Три таємниці Великого озера

– А де ж ти був?
– спитала я і ковтнула кислого духмяного вермуту.

– Подався до Тихого океану.

– І що там поробляв?

– А нічого. Перебивався на соціальну допомогу і споглядав, як люди живуть.

– Просто сидів на вулиці та споглядав?

– Просто сидів на вулиці та споглядав,- кивнув Петрик.- Серветки маєш?

На мить я замислилася. Тоді навіщось відчинила дверцята холодильника, де на порожніх поличках тулилася хіба коробка з мандаринами, вийняла мандаринку і простягнула її гостеві. Він узяв, не виявляючи подиву. Нарешті я згадала про серветки - за мить вони стояли перед Петриком.

– Тож які спостереження,- запитала я,- ти вивіз із далеких країв?

– Мешкають там гуманоїди…

– Інопланетяни?

– Еге ж. З ранку до ночі курять траву, бо не бачать мети в житті…

– Білі чи аборигени?

– Ті й ті. Аборигенів більше…

– Тяжко жити чужинцем на власній землі. Я тебе розумію як ніхто.

Ситуація з корінним населенням у Буремній Затоці була критичною. Ще не стерлися з пам’яті часи, коли автохтони не мали права перебувати поза межами резервацій. І хоча тепер і резервації перейменували на «тубільні селища», і паспорти їхні мешканці нарешті отримали, і давно вже були замкнені школи-інтернати, де індіанських дітей учили ненавидіти власну культуру, і в Буремній Затоці частка тубільного населення невпинно росла й років за десять мала вже сягнути п’ятдесятьох відсотків, та мало хто замислювався над тим, чому «ідуть із дому й не вертаються» червоношкірі дівчатка і на яких звалищах потім знаходять їхні понівечені тіла, чому п’ють так страшно їхні сорокарічні батьки, що пройшли через католицькі інтернати, чому в Буремній Затоці такий високий відсоток самогубств - і саме серед корінного народу…

– Щось ти не п’єш,- зронила я.

– Відпив уже своє.

– А я, з твого дозволу…

Побільше льоду в склянку, побільше лимонного соку - і сухого вермуту так, щоб укрив лід. Напій, від якого важко сп’яніти, навіть якщо багато випити: лід швидко тане й уполовину знижує градус. Напій, єдино доступний студентові на заокеанській землі, де за алкоголь правлять захмарні гроші.

Осінній вітер з Великого озера сердито дме в шибку, підпускає холоду, та у відповідь на борвієві підступи вмикається газовий обігрівач і, ревнувши, видихає в помешкання гаряче сухе повітря - таке сухе, що наелектризоване в хаті все: від гребеня для волосся до покривала на ліжку. Стріляють блакитні іскри. Сухе марево гойдається над столом.

– Міґ-ўеч,- подякував Петрик за кав’яр і за лід.- Це найкраща вечеря за все моє життя.

Підлабузнює, подумала я, та все ж до біса приємно.

– До роботи?

– До роботи.

Комп’ютер-ноутбук з письмового столу перенісся на кухонний, і Петрик умостився по ліву руч, зазираючи мені через плече у монітор, на якому снувалися слова, складаючись у речення. З роботою ми впоралися напрочуд швидко.

– Останнє питання - короткий твір,- постукав мене пальцем Петрик по плечу, коли мої пучки нері- шуче зависли над клавіатурою.- Символізм назви роману Томаса Кінга «Течуть води, зеленіють трави» ^[1]…

– А в чому символізм, пардон за мою темноту?

– Земельні угоди між аборигенами та Британською Короною укладалися на невизначений термін - «доки течуть води, зеленіють трави». Бачиш, ми примудрилися віддати власну землю в довічне користування…

– Петрику,- похитала я головою,- мало хто зможе у творі по-справжньому розкрити цю ідею. Це, так би мовити, не зовсім літературна проблема…

– Ти,- Петрик одразу набурмосився,- і так більшість питань сама склала, на мене не зважаючи, а тепер і цього не хочеш додати? Тоді я краще газетку почитаю.

Потягнувшись, він зняв із холодильника місцеву газету, що з минулого століття зберегла звучну назву «Бортовий журнал», хоча насправді порт на Великому озері тепер приймав щонайбільше два кораблі на рік.

На першій сторінці сьогоднішнього числа - водоспад Какабека, по-осінньому похмурий і сірий, під світлиною підпис: «ЖЕРТВА ВОДОСПАДУ». Петрик продивився замітку - і зненацька виструнчивсь у кріслі й напружено повернувся до початку тексту.

Одне око я зразу встромила в статтю - ранішні газети, котрі передплачували господарі, я зазвичай проглядала за сніданком, але сьогодні не встигла.

«Учора близько четвертої години дня в парковій зоні водоспаду Какабека двоє підлітків натрапили на тіло парубка, що зірвався в урвище, за попередніми даними, зі стежки, якою місцеві мешканці користуються всупереч неодноразовим попередженням адміністрації парку про небезпеку. Поліція розглядає як основну версію нещасного випадку, але не відкидає і можливості самогубства. Також, на жаль, поки що не можна стовідсотково виключити й версію вбивства - вмисного чи невмисного.

Як повідомила детектив Коен, котра прибула на місце пригоди, попередні висновки можна буде зробити після проведення судово-медичної експертизи. Поліції вдалося встановити особу загиблого, у кишені куртки якого знайшли студентський квиток на ім’я Романа Данильця. Поліція звертається до всіх громадян, що мають відомості про загиблого, з проханням допомогти з його остаточним упізнанням і буде вдячна за будь-яку інформацію, котра може посприяти слідству.

За словами детектива Коен, опитування місцевих мешканців показало, що загиблого незадовго до смерті супроводжувала молода червоношкіра жінка, чия особа зараз встановлюється. На питання, чи має поліція підстави підозрювати невідому жінку, детектив Коен відповіла, що про це говорити зарано, але поліція докладе усіх зусиль, аби якнайшвидше встановити її особу й місце перебування.

За останні два роки це вже четверта жертва водоспаду Какабека».

Петрик обурено швиргонув газету на середину кухні.

– Ворон тобі в печінку!

– Що з тобою?

– А ти не допетрала? Поглянь, як гарно все розписано: червоношкіра жінка, підозрювати зарано, але ми все одно підозрюємо… На кого ще думати, як не на індіанців? Писарчуки білорукі!…

Ого! Професор ^[2]Аніт не на жарт роздратувався - індіанцями самі себе червоношкірі називають нечасто!

Петрик заправив довге чорне пасмо за вухо, і в електричному світлі волосся заграло червоними іскрами. Зронив, не підводячи очей:

– Ти цього ніколи не збагнеш. «Тому що я біла?
– кортіло пафосно запитати мені.- Расистські упередження! Що ти взагалі про українців знаєш? Та що ти, власне, про себе самого знаєш?!»

– Краще за мене ніхто не збагне,- пробурмотіла я, але Петрик, здається, не почув, бо почав квапливо збиратися.

Ми вилізли пекельними сходами нагору, де на мого гостя чекала спортивна машина - видовжене тіло, повне котячої грації, як у Ярчика, коли він перелітає з крісла на стіл. Машина червона, як колір шкіри, як колір корінної культури,- знаменита праця Вайна Делорії, славного сина народу накота, називалася «Бог - червоний», і це порівняльне дослідження засадничих принципів християнства та індіанських вірувань виявилося не на користь християнства.

Під лобовою шибкою із дзеркала звисав на припоні волелюбний чорний ворон. Жартівник-трикстер, земне втілення Бога в міфології корінних американців, так само як і рудий койот.

Машина випустила хмарку сивого диму і рвонула з місця.

Проводжаючи очима темну цятку, що танула вдалині, я стояла на порозі, коли поміж ноги мені шаснула блакитна тінь.

– Яро, Ярчику! Повернись, будь ласка! Повернись, маленький! Повернися, прикрий котисько!
– кликала я, і зуби цокотіли від холоду. З-за рогу визирали зелені лукаві очі.