здавалося, оглушив весь квартал; панна зупинилася й обдала хлопця вогнем синіх очей, два рядки білих, мов перли, зубів хижо зблиснули, та вмить її очі згасли. Збагнувши чоловічу вартість Олеся, панна дзвінко засміялася й, скуйовдивши йому чуприну, зникла, немов мана…

Антошко Дзівак вдоволено посміхнувся на хлопцеве привітання «добридень, пане машиністе» – Олесь ніяк не міг прийняти Антошка за бляхаря, бачив завше його тим засмальцьованим божищем, який правив паровозом, що оглушливо свистів, під'їжджаючи до ратуші; він і досі не міг позбутися поштивості й пошанівку до характерника, який чомусь покинув льокайку, тихо осів у бляхарській майстерні й, замість пускати в рух залізну потвору, поволі й уважно оглядає тепер кожну посудину, прискулюючи то одне, то друге око, дошукуючись дірок на денцях баняків.