Третя карта

Микола спостеріг, що частина новобранців теж на хазяїв поглядала скоса, але хлопець не знав, що вони вже пройшли таку-сяку школу, а він був ще зовсім новенький, чистий, пін свого приховувати не навчився. Старшим бандерівські агітатори пояснили, що це тимчасова політика, а головне буде далі. З ними вже простудіювали лозунг Коновальця, взятий у Лойоли: мета виправдує засоби.

Один тільки порятунок і був для Миколи — настріляється ото за день, набореться, настрибається з вишок на «ворога», накричиться, коли інший нахтігалівський визволитель виявиться дужчий і руки між лопатками крутоне так, що аж в очах позеленіє, — повернеться, ляже на ліжко в другому ярусі та й забудеться, здригаючись, у тривожному сні.

Коли стройові заняття закінчилися і кожний у присутності двох командирів «Нахтігаля» — німецьких, обер-лейтенанта Херцнера та Оберлендера, і українського — Романа Шухевича — склав заліки й одержав для особистого користування зброю: автомат за номером та кинджал із гранатами, — тоді розпочиналися заняття з політики.

З Кракова на німецьких машинах приїздили Лебідь, Стецько й Старух. Вони пояснювали легіонерам, яка сильна велика Німеччина та який геній Адольф Гітлер, зрозуміло й дохідливо вчили, що, як тільки прийде на Україну армія великого фюрера й визволить народ від Совєтів, так одразу ж і настане райське життя: почнеться царство справедливості, бо кожен українець — брат українцеві, а всі нещастя у світі виникають тільки тоді, коли порядкують комуністи — свої й чужі, іншої крові.

— Пане Лебідь, — запитав Микола через свою наївну молодість, — а як же так — господь наш Ісус Христос, син божий, жидівської крові, а править душами нашими, подаючи надію й розраду бідним та скривдженим?

Лебідь посміхнувся, уважно оглянувши юне, що не знало ще бритви, парубоче обличчя.

— Хлопче, — відповів він, — Христос безкровний, адже він — ти ж сказав — син божий.

— Ні, — вперто не згодився Микола (тут можна говорити з усією щирістю, не під поляками ж, а з своїми), ні, — повторив він, — кров у Христа сочилася з долонь, коли розпечені цвяхи розп'яли тіло його.

— Миколо, тобі не легіонером, а проповідником бути…

Нахтігалівці засміялися; дружний регіт пройшов по столах, але тут були свої, тож усміхнувся й Микола, але вперто правив своє:

— Пане Лебідь, а от коли ми під панами стогнали, то їхній хлоп, польський, нарівні з нами страждав…

У помешканні запала тиша. Легіонери переводили прищурені очі з юного Миколи на ще молоде, але посічене вольовими зморшками обличчя помічника Бандери.

— І ляхи твого батька не гнобили? — запитав по довгій паузі Лебідь.

— Ну, як не гнобили? — здивувався Микола. — Ще й як гнобили! І хліб забирали на армію і коня! Де ж пак — не гнобили…

— Ну, — полегшено мовив Лебідь, — я про це й кажу. Чужий по крові, він і є чужий.

— Так і в Сідлецьких хліб забирали і в Бочковського коня з двору погнали! А вони ж поляки!

— А от цікаво, що у вас про Совєти казали? — особливим, щирим голосом запитав Лебідь, і Микола не звернув уваги на те, як надто вже одверто він усміхнувся до нього, заохочуючи до відвертої розмови.

— Різне казали! — відповів Микола. — Дядько Остап казав, що голодних під Советами немає, за школу платити не треба, в театрах українською грають та що пісень у них співають не гірше, як у «Просвіті».

— Бреше він! — суворо сказав Лебідь. — Як прізвище дядька Остапа?

— Буряк, — сказав Микола. — Остап Буряк, ми з ним сусіди.

… Після першого уроку політики Миколу, сина Степана, вісімнадцяти років і семи місяців од народження, послали на кухню постійним днювальним. Він зрадів, що справа повернулася так, бо, коли черпак великий, отже, й миска своя.

Микола не знав та й не міг, звичайно, знати, що Лебідь уже обміркував його долю з Романом Шухевичем. Лебідь запропонував повернути хлопця додому після того, як легіон передислокують у Санок, до російського кордону. Проте Шухевич, побалакавши з офіцером СС Крюгером, прикомандированим до «Нахтігаля», вирішив по-іншому: залишити Миколу для того, щоб на його прикладі виховати решту.

— У Львові, — говорив Лебідь на наступному занятті, знаючи, що у приміщенні тепер тільки свої, — першого дня вам, хлопці, треба ліквідувати комісарів і чекістів: своїх, українських спочатку. Затим москалів, жидів і поляків. На кожного в день я кладу десяток. Всього вас вісімсот. Таким чином, за десять днів ми позбудемося всіх ворогів — дихати стане легше, та й місце для тих наших, хто приїде слідом із генерал-губернаторства, треба звільнити. Я назву головні імена, а ви запам'ятайте. Од цих головних кола собі понамальовуєте, їхні нечисті також по п'ятеро живуть, довкола головного — п'ять прихвоснів, у кожного з тих п'яти — своїх іще з півтора десятка. А це легко, коли багато. Не побоїться один — інший підіжме хвоста. Особливо жінки та діти: на них давіть, коли хтось із тих, що нам потрібен, зник. Записувати, звичайно, нічого не треба, ви розвідка, вам папір і перо ні до чого, це для інтелігентиків там різних — писати, а нам робити треба. Очі заплющіть, відпочиньте трішки, у себе загляньте, заспокойтесь… Отак. Готові?

Лебідь розгорнув теку і став зачитувати списки.

Ці величезні списки починались з українських прізвищ. Комуністи й безпартійний радянський актив у першу чергу. Далі йшли російські, польські та єврейські, які, в свою чергу, поділялися на два сектори. У той, що називався «№ 47/12», було занесено прізвища й адреси офіцерів-пілсудчиків, відомих своїми налагодженими зв'язками в армії. Цей список Бандера не затверджував у абвері. Цей список Бандера не затверджував і з Оберлендером, оскільки розумів, що натрапить на заперечення; досвід створення гітлерівцями «народових сил збройних» — польських озброєних жандармів, що наглядали за українськими районами в генерал-губернаторстві (при німцях вони шмагали навіть страшніше й безкарніше, ніж за пілсудської влади), — підказав Бандері єдиний шлях: одним ударом знищити потенціального конкурента й ворога, який вірою і правдою служив одному з ОУН хазяїну — Гітлерові.

Список українських та польських інтелектуалів — цвіт Львова, гордість Радянського Союзу і Європи, причому не тільки Європи слов'янської, — був затверджений Оберлендером, і знищення тисяч професорів, лікарів, художників та письменників було санкціоновано. Другий список ніби долучався до першого: список — він і є список, у нього, як і в трамвай, напхати можна — не гумовий, не лопне; вигідне це діло, список на розстріл — він розв'язує руки в головному, а під головним завжди можна протягти своє.

РОЗМОВИ З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ

Стомлених після дороги Омельченка й Олену поселили в будинку, де жив Роман Шухевич. Їм одвели ту кімнату, де звичайно зупинявся Ярослав Стецько, — маленьку, з вікном, яке виходило на город, що розрісся, наче сад: літо було раннє й жарке, а в травні пройшли гарні дощі.

Шухевич, як спостеріг Штірліц, був з Омельченком поштивий, навіть трохи улесливий, проте очі йому раз у раз спалахували своєрідним блиском — таке буває, коли тільки з ворогом розмовляєш.

Штірліц вирішив не заважати Шухевичу й Омельченкові: перша розмова найвідповідальніша, коли притираються «різновиди». Він був певен, що Омельченко назавтра розповість йому про все з найменшими подробицями.

Шухевич, як начальник військових з'єднань Бандери, був, звичайно, уповноважений провадити будь-які переговори з представниками інших груп націоналістів.

«Хай погомонять, — вирішив Штірліц, — ця їхня перша розмова віч-на-віч допоможе мені увійти в тутешню атмосферу».

… А Штірліца на вечерю запросив Оберлендер. На столі був гусак, засмажений з яблуками, хліб і пляшка справжньої горілки — німецьких наставників постачали продуктами з краківських армійських складів.