Третя карта

— Володарю! Ти найдоблесніший серед усіх персів, які були і будь-коли будуть! Війни неминучі, тож ми повинні зібрати армію і розпочати битву проти недолугих еллінів!

Ксеркс відзначив, що Мардоній виступив зараз як політик, бо він, по-перше, назвав його найдоблеснішим — так ще ніхто й ніколи не говорив про нього, а по-друге, повторив свою тезу про неминучість воєн як його, царську, тезу, згодившись, таким чином, визнати спою вірнопіддану вторинність.

«З цим усе», — зрозумів Ксеркс і легким кивком голови подякував Мардонію.

— Артабане, — сказав він, — твоя черга.

— Правильне рішення, — одкашлявшись, почав Артабан, — справа дуже важлива. Якщо потім і виникне перешкода, то це неважливо: рішення все одно гаряе. Поспіх — на невдачу, зволікання — на благо. А ти, Мардонію, — повернувся Артабан, — перестань говорити презирливо про еллінів! Адже зневажливими розмовами і наклепом на їхнє слабосилля ти закликаєш царя до негайної війни з ними!

Нема нічого страшнішого за наклеп: наклеп робить злочинцями двох, а третього — жертвою.

Ксеркс глянув на Мардонія, зрозумів те, що йому треба було зрозуміти, і гримнув на Артабана так, як гримають на слуг:

— Ти легкодухий боягузе! Ти не підеш зі мною на Елладу, а залишишся тут із євнухами стерегти наших жінок!

Мардоній зареготав, Артабан принижено вклонився, Ксеркс утвердився як цар, його життю віднині вже ніщо не загрожувало, і Галтіса вперше за три роки заснула щаслива.

(Потім буде похід до Європи, і міст через Геллеспонт, і шторм, і руйнація моста, і будуть воїни Ксерксові за той шторм шмагати море й надягати на нього пута, і будуть іти повз Олімп до Афін, і будуть грабунки, моровиці, розпуста, перемоги, Фермопіли, буде загибель флоту, втеча, страти, оргії, п'яна маячня, згадки про молодість і ненависть до баби, до клятої карги, яка не зупинила, і буде тяжкий і липкий страх, знайомий тим, хто пізнав мідний присмак нездійсненого, а потім настане смерть од руки начальника варти…)

Штірліц відшукав у бібліотеці, що прусський король Фрідріх Другий вивчав стародавню історію з професорами, які у текстах Плутарха, Геродота й Платона робили купюри таким чином, щоб юнак виховувався на тріумфах, а не поразках. Учителі вірили: трагедії персів, римлян і греків виникали тільки тому, що монархи не мали мобільної армії, котра стала б постійним інструментом національної політики. Армія, приведена до присяги прусському королеві, має стати тією силою об'єднання німецької нації, яка зможе покарати ворога і всередині і зовні. Не збирати найманців і рабів до майбутнього походу, а мати їх постійно під рукою; не дискутувати про можливі варіанти близького й далекого майбутнього, а планувати це майбутнє заздалегідь: тільки сила визначає мир, тільки постійна організована сила і має шанс на остаточну перемогу.

Уроки Ксеркса були необхідні Фрідріхові Вільгельму для того, щоб об'єднати роздрібнені князівства німецькі під короною єдиної Пруссії. Національна ідея потребувала для свого утвердження «інструменту». Таким «інструментом» виявився генеральний штаб, який не тільки планував місця постою армії, кількість матеріалів — для наметів, дерева — для обіддя до возів, паперу — для карт, але й пропонував монархові план найдоцільнішого удару по ворогові. Коли перший в історії Пруссії начальник генерального штабу Герхард Беллікум запропонував монархові такий план, Фрідріх Вільгельм виразно уявив собі обличчя Мардонія і тихо відповів:

— А чому ви внесли тільки одну пропозицію? Мені потрібно принаймні п'ять, щоб я обрав єдину, пов'язавши її з міркуваннями політичної доцільності, яка нам непідвладна…

Те, що було, не зникає. Замислене здійснюється. Образи не прощають, надто ж воїни і дружини. Онуки Герхарда Беллікума знали про приниження, якого зазнав їхній дід. Нащадки Фрідріха Вільгельма пам'ятали, як їхній вінценосний предок поставив на своє місце генеральний штаб: кожному — своє. Рівновага протилежностей тривати не може, а історія вимірює свою значимість століттями — не роками. Генерали піднесеної Пруссії знали, що вінценосні зобов'язані своїми перемогами їм. Вони, як і монархи, не хотіли зрозуміти, а найімовірніше не могли, що тільки маси підносять особистість, а не навпаки; вони вірили, що маси вшановують ту особистість, яка ввергала їх у вир крові, руйнування, поразок і перемог; мироносців забували-тиранів ушановували. Прихована боротьба честолюбств точилася віками. Монарх — святий. Нація — вічна. Прусський дух не дозволяв генералам устругнути «французьку штуку», коли солдати зважувалися стати маршалами. Але вони, як представники нації високої і організованої дисципліни, вирішили протиставити монархові не особу, а сукупність осіб — генеральний штаб. Так народилася каста. Генеральний штаб планує атаку — не мир. Маневри проводять для того, щоб нападати — не оборонятися. Генерали, які тільки навчають муштри, але не дозволяють юному ландскнехтові увірватися до чужого міста й відчути насолоду перемоги, приречені на презирство найманців та офіцерів. Генерали «мають це: вони вимагають од монархів реалізації їхніх планів на полі битви.

… Коли завершувалось об'єднання німецьких земель під скіпетром Пруссії, генеральний штаб функціонував інтенсивно, Він провадив підготовку до війни проти Франції.

Після розгрому Франції німецький — не прусський уже — генеральний штаб розпочав нову фазу довгострокового планування агресії.

Кайзер Вільгельм звільнив у відставку Бісмарка, супроводивши звільнення почесними нагородами і програмним листом: «Ваша світлість! У питанні про необхідність і користь війни політичні і військові погляди розійшлися. Останні самі по собі мають право на існування… Я гадав, що така вказівка не буде марною для вашої світлості, проте не підозрював, що її буде витлумачено як бажання підпорядкувати політичні завдання суто військовій меті. Я цілком дотримуюся думки Вашої світлості, що навіть за успішного розвитку війни з Росією нам не пощастить знищити її бойові сили. Обов'язок генерального штабу — пильно стежити за воєнним становищем країни та наших сусідів і дбайливо зважувати переваги і невигоди. Виходячи з того, що не напрям політики, а підпорядковані їй військові заходи повинні відповідати політичним завданням моменту, начальник генерального штабу повинен доводити до відома керівника політики військову точку зору…»

… Виступаючи на мітингах націонал-соціалістів, де в почесній президії сидів соратник кайзера Вільгельма генерал Людендорф, супроводжуваний фюрером штурмовиків офіцером генерального штабу Ернстом Ремом, Гітлер спершу торопів, укриваючись липким потом: уже хто-хто, а Людендорф розумів, що програма НСДАП — дещо модернізована програма кайзера, розведена словесними, які нікого не лякали, закликами «покінчити з капіталом, позичковими касами, євреями та більшовиками», а головний її смисл залишався незмінний. Людендорф перший аплодував молодому фюрерові — за цим красномовцем люди підуть, цей «із низів», та й звертається він до «низів» і через те каста генералів керуватиме ним легко, бо він, Гітлер, відчуває свою мало-помітність, не соромиться говорити про свій єфрейторський чин, захоплюється героїзмом армії і схиляється перед військовим генієм Німеччини.

Гітлер, у свою чергу, розумів, що Людендорф виявляє до нього таку одверту, дружню повагу — угода нерівностей в ім’я торжества ідей Великої Німеччини. Ночами фюрер не міг заснути від гніву: його хочуть попросту використати; генералам здається, що він віск у їхніх руках, вони гадають, що він старанний учень минулого століття. Заспокоював себе і благав у провидіння витримки: головне стати — тоді він їм покаже «віск»!

Він став, уклавши договір з рурськими магнатами і таємним генеральним штабом. Дві могутні касти привели його до крісла рейхсканцлера. Він прагнув відплати, але знав силу касти і власну неспроможність керувати державою.

Провидіння допомогло йому відчути свою силу, бо генеральний штаб заявив протест проти фюрера штурмовиків Ернста Рема — найближчого сподвижника, «брата і друга по спільній боротьбі», — коли той вимагав од Гітлера об єднати армію, СА і СС.

— Аристократи в погонах ніколи не приймуть кінцевої мети нашого руху, — говорив Рем. — Ми для них лише перехідна фаза, місток із Версаля в майбутнє. Вони зречуться нас, як тільки ми розірвемо версальські угоди й доведемо світові, що Німеччина постала із попелу.

— Як ти уявляєш нову військову організацію? — спитав замислено фюрер. — Якою вона тобі вбачається? Хто зможе керувати такою махиною?

— Справлюся, — відповів Рем. — Невже ти гадаєш, що я не зможу загнати овець до хліва? Кадрова армія стане ферментом беззаперечності у майбутній військовій організації рейху; штурмовики та есесівці дістануть од неї загартування сліпотою; армія, в свою чергу, навчиться у наших лавах націонал-соціалізму — такий сплав непереможний.

Рем назвав себе вождем майбутньої армії, сам назвав себе вождем. Цього було досить: фюрер зіграв трагедію — він оддавав на заклання армії свого брата по партії, який виявився «м'яким ідеалістом», не підготовленим до практики державного будівництва, — він жив старими лозунгами націонал-соціалізму, що тепер стали заважати практиці міждержавних відносин.