Трава нічого не ховає

— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене — знаю напевне.

Карл Юрген добре хильнув із чарки.

— Знаєш і не кажеш мені?

— Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.

На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.

— Ті наліпки — важлива річ, — сказав він. — За однією з них схована відгадка злочину.

— У полковника Лунде немає наліпки, — заперечив я.

— Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, — мовив він. — От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.

Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.

Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.

— Чого ж нам тепер треба боятися? — запитав Карл Юрген.

— Тепер немає ніякої небезпеки. Тимчасово. Немає, Люсі поки ховається і поки я змагаюся зі смертю в Улеолській лікарні. Але потім…

— Що потім?

— Потім ми опинимося там, звідки почали. Коли Люсі знайдеться і я одужаю, над нами знов нависне небезпека. І вбивця втретє вже не дасть маху.

Я налив четверту чарку нерозведеного віскі.

— Але ж ти не можеш ховатися до судного дня, Крістіане.

— Не можу.

Я випив чарку і силою волі спрямував увесь алкоголь у сірі клітини мозку.

— Знаю, що треба зробити! — вигукнув я. — Знаю!.. І чого я раніше не подумав про це! Я сам знайду те, що прабабуся Лунде сховала на своєму проклятому горищі. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті. Я розтрощу те прокляте горище, розтрощу там усе в друзки… Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті, повідриваю все до останньої дощечки… я…

— Ти починаєш знов те саме, Мартіне, — мовив Крістіан. — Ти забагато випив.

— Знаю, — відповів я. — Я забагато випив. Але це принаймні навело мене на думку розтрощити там усе в…

— А як ти його розтрощиш? — запитав Карл Юрген. Мені спало на думку щось інше.

— А ти не міг би цього зробити, Карле Юргене. Взяти цілий загін своїх людей у сірих мундирах…

— Я підлягаю букві загону, — відповів Карл Юрген, — а він не надає поліції права перевернути чиєсь горище догори дном на підставі самих лише чуток, що чиясь прабабуся Щось заховала там.

— А я переверну, — сказав я. — Розтрощу там усе в Друзки. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті… я…

— Мартіне!

Я опанував себе. І враз мені сяйнула ще одна думка. Просто дивно, як швидко під впливом алкоголю в людини з являються різні ідеї. Я не знав, на краще це чи на гірше.

В цьому випадку виявилося, що на краще, хоч ніхто з нас не знав про це тоді, коли ми сиділи біля Крістіанового каміна, випивши забагато віскі.

Я знов сягнув по пляшку. Ніхто з них навіть не спробував стримати мене.

— Мені треба бути самому на тому проклятому горищі. Щоб ніхто не заважав. Треба бути самому в будинку. Отож коли Люсі повернеться й коли ти вже будеш офіційно здоровий, Крістіане, ви відсвяткуєте те її повернення і твоє одужання. Карл Юрген не може брати в цьому участі. Він сам сказав, що не має права обшукувати те загадкове горище. А я маю право…

— А до чого тут святкування?

— До того, що мені треба побути самому, — відповів я. — Невже ви не розумієте? Мені треба побути самому, й не одну годину. А знаєш, де тоді будеш ти, Крістіане?

— Ні.

— Ти святкуватимеш своє одужання. Ти не повинен думати про те, що хтось хотів убити тебе з револьвера полковника Лунде. Дивись на це як на звичайний випадок у лікарській практиці. Навіть трохи з гумором. Та й Люсі нікуди не тікала, а просто на короткий час їздила розвіятись. Удавай, що все тут — ідилія. А щодо святкування… Запроси всю родину Лунде до театру, а після вистави — до «Брістоля» або «Спайлена», байдуже куди, аби тільки жодне з них не залишило ресторану, поки офіціанти не почнуть позіхати в дверях, чекаючи, коли нарешті ви, останні гості, звільните столик… Це потриває довго… відтоді, як ти їх забереш годині о сьомій вечора, і до другої ночі, коли ти їх привезеш назад. А як ти ще запросиш їх після ресторану до себе, то буде третя ночі. Отже, я матиму… що я матиму?.. Тобто, скільки годин я матиму?..

— Вісім, — сказав Карл Юрген.

— Вісім! Чудово! Я встигну. Я розтрощу те горище в друзки…

— Мартіне!

Та мене вже не можна було зупинити.

— І, поки ви повернетесь, знайду те, що прабабуся Лунде заховала на ньому.

Я сказав усе. Зліз із високої трибуни геніальних ідей. І був страшенно задоволений собою. Крістіан пильно глянув на мене.

— І коли я повернуся з усіма Лунде, ти чекатимеш на нас у вестибюлі і скажеш: «Будь ласка! Ось я знайшов його… Тепер ви всі розбагатіли, а я молодець, ось і казці кінець».

Я раптом протверезішав. Принаймні мені здалося, що я протверезішав.

— Ні, — відповів я. — Цього я не зроблю, бо тоді ми ніколи не знайдемо вбивці. Я зроблю щось зовсім інше. Але тепер моя черга не зраджувати своїх секретів. Бо знайти те, що заховала прабабуся Лунде, — ще не все. Найважливіше побачити, як вони поведуться, і зрозуміти зв'язок між скарбом прабабусі Лунде й двома замахами на життя.

— Це ти добре кажеш, — мовив Карл Юрген.

Ти ба, спромігся похвалити мене. Я вдав, що не помітив цього.

Я зназ тільки дві речі. Що знайду скаро, який усі шукають. І що після цього в Крістіановій голові складеться відгадка тієї загадки, над якою ми б'ємося. Карл Юрген був тільки поліцаєм. Я раптом помітив, що наша розмова йому страшенно нудна.

— Ти теж будеш потрібен там, Карле Юргене.

— Де, в театрі?

— Ні.

— На горищі?

— Ні.

Карл Юрген мав такий вигляд, наче перед ним стояло жваве цуценя, яке він навчав. Але йому було цікаво, що те цуценя вже вміє. Кому з тих, хто любить собак, не було б цікаво дослідити це.

— Ти будеш потрібен потім.

— Того самого вечора?

— Ні. Тоді ще рано. Думаю, що через кілька вечорів. Але важливе одне, Карле Юргене. Тих кілька вечорів, після того, як Крістіан поведе всю родину Лунде до театру, а я…

— Розтрощу те прокляте горище…

— Отож… дуже важливо, щоб за будинком добре стежили. Цілодобово. Чи на Ев'єна й Віка можна цілком покластися? Вони, по-моєму, наче якісь напівмертві…

— Усе гаразд. Я й сподівався, що мої помічники справлять таке враження. Та можу запевнити тебе, що вони такі «напівмертві», як чистокровні коні перед стартом на змаганнях. Вони кидаються вперед, ще навіть не встигне відлунати стартовий постріл.