Третя карта

Трушницький сів на ліжко, боляче вдарившись ліктем об маленький столик.

— Та, що в Парижі? Архітектор?! Ладислав, погасивши лампу, буркнув:

— На добраніч, дорогий хохол.

— На добраніч, любий ляше… Ви мене прямо наче обухом по голові: Ганна Прокопчук, чи ти бач!

— І досить про це, — причиняючи двері, попросив Ладислав, — діти не повинні її знати, не треба нещасним дітям знати знаменитих родичів. Коли одразу, змалечку цього не було — в отроцтві зламати може. Одірве їх від мене, а прибитися ж нікуди. Хоча річка без одного берега — і таке можливо, хормейстере, в наші дні.

… Трушницький прокинувся, зачувши музику. Якусь мить він лежав нерухомо і чув, як за стіною кашляла пані Ванда, прохаючи Ладислава розвести гірчиці в емальованому кухлі, а музика все одно звучала й далі, і була вона до того пасторальна й легка, що Трушницькому здалося, начебто приснилися йому і хрипкий голос пані Ванди, і чалапання по брудній підлозі великих Ладиславових ніг, і брязкіт посуду, коли Ладислав дістав з буфета блакитного емальованого кухлика. Трушницькому здавалося, що висока пасторальна музика була дійсністю, правдою, реальністю, котра звичайно з'являється над ранок, у задуху, перед грозою.

«Саме тому, що я не хочу розплющувати очі, я розплющу їх», — подумав Трушницький, і тієї ж миті, як він отак подумав, музика зникла, і він навіть підвівся з ліжка, щоб затримати її в пам'яті, але вона, немовби щось живе, тікала од нього білою, химерною плямою згадки. Замість музики він тепер чув тільки кашель старої пані й машинально відзначав, що кашляла вона справді легше, ніж учора, і не було у довгій, задушливій тиші того страшного відчуття смерті, що з'являлося протягом перших тижнів її хвороби; іноді, почувши, як під час тяжкого кашлю пані Ванда несподівано змовкала, і не ковтала важко повітря, і не сякалася полегшено, Трушницький убігав до неї в кімнату й бачив, як жінка качалася на ліжку, вигиналася на подушках, немов акробатка, і руками загрібала повітря, щоб було більше, та дихала вона все одно через силу і відкашлятись не могла. Тоді її садовили на ліжку, нахиляли голову, і її синє обличчя блідло, і вона починала хрипіти, немов величезні міхи роздувались у грудях, а тоді наставало забуття і обличчя її робилося дивовижно моложаве і вродливе — зовсім без зморщок…

«Може, справді їй знахар допоміг, а не червоний стрептоцид? — подумав Трушницький. — Ми завжди у відчаї біжимо до знахарів. А коли над нами не капає, глузуємо з них. Чи не від слабких наших знань? Або через неможливість збагнути невідоме? До церкви ж ми теж бігаємо, Коли чекаємо допомоги від господа, — в години радощів хто про нього пам'ятає?»

— Як здоров'я пані Ванди? — спитав Трушницький І піймав себе на тому, що завчено усміхається, ніби вірить, що його не тільки чують, але й бачать через перегородку.

— Я ожила, — басисто відповіла стара жінка; перегородка була з тонкої фанери — навіть голосу підвищувати не треба.

— Ну й слава Христу, — промовив Трушницький, одягаючись.

Він вийшов до кухні, ополоснув обличчя, хрустко потер свої великі вуха, згадавши чомусь недавні слова Ладислава про те, як у знахаря потіло за мочками, утерся аж до почервоніння жовтим, несвіжим вафельним рушником і поставив на гасничку чайник. Води у чайнику було на денці, Трушницький підкрутив ґнота й примостився на табуретці, чекаючи, поки забулькає.

«Господи, — з тяжкою тугою подумав раптом він, — коли ж закінчиться оце страшне моє життя? Коли ж, нарешті, знайду дім? Нехай би тільки на Україні, нехай би тільки свою хату, щоб спокійно займатися музикою і не критися від самого себе, боячись завдати незручності хазяям своєю присутністю. «Хазяям». — Він навіть посміхнувся тому слову. — Ладислав і пані Ванда мої хазяї. Це реальність, і сміятися з неї нічого. Можна сміятися з усього — тільки з реальності сміятися не можна, бо це прояв недоумкуватості. Навіть коли ми самі штовхаємо себе до тієї реальності, яка нам огидна, яка принижує нас і уражає, — все одно приймати її треба без сміху, щоб збагнути суть».

Перед тим, як іти, басовито покашлявши у величезний свій кулак, пан Ладислав, соромлячись свого прохання і, очевидно, почуваючи себе вкрай незручно, попрохав:

— У мене ось яке діло… Я ніч не спав після вчорашньої розмови… Ви зв'язані з новою владою…

— Я не зв'язаний з новою владою, — зразу ж заперечив Трушницький, бо згадав настанови помічника «вождя»— Лебедя: «Ні про які контакти з представниками генерал-губернатора нікому й слова. Ми — приватна організація «Просвіта», ми не користуємося ніякими пільгами од німців».

— Ось годі-бо вам, пане Трушницький, вас же офіцери додому підвозили.

— То був випадок.

— Пане Трушницький, мені попросити нікого. Ганна не може вибратися з Парижа. Попросіть за неї, га? Якось ви мене роз'ятрили вчора, аж серце щемить…

— Вона писала до вас?

— Кілька разів писала.

— І що?

— Я не відповідав. Вона кликала туди, гроші переказувала, благала. Але ж я поляк, пане Трушницький, я можу простити все, що завгодно, тільки не те, що можна розцінювати як образу. Хай буде проклята моя вдача, будь вона тричі проклята…

— Учора ви казали, що діти не повинні її знати. Пан Ладислав болісно скривився.

— Боже мій, — зітхнув він, — хіба ви не розумієте? Ви ж чоловік… Я змушував себе забути її, я повинен був стати хлопчикам за матір… Чого тільки не скажеш спересердя?

— Як ви дізналися, що вона й зараз хоче повернутися?

— Один наш офіцер був у полоні під Парижем. Він зустрічав там її друзів… Вона може як завгодно ставитись до мене, — велике обличчя пана Ладислава знову здригнулося, бо він силкувався змусити себе поблажливо усміхнутися, — але по-людськи мені її жаль. Вона там зовсім самотня.

— Я, справді, нічого не можу обіцяти вам.

— Не треба ніяких обіцянок. Раптом вам пощастить замовити слово, просто замовити слово…

… Зайшовши до Українського комітету (2 373 марки на місяць від абверу за оренду приміщення), Трушницький подзвонив до Лебедя, який відповідав не тільки за контррозвідку, а й за культурну роботу серед націоналістів, і попросив призначити йому час зустрічі.

— Ось годі вам, друже, — зарокотів у трубку Лебідь. — Заходьте хоч зараз.

Уважно вислухавши, пін запитав тільки про одне:

— А ця Ганна справді талановита?

— Її мали за одного з найталановитіших архітекторів Польщі.

— А чого ж вона — українка — та й за поляка? — досадливо скривився Лебідь. — Треба ж таки, далебі, про кров пам'ятати. Гаразд, я проконсультую це питання з друзями. Ви, до речі, за власною ініціативою звернулися?

— Як вам сказати… — запнувся Трушницький. — Взагалі-то більше за платною. Мій хазяїн мимохіть торкнувся цієї важкої для нього проблеми…

— Збагнув нарешті, що тільки ми тепер можемо допомогти полякам — ніхто інший.