Три мушкетери

Д'Артаньян знав, що відмовитись — значить кревно образити англійця. Тож він підійшов до столу і взяв другу склянку. А втім, він не спускав ока з міледі й побачив у дзеркалі, як змінилося її обличчя. Тепер, коли вона думала, що на неї ніхто не дивиться, звіряча лють спотворила її риси. Вона запекло кусала носовичок.

В цю мить до кімнати ввійшла та сама молода й гарненька покоївка, яку Д'Артаньян уже бачив раніше; вона щось сказала по-англійському лордові Вінтеру, і той, пославшись на невідкладні справи, попросив у Д'Артаньяна дозволу залишити його, а сестрі доручив ще раз вибачитися за нього.

Д'Артаньян потис лордові Вінтеру руку й знову підійшов до міледі. Її обличчя враз прибрало найпривітнішого виразу, і лише кілька червоних цяток на носовичку свідчили про те, що міледі хвилину тому покусала собі губи до крові.

Губки у неї були чудові — червоні, немов коралі.

Розмова пожвавішала. Міледі опанувала себе. Вона розповіла, що лорд Вінтер їй не брат, а дівер: вона вийшла заміж за молодшого члена родини, який помер, залишивши її вдовою з дитиною. Якщо лорд Вінтер не одружиться, ця дитина буде єдиним спадкоємцем усіх його багатств. Слова міледі заронили Д'Артаньянові виразну підозру, Що тут приховується якась таємниця, але розгадати її він ще не міг.

Незабаром Д'Артаньян переконався, що міледі — його співвітчизниця: вона розмовляла французькою мовою так правильно й вишукано, що не лишалося жодних сумнівів щодо її походження.

Д'Артаньян наговорив співрозмовниці купу компліментів, запевняючи її в своїй відданості. Слухаючи теревені молодого гасконця, міледі Прихильно всміхалася. Нарешті наспів час прощатись. Д'Артаньян вклонився і вийшов з вітальні найщасливішим з людей.

На сходах він зустрів гарненьку покоївку, яка, проминаючи його, зачепила юнака краєчком сукні й, зашарівшись по самісінькі вуха, попросила вибачення таким ніжним голосом, що не вибачити її було просто неможливо.

Наступного дня Д'Артаньян прийшов знову. Його зустріли ще привітніше, ніж напередодні. Лорда Вінтера цього разу не було, і весь вечір гостя розважала сама міледі. Здавалось, господиня дуже зацікавилася ним — розпитувала, звідки він родом, хто його друзі і чи не має він наміру вступити на службу до пана кардинала.

Тут Д'Артаньян, що, як відомо, був дуже обачний у свої двадцять років, згадав про підозри щодо міледі. Він висловив велику прихильність до його високопреосвященства і сказав, що неодмінно вступив би замість гвардії короля до гвардії кардинала, коли б до знайомства з паном де Тревілем познайомився з паном де Кавуа.

Міледі змінила тему розмови й найневимушенішим тоном спитала Д'Артаньяна, чи бував він в Англії.

Д'Артаньян відповів, що пан де Тревіль посилав його туди закупити коней і що він навіть привіз чотирьох на зразок.

Міледі раз у раз кусала губи: цей гасконець вів спритну гру.

0 тій самій годині, що й напередодні, Д'Артаньян попрощався. В коридорі він знову зустрів гарненьку Кетті — так звали покоївку. Вона глянула на юнака з такою прихильністю, що годі було не зрозуміти її погляду. Але всі Д'Артаньянові помисли були звернені до її господині, і він не помічав нікого, крім неї.

Д'Артаньян став учащати до міледі; вона приймала його чимдалі люб'язніше.

І щоразу — то в передпокої, то в коридорі, а то й на сходах — юнак зустрічав гарненьку Кетті.

Однак, як ми вже казали, він не звертав ніякісінької уваги на цю наполегливість бідолашної дівчини.

II. Обід у прокурора

Хоч як блискуче бився Портос на дуелі, проте й на мить не забував, що запрошений на обід до дружини прокурора. Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портос попростував на Ведмежу вулицю впевненою ходою людини, якій у всьому щастить.

Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, сповненого юнацьким запалом Д'Артаньяна. Ні, його запалювало інше, більш приземлене почуття: він мав переступити нарешті той таємничий поріг і зійти тими самими сходами, якими піднімалися вгору потерті й потьмянілі екю метра Кокнара.

Він мав нарешті побачити ту заповітну скриню, яку не раз бачив у мріях; ту саму довгу та глибоку, замкнену на кілька замків, пригвинчену до підлоги скриню, про яку він стільки наслухався від дружини прокурора і яку тепер мали відчинити перед його палаючими очима її руки, вже, щоправда, досить худі й зморщені, але все ще досить граційні.

Крім того, він — людина, що все життя бурлакувала по світу, людина без великих коштів і без родичів, солдат, що звик до заїжджих дворів і шинків, до таверн і трактирів, хоч і ласун, але змушений їсти все, що трапиться, — він тепер мав нарешті покуштувати смачно зготованих домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні, відчути на собі вплив лагідних турбот господині, до яких чоловіка вабить тим більше, чим гірше йому доводиться в житті, як кажуть старі солдати-рубаки.

Приходити щодня на родинний обід, назвавшися двоюрідним братом, розгладжувати своїми дотепами блідий, поораний зморшками лоб старого прокурора, скубти потроху молодих писарчуків, навчаючи їх грати в бассет, гальбік [173] або ландскнехт, щоб після годинного навчання вигравати в них гроші, зібрані за цілий місяць, — усе це нестримно вабило Портоса.

173

Бассет, гальбік — картярські ігри.

Правда, мушкетерові пригадувалися погані чутки, що вже у ті часи ходили про прокурорів і пережили їх самих, — про їхню скнарість і дріб'язковість. Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього — зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом.

Однак уже біля дверей мушкетера охопили сумніви — підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір'я. На другому поверсі — низькі, ковані залізом двері з такими головками цвяхів, як на воротах в'язниці Гран-Шатле.

Портос постукав; довготелесий блідий писар з кучмою волосся, що звисало йому на очі, відчинив двері і вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир — за ознаку високого становища й рум'яне обличчя — за ознаку забезпеченого та безтурботного життя.

Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий — слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім.

Аж три з половиною писарі! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори.

Хоч мушкетер і мав прийти о першій годині, дружина прокурора чекала на нього вже з полудня, сподіваючись, що коли не серце, то хоч би шлунок її милого приведуть його раніше.

Пані Кокнар вийшла з дверей майже в ту саму мить, коли її гість опинився перед ними, і поява шановної господині виручила нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що їм сказати, Портос стояв, проковтнувши язика.

— Це мій двоюрідний брат! — вигукнула дружина прокурора. — Заходьте ж, заходьте, пане Портосе!