Три таємниці Великого озера

Петрик тільки встигнув підставити руки. Істота з дерева впала просто на нього, наче вона чекала одного: щоб ми нарешті з’явилися. І ми прийшли.

– Допоможи мені,- здушено покликав Петрик, тож я невпевнено тицьнулася йому в спину. Він повернувся, і світло роз’яснило вилицювате обличчя й чорне волосся дівчини-аборигенки. Майнула божевільна думка, що це - саме та дівчина, яка зникла, коли на водоспаді Какабека загинув Роман Данилець. Невже ми знайшли її запізно? Точно як у Переддень усіх святих - комендантську дочку… Я незграбно підставила плече, Петрик закинув мені на шию ліву руку дівчини.

Шлях до машини видався неприродно довгим. Наче снігу нападало вдвічі більше, і ноги зашпортувались у ньому, черпали його черевиками, сніг не пускав нас, чіплявся з усіх сил.

Петрик штовхнув машину - і вона несподівано легко покотилася назад. Дівчину-аборигенку ми вмостили на заднє крісло. Я скоцюбилася поряд, підтримуючи її, бо вона весь час сповзала з сидіння. Стіна пралісу чорніла у вікні. Петрик обернувся від керма:

– До найближчого телефону і викликаємо поліцію?

– Ні, краще просто зразу до лікарні. Я розумію, у вас поліція, може, й швидше ворушиться, ніж в Україні, але поки нас розшукають серед снігових заметів… я не певна, що ця дівчина взагалі ще жива… вона така холодна…

Петрик мовчки вивернув кермо, і машина, долаючи сніг, помчала до міста. Чумацький Віз, який випадково забрів у цю заокеанську країну, перемістився і тепер рухався проти нас, віддаляючись на південь, щоб спочити у теплих краях…

За два роки в Буремній Затоці я так і не змогла второпати, як тут працює служба швидкої допомоги. Теоретично будь-хто може подзвонити за всесвітньо відомим номером «911», але мої місцеві друзі чомусь не радили мені того робити. Туманно вони натякали: не дай Боже виклик визнають фальшивим, доведеться платити таку компенсацію, що краще… оно лісу навкруги, як у давні часи в Дикому Степу,- хоч повісься, та й води у Великому озері - хоч втопися… поминаю- чи вже землю, котрої - хоч вдавися…

Передпокій зустрів тишею. Черга мовчазна, зосереджена. До віконця підходять хворі, декого заносять родичі, і сувора сестричка швидко визначає, кому потрібна нагальна допомога, а хто може зачекати півгодини, і чіпляє на зап’ястя папірець із номером.

Але наш приїзд зчинив бучу. Медсестри й медбрати заметушилися, з коридору миттєво викотили ліжко на колесах, дівчину-аборигенку вклали набік. Її одразу знудило, і медбрат у зеленій піжамі метнувся до туалету, виніс відро з водою, замив підлогу. Окрема палата вся в електроніці. З-за Петрикового плеча я зазирнула всередину, ще встигла побачити, як дівчину приєднують до апарата, що постійно рахує пульс, потім готують крапельницю, а вже наступної миті ми опинилися віч-на-віч із немолодою блондинкою у темно-синьому поліційному строї.

На блондинці було забагато косметики - з обличчя ледь тиньк не сипався. В руках вона мала планшет, на ньому - блокнот для записів. Поліціянтка у широкому кашкеті завчено усміхалася, та очі були серйозні. У мене вона навіть паспорта не попросила, але, зрештою, я все одно його при собі не мала: у Буремній Затоці мені ще ні разу не доводилося пред’являти жодного документа, крім студентської картки у бібліотеці.

– Детектив Коен,- представилася блондинка.- Зможете показати, де саме ви знайшли дівчину?

– Приблизно,- невпевнено промимрив Петрик.- Але мали залишитися сліди від коліс. Їх не могло так швидко снігом замести.

– А там, між іншим,- конфіденційно додала я,- ще й ведмежі лаписька зосталися. Їх теж, мабуть, ви зможете розшукати…

Збудження потроху влягалося, натомість ноги поважчали, у плечі стрельнуло, очі почали злипатися. Захотілося гарячого вина й смаженини, але вдома не було ні рісочки.

– А нам можна ще раз до неї зазирнути?

Детектив Коен кивнула і відсторонилася. Муркнула щось на кшталт: подзвонимо, коли виникне потреба,- і ми пройшли вузьким коридором до палати.

Дівчина лежала з заплющеними очима. Чорне волосся злипле й скуйовджене, на обличчі білі плями відмороженої шкіри. Вуха великі, як вареники, і ясно-червоні. Але екзотична краса дівчини не поблякла навіть після перенесених випробувань - дівчата-аборигенки в Буремній Затоці напрочуд хороші з лиця. Подейкують, коли етнос загрожений, він зачинає продукувати багато вродливих людей, особливо жінок.

Хвору вже перевдягнули у зелений лікарняний халат, вкрили простирадлом; у палаті без вікон було так гаряче, що я плавилася під пуховою курткою. Одна вена дівчини була проштрикнута голкою крапельниці, на другій руці - наліпка пластиру. Тільки зараз я розгледіла, що аборигенці - не більш як двадцять років, миле личко з високими вилицями і чорними бровами-шнурочками, але поміж брів залягла болісна зморшка.

– А вона,- спитала я пошепки,- так і не приходила до тями?

Медсестра, яка чергувала в палаті, похитала головою.

– А хто вона? Ви ж її роздягали… Були якісь документи?

Сестричка поглянула на мене здивовано, але відповіла:

– Нічого не було. Але її фото друкували в «Бортовому журналі»…

Це число місцевої газети мені, либонь, не потрапило до рук. Виходить, що ця дівчина… ця аборигенка… та сама аборигенка… та сама…

Дівчина поворушилася на ліжку і, не розплющуючи очей, пробурмотіла:

– …аазгоґан… акіўетзііўі… аабава…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

НЕЗАКОННЕ ПРОНИКНЕННЯ

Що вона сказала?
– запитала я пошепки, щойно ми з Петриком опинилися надворі.

– Ти гадаєш, я так добре знаю мову оджибве?

Я викотила очі. Абориген, який виріс у резервації - перепрошую, в тубільному селищі,- не розуміє мови своїх пращурів?!

Петрик дещо засоромився.

– Ну, у мене тільки тітка балакає на анішинабе-моўін… А ще я рік вивчав мову в Університеті…

– Хоч щось же ти маєш пам’ятати?

– Якщо я добре розчув, вона пробурмотіла три слова: «міст», «старигань» і «тепло»…

– Та-а-ак… «Тепло» нам ні до чого,- замислилась я.- Звісна річ, що після лісу в лікарні вона нарешті зігрілася… А от «міст» і «старигань» можуть дещо означати… щось важливе! Які у вас тут є мости?

Петрик потер пальцями цілком червоний від морозу ніс. Пічка в машині шпарила на повну, холод і нервове збудження потроху виходили з нас, у мене теж свербіло в носі, і кілька разів я поривалася чхнути - але останньої миті вдержувалася. Я дістала карту Буремної Затоки, з якою не розлучалася. На згинах папір уже потерся, місцями навіть довелося підклеїти скотчем, але зручнішої мапи міста й околиць годі було шукати.

Петрик увімкнув ліхтарик у стелі салону й нахилився над картою.

– Один міст є на водоспаді Какабека…

– Так, пам’ятаю, дерев’яний… Може, вона мала на увазі його?

– Навряд чи. Той хлопець упав далеченько від мосту через Какабеку… Є кілька мостів через Кам’янисту річку: бачиш, отут, біля Великого озера; потім трошки далі,- Петрик вів нігтем по карті,- це старий залізничний, зараз потяги уже не ходять… Є місток через Росомаху - це рукав Кам’янистої ріки…

– Добрий день у вашій хаті!
– образилась я.- Та я щодня перетинаю цей місток, коли йду на автобус! Я ж тут мешкаю! Минулої весни, на Вербну неділю, я навіть посадила на березі Росомахи свячену вербу…