Три таємниці Великого озера

За неписаними законами жанру сторінка, де мав значитися номер 1310, була «з м’ясом» видерта з конторської старезної книги. Три роти роззявилися водночас.

– А хто має доступ до книг обліку?
– нарешті оговталась я.

Бібліотекарка округлила очі.

– Всі мають! Тобто, всі, хто вчиться або працює в Університеті. Ці ж документи потрібні людям для роботи, ми не можемо обмежувати до них доступ!

– Ваша довірливість мене до могили доведе,- пробурмотіла я українською і вже англійською голосно спитала: - І хто завгодно може просто підійти до полиці й узяти потрібний йому том?

– Взяти, підійти до мене і зареєструватися.

Я роззирнулася. Зважаючи на планування архіву, взяти з полиці конторську книгу і не зареєструватися було би проблематично: з-за столика бібліотекарки відкривається чудовий вид на стелажі, тож є надія, що зловмисник не залишився непоміченим.

– А можна глянути, хто востаннє брав цю книгу обліку для роботи?

Бібліотекарка знизала плечима й повела нас до свого комп’ютера.

Справа в тому, що кожна книжка в бібліотеці має електронний індикатор, який клеїться під палітурку. Щоб винести потрібну книжку за межі книгосховища, я пред’являю її разом зі своїм студентським квитком дівчаткам на першому поверсі, і вони за одну секунду заносять інформацію в комп’ютер. Хвала небесам, що в архіві діють такі самі правила навіть для паперів, котрі не вільно виносити за межі приміщення!

Бібліотекарка піднесла книгу обліку зворотним боком до зчитувального пристрою, й одразу спалахнув екран комп’ютера, висвітивши довгий перелік імен. Я хотіла була встромити цікавого носа в монітор, проте дівчина ввічливо посунула мене плечем і відправила список на друк. За хвилю ми з Майклом видирали одне в одного заповітний аркуш.

– Гляди!
– кричала я.- Тут є той прикольний дядечко, Лео Дан… колишній мер, здається?

– Так, мер… колишній мер…- неуважливо бурмотів Майкл.- Ти дивись! Перед Лео Даном стоїть ім’я Боба Торні!

Хто б міг подумати, що доктор Торні, незабутній першовідкривач рукопису Марка Твена, цікавиться українською старовиною! Хоча ні, заждіть, на видертому аркуші був запис не тільки про нашу коробку під інвентарним номером LU1310 - на кожній сторінці містилося щонайменше півтора десятки різноманітних записів.

Проте хробачок сумніву вже заповз у серце і почав підточувати його зсередини. Боб Торні чотири роки збавив на одну-єдину записку Самюеля Клеменса. А якщо він накинув оком на мою знахідку? Я ж бо плескала язиком направо й наліво - тільки б слухачі знайшлися!… Та хіба ж доктор Торні зможе розшифрувати українські записи? Чи він сподівається спершу привласнити мою знахідку, а потім знайти собі гарного україномовного помічника?…

Стривайте, але до чого тут смерть Романа Данильця? І зникнення Ожавашко?

– Наразі лишень одна людина,- мовила я, завершуючи невисловлену думку,- може хоч щось прояснити у смерті Романа Данильця. Хіба що досі не вичухалася…

Майкл здивовано насупив брови.

– Ожавашко,- пояснила я.- Дівчина-аборигенка, котра лежить у лікарні і з якою Романа востаннє бачили. Якщо вона отямилася - понад тиждень минув, як-не-як!
– мала би почати щось розповідати, адже поліція тонко натякнула: вона - одна з головних підозрюваних.

– Розповідати поліції,- зауважив Майкл,- не значить ділитися інформацію з першими-ліпшими відвідувачами…

– А я не перша-ліпша! Якби ми з Петриком не знайшли її в лісі, вона б замерзла на бурульку! Право на інформацію - мій беззаперечний привілей.

– Поїхали!
– махнув рукою Майкл.

Вже вдруге я була в лікарні Буремної Затоки, але тільки на цей раз мені вдалося добре роздивитися величний п’ятиповерховий будинок із червоної цегли. Легенда оповідає, що на початку двадцятого сторіччя лікарню побудував і по смерті заповів місту багач МакКілер із Форту - торговець хутровим звіром. На початку століття двадцять першого мерія робила неодноразові спроби накласти лапу на чудове приміщення, та поломила собі зуби об заповіт - будинок повертається у власність родини почилого в Бозі багатія, щойно лікарню перепрофілюють. Правда це чи побрехеньки - а лікарня працює собі, як і сто років тому.

Ми проминули стару англіканську церкву - на височенній башті куранти видзвонювали полудень - і завернули на стоянку побіля лікарні. О цій порі машин тут стояло зовсім мало - і то більше впадало у вічі знайоме червоне авто. Я вилізла з Майклового тісного пікапа й додибала на затерплих ногах до червоної машини. Так і є: крізь лобове скло видно, як на дзеркалі тріпоче крильцями чорний ворон - пустун-трикстер з американських легенд.

– Гляди,- покликала я Майкла,- Петрик теж приїхав провідати Ожавашко.

– Ну, звісна річ,- не здивувався мій супутник,- в індіанській резервації всі родичі.

– Ой, напишу на тебе скаргу,- жартівливо пригрозила я Майклу,- що ти вживаєш у мові політично некоректні вислови щодо тубільців!

– Я з Червоного Озера,- гмикнув Майкл,- усе дитинство провів у бійках з індіанцями «стінка на стінку», а в юності волочився за їхніми дівчатами. У мене бездоганна репутація серед тубільців.

Ми зайшли у лікарню. У передпокої, мов заклопотані мурахи, метушилися люди. Майкл упевнено провів мене до ліфта. Ми вийшли на третьому поверсі, мій супутник повернув у довгий коридор. Я очікувала, що нас зупинять: у зимових куртках, без білих халатів шастаємо інтенсивною терапією, проте замислена санітарка, що квапливо ступала нам назустріч, навіть не звернула на відвідувачів уваги.

– А халат нам одягнути не треба?
– спитала я

Майкла пошепки.

– Який халат?

– Ну, це ж медичний заклад… Тут усе стерильно, а ми у верхньому одязі…

– А де ж ти візьмеш халат?
– Майклові очі стали завбільшки зі скельця окулярів.

А я ще вважала, що в українських лікарнях безлад! Майкл підійшов до сестринського посту, де нудьгувала дівчина в зелененькій піжамі, з чорною течкою в руках. Теку сестричка то притискала до грудей, то клала назад на столик. Мій супутник запитав:

– У якій палаті лежить Ожавашко? Медсестричка без роздумів виголосила:

– Палата C35.

Майкл кивнув і розвернувся - палату С35 ми проминули, коли йшли до сестринського посту. Під дверима я на мить нерішуче завмерла, тоді обережно постукала й одразу потому прочинила двері.

Нам відкрився маленький півтемний тамбур; двері ліворуч вели до санвузла - туалету й душової кабіни. Сама палата, довгаста й світла, впоперек була перегороджена зеленою ширмою, тож нам не видно було другої її половини, котра з вікном. У першій же стояло порожнє ліжко - багатофункціональний механізм, який понад усе нагадав мені складане-розкладане тренувальне крісло для льотчиків-випробувачів.

– Де ж Петрик?
– запитала я упівголоса.

– Де ж Ожавашко?
– в тон мені пробурмотів Майкл. З-за ширми долинув шелест. Я встромила туди носа - й одразу відсахнулася:

– Пробачте!

Вспіла помітити огрядну жіночку, яка, півсидячи на точно такому самому ліжку, як і в першій половині палати (так і кортить сказати: в першому відсіку), наминала картопляні чіпси.

– Ласкаво прошу!
– відгукнулася жіночка.

Майкл тим часом оглянув палату. На столику побіля ліжка стояла порожня тарілка від желе - залишки ядучо-зеленого десерту ще не встигли підсохнути. На підлозі лежала зіжмакана паперова серветка і загублена «чвертка» - двадцятип’ятицентова срібляста монетка.