Три таємниці Великого озера

«А для чого твій брат поїхав у Буремну Затоку?» - переводить Ліна мову на інше.

«Коли діда звинуватили у зраді й почали зусібіч цькувати, він дуже захворів. Років зо п’ять прохворів і помер. Ромчик так побивався! Ти ж знаєш, ми без батьків росли, нам дідо був і за тата, і за маму. І Ромчик дав слово - розкопаю справу з цією зрадою і виправдаю діда!»

Жінка перебирає папери, знаходить два однакові конверти.

«Ось тут запити, які дідо посилав у довідкове бюро. У тій боївці, що в ній він служив, були дівчата-зв’язкові - Оксана й Орися Байди. Перед війною вони всі разом училися в університеті. У сорок четвертому році сестри Байди зникли безвісти. Спершу дідо думав, що вони потрапили в облаву і їх вивезли в Німеччину на роботу, але зазвичай усі, кого так вивозили, потім якось давали про себе знати. А Байди просто щезли! І ти не повіриш: коли почалося це жахливе цькування, діда звинуватили, буцімто він і сестер Байд видав. А він же все життя був закоханий в Оксану! Навіть бабуся до неї ревнувала, сама мені казала, хоча до кого там було ревнувати - до безтілесної тіні?…»

«Ой!
– вигукує Ліна Оверченко.- Оксана й Орися Байди? Обидві на «О». А хто з них двох писав вірші і друкувався перед війною в «Радянській літературі»? В універі сказали, що Ромчик розшукував якусь О. Байду…»

«Гадки не маю, котра з них поетка, але Ромчик дещо про них розкопав-таки. Щось там було пов’язане з переміщеними особами, здається, одна з них по війні емігрувала за океан. Я нічого не знаю - Ромчик дзвонив із тої Буремної Затоки раз на тиждень і на п’ять хвилин!
– заплакала сестра.- Я навіть не знаю, зу- стрівся він із тою жінкою чи ні!»

Ліна Оверченко наливає ще по чарці, жінки не цокаючись випивають, Ромчикова сестра сякається в серветку й витирає сльози.

«А Леоніда Дуніна,- питає Ліна,- Ромчик зміг розшукати?»

«Ні,- хитає головою жінка з тьмяним волоссям.- Скільки я знаю, ні».

Я сиджу перед комп’ютером, і думки плутаються мені в голові. Припустімо, що Ромчик Данилець вийшов-таки на слід справжнього зрадника. Хіба за це б його убивали? Понад п’ятдесят років минуло! Яке звинувачення можна висунути тому зрадникові? І де - в Буремній Затоці? Ну, відвернеться від нього українська громада - то він завтра ж переїде в інше місто й матиме усіх десь.

Уява жваво намалювала старезного діда, який уже й думати забув, що трапилося п’ятдесят років тому. Навіть якщо зрадник - не хворобливий витвір колективного підсвідомого, яке вичитало якісь там ініціали «Л. Д.» бозна-де й бозна-коли, зараз він уже напевне обріс онуками та правнуками й веде порядне життя. Якщо не помер до цих пір. І він убиватиме Ромчика, боячись викриття? Маячня.

І де в цю схему вписується Ожавашко? І Петрик, разом із яким вона зникла з лікарні та який останнім часом так майстерно мене уникає, що мій намір спитати його про Ожавашко в лоб можна повісити в туалеті на гвіздочку. Хіба що… На гостину до Боба Торні він же не зможе не приїхати? Як мені дочекатися тої «вечері при свічках»?…

Я повернулася до комп’ютера.

«Бубочко,– закінчувала Ліна свого листа,- за всі мої труди мені належиться велика пляшка кленового сиропу, а не той шкалик, що ти привезла минулого разу. І чекаю нових доручень - бо мені ще хочеться мати сувенірну ляльку-індіанку».

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

ВЕЧЕРЯ ПРИ СВІЧКАХ

За останні двісті років устрій життя мешканців Буремної Затоки, здається, не змінився ні на йоту. Ліс, який підступав до містечка зусібіч і загрожував от-от поглинути, диктував свій плин часу - розмірений, неквапливий. Та й куди поспішати, коли за вікном хуртовина, дороги замело, а будинки засипало снігом чи не попід самий дах, і панові Йосипу сьогодні зранку довелося вибиратися з хати крізь віконце на горищі й відкопувати вхідні двері? До церкви ми запізнилися на десять хвилин, що для паламаря було просто нечувано.

І саме в такий день мене запросили на загадкову «Вечерю при свічках» аж на лісове озерце, де Боб Торні і його дружина Софія, у дівоцтві Дідьку (так-так, жодної помилки, саме Дідько,- іноді мені здавалося, що Буремна Затока - двадцять шоста область України), збудувала собі літній будиночок.

Поєднання непоєднанного - літній будиночок у сорокаградусний мороз - дало несподівані результати. Хата Боба й Софії Торні нагадувала гостроверхий намет, тільки чомусь збудований із неотесаних дерев’яних рубанок. Коли ми, себто Джеклін, Султана, Майкл, Петрик і я, двома машинами під’їхали до лісового озерця, тут уже стояла автівка самих Боба та Софії Торні. Лишаючи глибокі сліди в пухкому снігу, ми підійшли до грубих дерев’яних дверей і гучно постукали.

Двері розчахнулись, і зсередини війнуло теплом і затишком. Я уявила гарячу грубку, в якій потріскують дрова, і крісло-гойдалку поруч. Та й хіба може бути інакше у справжньому дерев’яному зрубі, що виріс на березі озера десь «на північ від шістдесятої паралелі»?

Газовий коминок насмішкувато щирився до мене. Вогонь плавав у скляному його нутрі, як червона риба в акваріумі. Софія Торні-Дідько припросила нас до вітальні, де Боб уже попивав біле вино замість аперитиву. На столі стояли два тарелі - один повний малесеньких морквин, другий - сирої цвітної капусти, посередині ж умостилася миска з густим білим соусом. Доктор Торні раз у раз брав із тарілки морквину або суцвіття капусти, вмочав у соус і відправляв до рота.

Джеклін теж ухопила гронце цвітної капусти, занурила в соус і вкинула собі до рота. Бадьорий хрумкіт наповнив кімнату.

– Ну, чого замріялася?
– підштовхнув мене до тарілки Майкл.- Натщесерце не розважишся.

– Ви капусту просто сиру їсте?
– не могла я повірити власним очам.

– Звісна річ!
– образився Майкл.- А як же ще?

Я обережно вмочила найменше суцвіття в соус і поклала до рота. Довелося трохи попрацювати щелепами, але на смак страва виявилася смачною - ледь гоструватою, соковитою. Вже сміливіше я приклалася до цвітної капусти. Що може бути краще за сирі овочі, щоб нагуляти апетит перед вечерею при свічках?

Я пошукала очима свічки - одна горіла посеред обіднього столу, решта ж примостилися на маленькому столику поруч. Яких тільки свічок тут не було! Там і сям стояли пряничні хатки під червоними череп’яними дахами, старовинні годинники з зозулькою, свічки-ляльки і свічки-книжки, була навіть свічка - точна копія паризького Нотр-Даму. Поки я роздивлялася незвичайну колекцію, Софія Торні-Дідько принесла мисочку картопляних чіпсів, які теж треба було вмочати в білий соус. Я приєдналася до трапези - чекати справжньої вечері вже не було жодних сил.

Тут-таки доктор Торні дістав фотоапарат і націлився на наші працьовиті щелепи.

– Нарешті нашій кафедрі,- мовив він,- вділили кошти на промоцію, тож ми цього року вирішили надрукувати рекламний постер. Прошу всіх усміхнутися в об’єктив - ось вам і світлина з веселого студентського життя!

– Хіба нашу кафедру треба популяризувати?
– здивувався Майкл.- По-моєму, тут іще від студентів відбиватися треба…

– Ти не розумієш,- відмахнувся Боб Торні,- реклама - це вимога часу…