Трансгалантичний розвідник

Оглянувши верхній шар, діти за кілька секунд проїхали кілометровий шар атмосфери, що оточував з усіх боків внутрішню, головну поверхню “Першого Розвідника”, ту малу копію Старої Батьківщини Землі, повну городів, парків, садів, розмаїтих, але так гарно припасованих одне до одного, наче її творці захотіли нарешті здійснити прадавню легенду про красу раю.

Ті краєвиди вони вже бачили під час сніданку. Тому Пеер відразу повіз їх під поверхню, до головної, найважливішої своєї частини, тобто, туди, де була розміщена переважна більшість його механізмів. Тут були головні станції програм, наказів, зв’язку, вимірювання, дій та енергії, не рахуючи, звичайно, усіх тих станцій, що обслуговували людей і доглядали за рослинами на внутрішній поверхні кулі.

Огляд цієї частини “Першого Розвідника” тривав сорок хвилин.

Протягом цього часу ніхто з відвідувачів не вимовив ні слова. Говорив тільки сам Пеер, скромно й просто змальовуючи себе, і тільки подеколи вдавався до детальніших пояснень та розрахунків, без яких не можна було витлумачити принципу роботи деяких дуже складних його частин.

Нарешті, коли вся програма огляду була вичерпана і мандрівники втомились захоплюватися всіма тими дивами, “Розвідник” зробив їм приємну несподіванку: переніс на поверхню, в найкраще місце ботанічного саду, і заспівав відому пісню про себе, що її написав геніальний вісімнадцятирічний композитор із Марса на слова сатурнянської поетки.

Діти слухали, милуючись оксамитовою зеленню саду і великими білими хмарами, що пропливали, як на екрані, на штучному небі.

Над садом сипнув дощ, немов розцвіла скляна квітка.

“Перший Розвідник” замовк. Потім тихо сказав:

— Кінець розмові. Правда? До нової бесіди.

— До нової бесіди! — хором відповіли діти.

Якусь хвилю всі мовчали.

Нарешті Алька глянула на Йона і, показуючи рукою перед себе, прошепотіла, неначе хотіла відкрити найбільшу таємницю свого серця:

— Тут справді страшенно гарно.

Йон поважно кивнув головою. Спершу він хотів щось сказати, але передумав. Тільки усміхнувся дівчині.

Вона відповіла йому тим самим.

Алик лежав горілиць і дивився в небо.

Алька, Йон та Робик пішли оглядати якусь дивовижну квітку, а він лишився тут. О пів на дванадцяту вони мали йти плавати, і перед тим хлопцеві хотілося трохи полежати серед спокою і тиші.

Він наспівував мелодію з пісеньки “Першого Розвідника” і придивлявся до хмари, що повільно пливла над ним, щохвилини змінюючи свою форму. То вона прибирала вигляду якоїсь чудернацької риби, то незвичайного дерева, то, нарешті, звичайнісінької хмари.

Врешті Алик заплющив очі. Він був просто щасливий. Хлопець думав про той день, коли він уперше, як майбутній член молодого екіпажу, відвідає “Землю”. Сьогоднішні оглядини “Першого Розвідника” дали йому уявлення про ті хвилини, і він вирішив увечері написати невеличку поему, яку вже давно виношував. У тому творі, що нагадуватиме пісню, мали вилитись і його думки про Центавра і хвилювання перед далекою подорожжю, і захоплення від усього баченого на “Першому Розвіднику”, і, передусім, радість, що сам він — жива істота, яка мислить і сподівається.

— Алику-у! — пролунало здаля.

Хлопець, мабуть, уже дрімав, бо аж за третім разом почув, що його кличуть, і схопився на ноги:

— Що?

Йон, Алька й Робик бігли підтюпцем лукою, вкритою оксамитовою зеленню трав. Вони поспішали до трампліна, що стояв над ближнім басейном до плавання.

— Доганяй нас! — крикнула Алька.

— Тікайте! — грізно насупився Алик. — Бо як дожену, то уб’ю і з’їм.

Та йому пощастило наздогнати тільки сестру, Йон сміявся й питав, чому ж він її не вбиває й не їсть. Алик казав, що, як звикле, не має апетиту. Незабаром усі четверо скочили у воду, і Йонова радість пригасла. Виявилося, що у воді він може сяк-так змагатися лише з Аликом. А з Алькою годі було й думати: вона випереджала їх обох на всіх дистанціях і в усіх стилях. Після шостої спроби Йон визнав Альчину перевагу незаперечною.

— Плаваєш ти чудово, — сказав він. — Визнаю…

Вони полягали, відсапуючись, на березі басейну. Раптом Алька здивовано глянула на Робика.

— А ти чому так сопеш? — спитала вона. — Роботи ж не стомлюються!

Робик трохи глузливо кивнув головою:

— Я роблю так просто з чемності.

Алька аж очі витріщила.

— З чемності?

— Люба моя, — лагідно мовив Робик. — Роботи набагато швидше вчаться ввічливості, ніж людські діти.

— Казати так не дуже ввічливо, — сухо зауважила дівчина.

— Авжеж, — згодився Робик. — Тільки правдиво.

— Ще краще, — буркнула Алька.

— Може, вам взагалі невідомий тип висококваліфікованих Роботів-Опікунів? — спитав Робик трохи зверхньо.

Алька хотіла відповісти щось гостре, але брат випередив її.

— Ти ж повинен знати, Робику, — швидко мовив він, — що умови життя на Старій Батьківщині такі сприятливі і легкі, що їх не можна порівнювати ні з якими іншими.

— За винятком умов на механопланетах, — вставив Йон.

— Звичайно, — погодився Алик. — Тому в нас Роботи-Опікуни піклуються тільки про дітей дошкільного віку. З шести років ми самі даємо собі раду.

— Ну так, — підтвердив Йон. — А Сатурн — це тобі не Земля. У наших умовах навіть багато дорослих працюють разом із своїми Роботами-Опікунами. І тут немає нічого смішного. У підземеллях Сатурна так само безпечно, як і на Землі. Але кожний вихід на поверхню…

Йон замовк. Рої теж мовчали, бо в Йоновому голосі бриніла не тільки гордість, але й гіркота. Річ у тім, що Сатурн ще й досі не давав себе підкорити, й досі поглинав людські жертви. Метеорні бурі й дощі, шкідливі випромінювання, коливання температури, часто понад усяку шкалу — ось короткий перелік тих пасток, від яких гинули люди на Сатурні. Саме від них сатурняни боронилися з допомогою таких Роботів-Опікунів, як Робик, що звичайно товаришили дітям і молоді, а часто й дорослим.

— Якраз тому, — пояснив Робик, — на Сатурні в людини немає кращих друзів, ніж ми.

— Не рахуючи, мабуть, людей, — додала Алька.

— Авжеж, — погодився Робик.

— Може, краще змінимо тему нашої розмови, — усміхнувся Йон, — Адже ми ще навіть не познайомилися як годиться.

— А й справді, — підтримав його Алик.

Алька цього разу показала себе з найкращого боку. Вона задумливо глянула на Йона блакитними очима і сказала тихо, майже сентиментально:

— А мені здається, що ми вже давно знайомі.

Алик глузливо посміхнувся, однак, побачивши, як прояснів Йон, утримався від жарту. І поважно вже мовив:

— Так виходить, що про наших батьків ми знаємо все, що треба. Бо хто вивчає в школі сучасний пілотаж на великих швидкостях, той повинен знати, хто такі Орм і Гелена Соги. А хто вчиться астрохімії, тому мають бути відомі праці Яна і Чандри Роїв. Усі ми знаємо “Закон Роїв”. Залишається тільки питання особисте, що його ми, діти Роїв, ставимо тобі, нащадкові Согів. Які твої батьки взагалі?