Третя карта

— Так то ж дядько Остап, — сказав Микола, повернувшись до Шухевича. — Який же він запроданець?

— Той, хто покриває зрадника, — сам зрадник, Миколо! — гаркнув Шухевич. — Легіон чекає!

— Та ні, — сказав Микола. — Нехай він виспиться, він же геть увесь побитий…

Шухевич повернувся до легіонерів:

— Степане!

Із каре вийшов довготелесий, вайлуватий парубок; він спроквола наблизився до Остапа, довго дивився йому в обличчя, що побіліло під чорною кров'ю, затим видобув із піхов кинджала і простягнув його Миколі.

Микола позадкував од довготелесого, вайлуватого парубка, і тоді той, враз ставши моторним і спритним, ударив непомітним рухом Остапа і, навіть не озирнувшись на нього, поплентався у стрій.

Через годину після страти Шухевич, не давши легіонерам відпочинку, підняв людей по тривозі та й погнав шляхом на Львів, щоб увійти до міста разом із німцями. Цей наказ, який надійшов од Бандери, був і для Шухевича несподіваним, але, судячи з того, що Оберлендер погодився з «вождем», усе було узгоджено нагорі. Треба — значить, треба: «Вперед, до перемоги, хайль!»

«Центр.

Серед апарату РСХА помітно розгубленість — всенародний опір агресії, той опір, який чинять частини Червоної Армії та прикордонники, очевидно, здається «колегам» несподіванкою — і Бандера і Мельник говорили прямо протилежне, запевняючи своїх керівників, що народ України зустрічатиме Гітлера як визволителя. А насправді точаться криваві бої, українське, російське, польське населення тутешньої місцевості йде в ліси, починаються диверсії проти агресорів — щоправда, ще неорганізовані, а проте вельми відчутні. Солдатам заборонено ходити ввечері по окупованих селах, заборонено ходити по одному, без зброї.

«Нахтігаль» показав себе з першої години війни групою сп'янілих од крові карних злочинців: у селі Підлісному, там, де було організовано перший у Західній Україні колгосп, бандерівці розстріляли весь радянський актив, до того ж розстрілювали ланкових, колгоспних бригадирів, орденоносців на очах у маленьких дітей та батьків.

З'явилась листівка (рукописна), яка розповідає про звіряче вбивство Василя та Ольги Коцьок, соратників Івана Франка. Вирізано сім'ю легендарного Пелехатого.

Українці переховують у себе вдома тих, хто уцілів з російських та єврейських родин, незважаючи на загрозу розстрілу.

Потрібний негайний зв'язок.

Прошу виділити — якщо можливо — українського чекіста, знайомого з місцевими умовами: зв'язок потрібен постійний і двосторонній. Пароль зв'язківця: «Ви зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері». Відповідь: «Ви теж пливли на тому судні? У якому класі?» — «У другому».

Юстас».

Коли тріскотливі мотоцикли «Нахтігаля» пронеслися вулицями Львова, де ще всі спали, Роман Шухевич нахилився до Оберлендера, який сидів поруч нього у труській колясці, й ослаблим од хвилювання голосом прокричав:

— Одразу на Святоюрську гору, еге?!

Оберлендер кивнув мовчки головою, підняв на лоба великі окуляри — обличчя сіре, тільки зуби сліпучо-білі та білки здаються переливчасто-перламутровими.

— Хвилюєтесь? — спитав він.

— А ви?

— А я ні. Як то кажуть, не сотвори собі кумира.

— Це ви без кумира можете, а ми — ні. — Шухевич торкнувся плеча мотоцикліста й наказав йому: — До Шептицького!

Глава уніатської церкви митрополит Андрій Шептицький, на людях граф Роман, сидів коло вікна на другому поверсі свого будинку, на вершині святого Юра, і важко дивився на місто, що розкинулося під ним, на ще не освітлені сонячним промінням церковні бані, на черепичні дахи, котрі, здавалось, узялися ранньою жовтневою памороззю, і на строгі лінії алей, по яких він угадував назви вулиць.

Він сидів у важкій задумі — прездоровий старець із сивою бородою, що спадала на широкі груди; очі йому, здавалось, аж палали на обличчі, поораному різкими зморшками; величезні руки лежали на поручнях коляски, тож і не можна було уявити собі, що цей велетень давно вже не має сили спертися, устати на весь свій двометровий зріст, підійти до вікна, притулитись опуклим чолом до холодної шибки, відчути запах квітів на клумбі і легкі подуви світанкового, липового, гіркуватого, з димком вітру.

Він сидів у важкій задумі, і життя його поволі пропливало перед очима, і дивувався митрополит з того, яка ж сильна людська пам'ять та як вона схожа на смертельно пораненого, що мріє про майбутнє, розуміючи у глибині душі, що майбутнього бути не може, та й колишнє не вернеться, а сучасне збігає, стає холодним, далеким і нереальним— життя, яке закінчується…

Він запитував себе — уже вкотре і що ближче до краю, то вимогливіше, — чого в далекому, але зримо такому відчутному для нього 1888-му він скинув ошатну форму австрійського улана та облачився у важку рясу василіанського монаха.

Що спонукало на цей крок його, двадцятидвохлітнього магната, крассня, лева віденських салонів і жуїра?

Жадоба до діяльності пробуджується в людині рано, ще змалку. Спершу вона неусвідомлена і похаплива. (Доросла людина, не витримавши мускульного напруження, помре, коли вона повторить усі рухи, що їх робить трирічна дитина за день). Справжня діяльність, нехай то буде фізична чи розумова, починається лише тоді, коли людина усвідомлює свою значимість і своє призначення. Часом того чи ту, на яких покладали надію шкільні наставники, як на взірець волі й дисциплінованості, така діяльність обминала.

Граф Роман попервах не бачив іншого шляху в житті, окрім шляху воєнної слави. Мрійник, він із своєю юнацькою мрійливістю намагався критися від усіх, та це йому не вдавалося: оточуючі особливо проникливі, коли йдеться про людей незвичайних.

Якось молодий кірасир Карл Шлосберг удосвіта, після вечірки, коли так само, як зараз, сонця ще не було і в повітрі пахло гірким димком, п'яно й по-дружньому обнявши велетенського на зріст улана за осину талію, промовив:

— Я схиляюсь перед тобою, Романе, справді, схиляюсь. І щемливий жаль часом стискає серце: ти достойніший за мене, розумніший, дужчий, та вже якщо кому й судилося стати фельдмаршалом, то мені, а не тобі, дарма що я цього не заслуговую, а ти заслуговуєш.

Лагідно всміхнувшись до друга, Роман спитав (краще б і не питав, як він потім картав себе за це запитання, скільки-бо їх на світі, непотрібних запитань, адже відповідей менше):

— Чому, Карле?

— Тому, що я австрієць. Ти заможніший, розумніший, але ти чужий. У тебе є стеля, а наді мною — небо.

Граф Роман умів пити, тож і не могли його звалити ні пляшка, ні дві. Він заснув спокійно, але хтось нібито штовхнув його у плече. Він розплющив очі, піднявся і зрозумів, що спав лише декілька хвилин, тому що сонця, як і до того, не було і вітер усе ще був гіркий, світанковий. І почув він голос друга Карла, збагнув раптом страшне значення, заховане у його словах, і відчув свою жалюгідність, незважаючи на велетенський зріст, силу в руках, налиту міць торса. І батько, і дід, і прадід були визнані Віднем — не більше, їм дозволяли сягати стелі, а коли росли вище — з хрустом ламалися шиї, летіли додолу голови: стеля залишалася такою самою, раз і назавжди відміряною для сановних інородців, які вірою і правдою служили австрійській короні.

Того сумного, найсумнішого в його житті ранку він усвідомив раптом, що хоч би як він не хотів, хоч би що не робив, йому можуть не дозволити лише тому, що кров його була неавстрійська.

Рабство огидне людському духові. Адже ніхто не мріє стати зброєносцем маршала — кожен думає про свій жезл; на смерть ідуть в ім'я такого життя, в якому немає стелі — є небо. Перешкоди створені для того, щоб їх долати, обмеження — для того, щоб руйнувати їх. Але ж не міг він, граф Роман, піти на те, що руйнувати монархію. Це означало б повернути силу супроти самого себе.

… Граф Роман увечері наступного дня поїхав до Києва. Він подорожував по Україні й Росії сам, зустрічався з різними людьми у задушливих ресторанчиках і за чаркою слізливої горілки слухав, слухав, слухав. Велика імперія тріщала, панувала втома, люди шукали віри, очікували точки опори, прагнули до ідеалу. Шлях до неба духовний: з Росії граф Роман вирушив до Ватікану, і там після тривалих бесід із людьми віри зрікся мирського імені свого та й став Андрієм, монахом ордену василіан, отого самого, що йшов у Росію з унією, намагаючись замирити православ'я з Ватіканом, а шлях до замирення один: розчинення «нижчого» у «вищому». Не граф Роман, а вже брат Андрій зробив вибір: він дістане своє небо. Шлях до його неба буде віднині шляхом духу. Слов'яни стануть його дітьми, а він буде їм за пастиря. Він приведе дике плем'я в лоно католицтва. А коли так — ніхто не посміє заступити йому шлях до неба, через те що на особисті інтереси брата Андрія, які стануть соціальним інтересом віденського двору, віднині зважатимуть монархи Європи, а не регламентуватимуть їх; Відень не може не хотіти руйнації зсередини слов'янського колоса; отож, віднині кров Шептнцького, слов'янська кров, його плоть слов'янська плоть, має стати вторинною, неістотною, бо тіло він оддав служінню віденському духові.