Три мушкетери

Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.

— Що я з ним робитиму? — спитав англієць.

— Віддасте рідним убитого, — відповів Д'Артаньян.

— Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.

Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.

— А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас, — сказав лорд Вінтер, — якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.

Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос.

— Що ви збираєтеся робити з цим гаманом? — пошепки спитав він у юнака.

— Віддати його вам, мій любий Атосе.

— Мені? Чому саме мені?

— Тому, що ви вбили його хазяїна: це здобич переможця.

— Стати спадкоємцем ворога! — вигукнув Атос — За кого ви мене маєте?

— Такий військовий звичай, — заперечив Д'Артаньян. — Чому б не бути такому звичаю і в дуелях?

— Навіть на полі бою, — відповів Атос, — я ніколи не дозволяв собі нічого подібного.

Портос знизав плечима, Араміс схвально всміхнувся.

— Тоді, — сказав Д'Артаньян, — оддамо цей гаман слугам, як запропонував лорд Вінтер.

— Гаразд, — погодився Атос, — віддамо його слугам, але не нашим — англійським.

Він узяв гаман і кинув кучерові:

— Вам і вашим товаришам.

Ця великодушність людини, в якої не було жодного су в кишені, вразила навіть Портоса, а французька щедрість, про яку потім скрізь розповідав лорд Вінтер і його друзі, викликала шанобливе захоплення у всіх, крім хіба що панів Грімо, Мушкетона, Планше та Базена.

Прощаючись із Д'Артаньяном, лорд Вінтер дав йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, в модному на той час кварталі, в будинку номер шість. А втім, лорд Вінтер обіцяв заїхати по Д'Артаньяна сам, щоб познайомити його із сестрою. Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій годині вечора в Атоса.

Майбутнє знайомство з міледі дуже хвилювало нашого молодого гасконця. Він пригадував, яким химерним способом поява цієї жінки перепліталася з його долею. Юнак був певен: вона — одна з креатур [172] кардинала, і все-таки відчував до неї непереборний потяг, одне з тих почуттів, що непідвладні нашому розумові. Д'Артаньян побоювався тільки одного — аби міледі не впізнала в ньому подорожнього з Менга й не пригадала зустрічі в Дуврі. Тоді, знаючи, що він — друг пана де Тревіля, отже, тілом і душею відданий королю, міледі могла б відхилити Д'Артаньянові зальоти, тим часом як тепер, коли міледі знала його не більше, ніж він її, їхні шанси у грі були однакові. Що ж до прихильних стосунків, які намічались у міледі з графом де Бардом, то вони не дуже бентежили самовпевненого юнака, хоч граф таки був молодий, вродливий, багатий і, до того ж, користувався неабиякою ласкою в кардинала. В двадцять років усе здається простим, особливо коли ви народилися в Тарбі.

172

Креатура — ставленик впливової особи, слухняний виконавець її волі.

Передусім Д'Артаньян квапливо подався додому. Старанно одягнувшись, він знову пішов до Атоса і, як завжди в таких випадках, усе йому розповів. Вислухавши його плани, Атос скрушно похитав головою й порадив бути обережним.

— Дивно! — докинув він. — Ви тільки-но втратили жінку, яку вважали доброю, чарівною, найпрекраснішою в світі, і от ви вже в погоні за іншою!

Д'Артаньян відчув справедливість докору.

— Пані Бонасьє я кохаю серцем, — відповів він, — а міледі люблю розумом. І я хочу познайомитися з нею для того, щоб з'ясувати її роль при дворі.

— Її роль при дворі, тисяча чортів! Та це й так зрозуміло з ваших розповідей. Вона — таємний агент кардинала; ця жінка заманить вас до пастки, де ви позбудетеся голови, тільки й того.

— Хай йому чорт! Мій любий Атосе, мені здається, що ви бачите речі аж надто в похмурому світлі.

— Що вдієш, мій друже, я не довіряю жінкам. У мене є для цього підстави. І особливо я не довіряю ясноволосим жінкам. Адже ви казали, що міледі білява?

— В неї пречудові біляві кучері.

— Бідолашний хлопець! — зітхнув Атос.

— Збагніть, я хочу з'ясувати наші стосунки. Потім, довідавшись про те, що мені треба, я зникну.

— З'ясовуйте, — спокійно відповів Атос.

Лорд Вінтер з'явився точно о призначеній годині; Атос, який знав про це заздалегідь, перейшов до іншої кімнати. Тож англієць застав Д'Артаньяна самого і, оскільки було вже близько восьмої, відразу ж забрав його з собою.

Внизу на них чекала гарна карета, запряжена парою чудових коней, які миттю домчали Д'Артаньяна і лорда Вінтера до Королівської площі.

Леді Кларік зустріла Д'Артаньяна стримано. Її особняк був справді розкішний. Гнані війною, майже всі англійці вже покинули Францію або збиралися виїздити; міледі ж, навпаки, не шкодуючи грошей, переобладнала будинок. Це свідчило, що загальне розпорядження про вислання англійців її не обходило.

— Перед вами, — сказав лорд Вінтер, знайомлячи сестру з Д'Артаньяном, — молодий дворянин, який тримав моє життя в своїх руках, але не схотів скористатися з цього, хоч ми й були подвійними ворогами, бо я образив його перший і, крім того, я — англієць. Подякуйте ж йому, міледі, якщо у вас є до мене хоч трохи дружнього почуття.

Міледі ледь помітно насупилась. Майже невловима тінь затьмарила їй чоло, а на устах з'явилася така дивна посмішка, що юнака, який помітив ці зміни, враз аж морозом обсипало.

Брат нічого не побачив; він саме відвернувся, щоб погратися з улюбленою мавпочкою міледі, яка схопила його за камзол.

— Ласкаво прошу, добродію, — сказала міледі голосом, м'якість і ніжність якого дивно суперечили невдоволенню, що промайнуло в неї на обличчі. — Віднині ви здобули право на мою вдячність.

Барон Вінтер обернувся до них і почав докладно розповідати про дуель. Міледі слухала його дуже уважно, але, попри всі її зусилля приховати свої почуття, неважко було помітити, що ця розповідь їй дуже неприємна. Вона то червоніла, то блідла, а її маленька ніжка нервово постукувала об підлогу.

Та лорд Вінтер нічого не помічав. Закінчивши розповідь, він підійшов до столу, де на таці стояла пляшка іспанського вина й склянки. Наливши дві склянки, він знаком запропонував Д'Артаньянові випити разом з ним.