Трава нічого не ховає

Вона довго натирала її. Нарешті підвела на мене очі.

— Ви не сумуєте за дружиною полковника Лунде?

— За його дружиною? Ви маєте на увазі Люсі?

— Так.

— Ні. Не скажу, щоб я сумувала за нею. Але мені не подобається настрій у цьому домі.

— Чому?

Вона зібрала всі ложки й поскладала їх рівно одну повз одну. Тоді взялася до виделок. Працюючи, вона дивилася просто на мене. її карі очі на вузькому характерному лиці не мали ніякого виразу.

— Тут живе вбивця, доценте Бакке.

Я й сам так вважав, а однаково дивно було почути це з уст маленької панни Лунде. Вона весь час вражала мене, коли так сухо стверджувала якийсь факт. Адже вона завжди здавалася тінню полковника Лунде, тінню і відлунням його поглядів на життя. Видно, я дуже недооцінював панну Лунде.

— А вам неприємно думати, що тут живе вбивця, панно Лунде.

Вона піднесла виделку до світла й оглянула її.

— Дурне запитання, доценте Бакке. Кому може бути приємно, що в домі живе вбивця. Нікому це не потрібне.

Нікому не потрібне? Що ж, видно, на це можна подивитися ще й так.

— А де Вікторія? — запитав я.

— Готується до екзамену. З нею все гаразд. Цікаво, чого вона так сказала?

— Я піду й сам гляну, як із нею, — мовив я.

Вікторія справді готувалася до екзамену. Вона сиділа в оранжереї, тримаючи перед собою атлас. Громадянська війна в Америці, подумав я.

Проте панна Лунде помилилася. З Вікторією було не все гаразд. Вона плакала.

Я сів до столу.

— Моя мати просила передати тобі вітання, — почав я.

Мені вже набрид такий вступ, але принаймні він був безпечний.

— Вона справді пам'ятає мене?

— Моя мати пам'ятає все. Чого ти плакала, Вікторіє?

Вона згорнула атлас.

— Не питай дурного, Мартіне.

їхні відповіді були такі самі дурні, як мої запитання.

— А все-таки ти могла б мені відповісти, Вікторіє. З кутика зеленого ока скотилася сльоза. Я вже не міг бачити сліз. Жіночі сльози доводять мене до розпачу.

— Не починай знов плакати, Вікторіє. Мені важко дивитися на твої сльози. Скажи мені лише, чого ти плачеш.

— Через Люсі.

— Чого?

Вона стрілила в мій бік зеленими очима.

— Ти дурний, Мартіне. Нічого не розумієш.

— Нехай буде дурний. Але, може, трохи порозумнішаю, коли ти мені дещо розповіси.

— Що? Мене мучить думка про…

— Про що?

— Дай мені спокій, — мовила вона. — Я вже бачити тебе не можу…

Мене розсердили ці балачки. Я витяг сигарету й закурив, але їй не запропонував.

— Можеш ти мене бачити чи ні, мені байдуже, — мовив я. — Мені самому не хочеться дивитися на всіх вас. Але я не встану з цього місця, поки ти не скажеш, чого ти плакала через Люсі.

Вона всміхнулася. Мені стало аж моторошно від її раптової усмішки. І відповіла вона рівним, спокійним голосом:

— Я плакала через неї, бо мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дороги.

Я підвівся, погасив сигарету об горщик із проклятим калачиком і вийшов, хряснувши дверима.

Вночі я прокинувся від того, що хтось знов ходив по горищі.

Я принишк, прислухаючись. Я чув тихі кроки, чув, як хтось відсував скрині й присував їх на місце. Навіть зрідка щось падало, глухо стукнувши.

Нехай шукають. Нехай собі там товчеться хто хоче. Мені чхати на них.

Мені чомусь здавалося, що як котресь із них, будь-хто, знайде те, що сховала на горищі прабабуся Лунде, то цьому страхіттю настане край. Я був певен, що той, хто знайде сховане, викриє себе.

Та, лежачи в темряві й дослухаючись до тихих кроків, я не знав, що хтось і справді знайде те, що сховала прабабуся Лунде, й цією знахідкою викриє себе.

Я рахував дні, коли Крістіан вийде з лікарні.

Два тижні — заявив зарозумілий сивоголовий павич у краватці, колір якої цілком гармоніював з його блакитними очима.

Я весь цей час не покидав дому полковника Лунде.

Проте Карл Юрген двічі дзвонив мені туди. А в будинку полковника Лунде не було таких новомодних винаходів, як телефон із парними апаратами, які дозволяють служникові, сповідникові чи гувернерові підслуховувати телефонні розмови.

Я знав: те, що мені розповів Карл Юрген, лишиться між нами. А сам я не мав наміру переповідати почуте нікому з членів родини Лунде.

Я довідався, що Люсі дотримала слова. Вона сиділа в моєму помешканні й нікуди не виходила. Той, хто вартував біля мого будинку на Гавсфіордсгате, часом приносив їй харчі. Не могла ж вона вічно їсти риб'ячі фрикадельки.

Крістіан одужував неймовірно швидко. Я сподівався, що він спростує діагноз того зарозумілого павича щодо двох тижнів лежання в лікарні.

І Крістіан спростував його.

Десятого дня після свята на Голменколені Карл Юрген подзвонив мені й розповів, що Крістіана виписано з лікарні й потай перевезено — він так і сказав: «потай перевезено»— до його помешкання. Офіційно він і далі перебував у лікарні.

Того дня, коли Крістіана «потай перевезли» додому, я насилу дочекався вечора. Я враховував ще й те, що Карл Юрген також пізно закінчує роботу.

Та нарешті настав вечір.

— Я піду погуляю, — сказав я сержантові Віку, тобто сказав ці слова в простір, бо самого його не побачив.

— Добре, — відповів той. Виявляється, він сидів не на тому місці, що завжди.

Крістіан грунтовно приготувався до наших відвідин. На великому столі біля каміна красувалися пляшки різної величини і форми.

— На роботу я завтра не йду, — сказав він, — і ніхто мені не дзвонитиме. Я хворий, властиво, смертельно хворий, — адже мене прострілено наскрізь. Отож я хочу відсвяткувати цю подію.

— На смертельно хворого ти аж ніяк не скидаєшся, — сказав я.

— А ні. Я зроду не почував себе таким здоровим. У мене був чудовий тиждень. Я й гадки не мав, що роль пацієнта може виявитися такою приємною. Сестра Карін… гм… я її запросив у ресторан… Звичайно, коли я офіційно одужаю і зможу виходити. Сестра Карін…

— Можеш не казати, я її бачив, — мовив я.

Отже, мій брат Крістіан, живий і здоровий, стояв перед нами й відкорковував пляшки. Карл Юрген сів.

— Я не можу пити стільки, як ти, — сказав він. — Мені завтра треба йти на службу. Але залюбки відзначу однією чаркою твоє повернення. Зате он по Мартінові видно, що йому неодмінно треба випити більше.