Третя карта

— Не Москва прийшла до нас, а ми прийшли до Москви по допомогу, Хмельницький просив у Москви захисту, коли і Швеція, і Крим, і Туреччина відмовилися допомогти нам у боротьбі проти Польщі. Це ж хрестоматія, голово… Ти давниною не грай, — кажу ж бо, програєш: ти Дорошенка згадай, який оддав Україну турецькому султанові, ти Виговського згадай, який оддав Україну Польщі, ти Мазепи не забудь, який оддав нас Карлові шведському, ти Петлюри не забувай, який передав нас усіх гамузом Піл-судському… Ти Москви не чіпай, голово, без неї сутужно було б Україні, ох як сутужно… Отож кінчай спектакль, голово, починай уже краще свої методи, я про них наслухався…

— Чекісти інструктували?

— Це байдуже хто… Наші принаймні.

— Гаразд. Ось тобі перо й папір, пиши текст і йди собі додому, на тобі он лиця немає, одіспатися треба…

— Який же текст мені писати?

— А ось який: «Обдурений більшовиками, московськими бандюгами, які приневолили мене стати членом їхньої злочинної партії, я заявляю, що нині, коли Україна стала вільною, оддам усі свої сили та знання на благо моєї держави». Число і підпис.

— Не число, а дата, — поправив його Маларчук. — Голово, ти мови нашої не знаєш… А написати я тобі можу ось що: «Був, є і помру комуністом. Хай живе Українська Радянська Республіка. Дата: 30 червня, підпис — хірург Маларчук, український більшовик».

Тараса Маларчука втопили у ванні, тут же, у квартирі, де улаштувалася бандерівська трійка. Його дружину Наталку спершу зґвалтували на очах у дітей, а потім закололи багнетами. Доньку, п'ятирічну Марію, викинули з вікна, і вона, підстрибнувши, ніби м'яч, залишилася на асфальті крихітною грудочкою з лляним волоссям, а сина, трирічного Михайла, застрелили з дамського браунінга, випробовуючи силу цього малесенького пістолетика, купленого випадково на краківському товчку…

«ЩО ЛЮДИНІ ТРЕБА?»

… Трушницький оглянув свій хор — музикантів везли в обозі, слідом за кухнями: сіро-зелені мундири запорошилися і здавалися повитягуваними із старого мотлоху. Від того чепурного лиску, що був уночі двадцять першого червня, не залишилося й сліду.

Людські обличчя також видавалися запорошеними, дарма що всім дали кімнати для постою, де можна було умитися й відпочити. Мабуть, позначилося хвилювання цих днів: хвилювання або красить людину, якщо це хвилювання неприховане, радісне, своє; або робить старим, позначаючи тривогою та відповідальністю, особливо коли все розвивається стрімко, стихійно і неясно, куди п о-верне.

Трушницький дивився на своїх музикантів стомленими очима, в яких поволі закипали сльози. Усі вони, та й сам він мріяли прийти сюди, на батьківщину, вулицями, усипаними квітами, у криках радості, у тому галасі загальних веселощів і звільненості, що в ньому завжди лине музика, велична музика Вагнера чи Глінки, але тут, на Україні, на їхній Україні, музики не було; зустрічала їх безлюдна тиша вдень, постріли українських патріотів, які пішли у підпілля в перші ж години окупації, вночі.

А Глінку і зовсім тепер було заборонено — росіянин.

Усі його хористи і сам він мріяли, як вийдуть вони з своїми піснями на вулиці, але німецький офіцер у чорному, який завітав до них з ад'ютантом Романа Шухевича, суворо наказав:

— Без нашого дозволу ніяких привселюдних збіговиськ не влаштовувати. До нас дійшли чутки, що ви збираєтесь дати сьогодні відкритий концерт, — це неприпустимо. Усі ваші ноти я візьму з собою: тексти пісень мають пройти воєнну цензуру.

Трушницький тоді подумав, що найстрашніше — це коли маленькі гітлери доводять людину до такого стану, коли вона змушена виправдувати для самої себе ідіотизм того, що відбувається. А що навіть невільній (як за умов нацистського панування) людині доволі важко брехати собі, то вона мусить вигадати таку логіку, яка була б переконливою і доказовою, а це важко, дуже важко, бо «друге я» не прощає «я першому» слабкого місця у доказах, тож і стає людина неначе зміюка — вертка, хитра, мудра і — аж у глибині душі — глибоко, безповоротно нечесна, котра розуміє оцю свою нечесність, а тому й пропаща. Надто ж це страшно для митця, думав Трушницький, бо він творить, а творення, яке базується на хисткому фундаменті споконвічної брехні, завжди втрачає через неповноцінність, вагання й отой зловісний брак думок, що прирікає людину на постійне відчуття власної пересічності — непотрібності, інакше кажучи…

— Ну що? — запитав Трушницький колег. — Почнемо репетицію?

Хористи легіону зібралися на площі Ринку в будинку «Просвіти», у тісному й запиленому залі з погано вимитими вікнами, що деренчали од брязкоту танкових переїздів.

Хтось сказав:

— Та воно вже й ніколи. За годину будуть збори.

— Слова «Хорста Весселя» всі пам'ятають?

— Пам'ятаємо, — одповіли хористи утомлено.

— Починаємо з «Хорста Весселя», дуже піднесено, з силою, — неголосно мовив Трушницький, — а затим наш гімн… Так, так, — ніби угадавши заперечення хористів, ще тихіше додав Трушницький — Усе розумію, друзі. Але така вказівка керівництва: спершу німецьку пісню, спершу німецьку.

— Тут платівки взяли серед трофеїв, є академічна капела з Києва… Може, послухаємо? — запропонував хтось.

— А грамофон? — спитав Трушницький. — Та й потім — репертуар який?

— Класика, — відповів ведучий бас. Українська класика. А патефон роздобув Пилипенко.

Хористи зібралися у тісне коло, накрутили патефон і поставили платівку. Коли обов'язкове гадюче шипіння скінчилось і залунав спокійний бас Паторжинського, усі знітилися, немов поменшали на зріст.

Музика скінчилась, усі довго мовчали, а потім Трушницький жалібно одкашлявся і сказав:

— Нумо лишень як співанку «Аве Марію»…

Він застидався свого слова «як», але зрозумів, що воно породжене розгубленістю і гострим відчуттям своєї самотньої непотрібності, і, щоб хоч якось заглушити це безнадійне своє почуття, зробив помах рукою, запрошуючи до праці…

Та й полилися солодкі звуки вічної музики.

«Це пам'ять по дітях пана Ладислава та старій, — вжахнувся нараз Трушницький, — через те й тягне мене до неї, ночами її чую. Адже я винен у всьому, один я, — признався нарешті він собі, зроджуючи рукою злитий хор голосів, що підносили любов святої діви, — тільки я і ніхто інший. Господи, прости мене, адже я не мав лихого наміру, адже я виконав тільки прохання…»

Тонкий слух Трушницького різко вдарило — хтось грюкнув дверима і, грубо тупаючи чобітьми, пішов по залу. Трушницький обернувся: до нього посміхався Лебідь — розчервонілий, молодий, в ошатному мундирі.

— Послухайте, Трушницький, — не звертаючи уваги на велику музику, промовив він, і ніхто його не почув би — тільки музикант може відрізнити серед сотні інструментів у оркестрі неправильний фа дієз від фа бемоля, а вже різкий, високий голос, такий противний духові й змісту цієї музики, — і поготів. — Послухайте, — повторив Лебідь, — перервіть репетицію, треба з'їздити до театру. Ми призначили вас на головного режисера. Чи на головного диригента — що у вас вважають за важливіше?

Хористи — врозбрід, набігаючи одне на одного завмираючими тактами, — замовкли.

— Завтра потрібно дати спектакль, — вів далі Лебідь. — Наш. Національний. Їдьмо. Нехай тут замість вас хто-не-будь помахає. — І він засміявся.

… Чи багато треба хормейстерові? Щойно він карався, і плакав, і ненавидів Лебедя, — кожний норовить свою провину перекласти на іншого, на того, хто більший, а от прийшов він, отой Лебідь, та й сказав про театр і про те, що його, Трушницького, призначено на головного режисера, і вже обличчя «ідеологове» не здається таким червоним, ситим, самовдоволеним, і вже бачить хормейстер молоді зморщечки під очима, і припускає він думку, що зморщечки оті породжені стражданням, таким самим глибоким, яким здається Трушницькому його власне страждання, і не розуміє він, що різниця між поняттям «страждання» і «незручність» недоступна Лебедеві, тож по-справжньому звинувачувати його в цьому не можна: кожному уготовано й одпущено тільки те, що одпущено й уготовано, — а що Лебедеві, окрім бандитства й люті, уготовано?