Три таємниці Великого озера

– Що там у тебе?
– потягнувся Петрик до аркуша.

– Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.

Петрик довго розглядав аркуш.

– Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…

– Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?

– Нічого цікавого.

– Тоді забираймося, доки нас не застукали.

Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».

– Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.

Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.

Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!

Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.

«Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.

«Чого репетуєш?
– невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»

Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.

«Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.

«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РІК 1942

Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.

– Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.

– А на що ти сподівалася?
– зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності?
– Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?

– Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:

– Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть

Бог, гарну новину отримаєш…

Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.

Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:

– Гостей не чекали?

Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.

Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.

Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.

А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.

Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.

Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:

– Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.

Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:

– Сокіл… е-е-е… то… то…

Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.

Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:

– А це Буревісник.

Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.

– Роман Шолуденко,- представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: - За знайомство, еге ж?

– Хлопці,- заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,- допоможіть мені стіл посунути на середину.

Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:

– А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…

Льончик ущипливо продекламував:

Сокіл літа високо.

Шпундри, млинці, кулешу

Остре соколе око

Завше уздріє першим.

Сокіл пригрозив йому кулаком.

…Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» - але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…