Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Трохи поглузувавши з мене, Яро граційно підстрибнув і подався геть. Вдалині на нього чекав рудий пухнастий приятель. Мені на мить привиділося, що то не кіт, а вічний пустун койот крутнув волохатим хвостом і підморгнув мені.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
НАДЗВИЧАЙНА ЗНАХІДКА
Гамірний перший поверх бібліотеки - звичне місце зустрічі студентів Університету - війнув у ніздрі запахом дорогих парфумів і старих енциклопедій. Дівчатка-бібліотекарки за конторкою привітно усміхалися. Миготіли екрани фільмоскопів, магічно являючи з мікроплівок
Хтось гукнув мене, та я квапливо шаснула за ріг і заховалась у півтемному коридорі, бо не мала часу на студентські балачки.
Стрімкий ліфт розсунув стулки - я готова вже була натиснути кнопку п’ятого поверху, коли слідом за мною всередину ступив містер Дан, Лео Дан, колишній мер Буремної Затоки - дивакуватий дідок, якому на старість заманулось отримати другу вищу освіту, і неабияку, а з філософії автохтонів,- от тепер він і вчащав до бібліотеки. В Університеті Лео Дан був ходячою легендою.
– Доброго дня,- радо привітався він до мене,- як ся маєте?
Я уклякла на місці. Містер Дан балакав чистісінькою українською мовою - зовсім без акценту! З роззявленим ротом я вирячилася на нього.
– Не дивуйтеся,- загиготів дідок,- на вечірці на честь українського посла мені вас показала Ірина Бачинська. Ви ж у неї мешкаєте?… Ми з пані Іриною давні друзі, ще з України. Так приємно було в цій холодній чужинській дірі зустріти рідну душу!…
Я трохи оговталась і тепер розгублено всміхалася до балакучого українця, либонь, на батьківщині - якогось Лева Данилюка або Даниленка, котрий, перетнувши кілька кордонів й осівши на чужині, спростив українське ім’я до короткого Лео Дан.
Дідок вийшов на другому поверсі, де містилося зібрання книжок з історії та географії рідного краю, мене ж ліфт виніс на саму гору, на поверх п’ятий - моїй магістерській дисертації останнім часом забракло наукових джерел, і вона запрагла архівних даних.
У людини непосвяченої подив може викликати моє устремління втрапити саме на п’ятий поверх, адже архів - у підвалі, як і має бути у будь-якій порядній бібліотеці. Але п’ятий поверх - то святая святих: тут зібрана колекція унікальних раритетів. Зі своєю пластиковою студентською карткою в руці я маю доступ туди, куди простий український смертний зазвичай навіть не мріє потрапити.
Що казати! Навіть на третьому й четвертому поверхах університетської бібліотеки, серед томів, що я можу взяти додому й перечитувати місяцями, лежачи на канапі, натрапити на видання 1901 року - не дивина. Так я випадково надибала перше видання чотири-томного словника Грінченка - товсті сині книжки, яких не торкалася людська рука вже десятки років,- і гірко пошкодувала, що не вмію красти.
На п’ятий же поверх - хтозна-якими шляхами-дорогами - потрапила частина архіву місцевого товариства «Просвіта»: нащадки переселенців уже не володіють українською мовою, книжок читати не можуть, історією мало цікавляться. На всю Буремну Затоку я, певно, однаоднісінька, хто насправді зрадів, спіткнувшись об затиснену в куті коробку за інвентарним номером LU1310… Сталося це півтора тижні тому, і щойно я ковзнула оком по білому папірцю з номером, серце моє тьохнуло: було ж бо саме тринадцятого жовтня - 13.10!
О, як трепетно відкривала я коробку з поштовими листівками, підписаними руками, що вже давно не ворушаться; картами тої України, котрої уже нема; жовтими м’ятими листами, які розсипаються від доторку; старими світлинами людей, яких ніхто не пам’ятає; вишиваними рушниками на сірому, давньому полотні!
Тема моєї дисертації стосувалася художньої інтерпретації досвіду переміщених осіб на заокеанській землі. Досвіду отих людей, що припливли сюди по Другій світовій війні й лишилися хто ліс валити, а хто з мерзлої землі цінні метали вишкрябувати. Вириваючись із німецьких та австрійських таборів для переміщених осіб і потрапляючи на кораблі, що прямували у Новий Світ, ці люди щоранку, всі десять днів дороги, виходили до розкішного сніданку з зачаєною тривогою: наснилося? більше не буде? А потім, на твердій землі, не певні, що саме їх чекає
попереду, купували буханці білого пухкого хліба - з собою, про всяк випадок, на поїзд, що довго, довго тягнутиметься на північний захід, де занадто холодна зима, де люди будуть замкнені на рік-два в лісі, але зароблений долар дасть їм надію на спокійне і - може вперше - безпечне майбутнє.Старі листи важко читати: спрацьовані руки писали їх, пригадуючи алфавіт, якому встигли навчитися в українській школі, коли вже не стало поляків; руки часто дитячі, чотирнадцятирічні, що мили в німецьких шоколадних будиночках підлоги, якщо пощастить, а якщо ні - виточували на фабриках набої для тих, хто завтра нищитиме їхні хати. Від тих листів мене ночами не полишали страшні сни, та я навіть не підозрювала, що виявляться ці сни віщими.
Листи я читала пачками, так, як були зв’язані, одну пачку на день, і здавалося, що кінця-краю їм не буде, - доки не натрапила в одній із пачок, перев’язаних коричневими ворсяними мотузками, на декілька незвичайних папірців.
На звороті кожного аркуша тим характерним почерком, яким пишуть мої старші родичі, котрі вчилися ще до війни, виведена була дата - 1943 рік. Із другого боку - ініціали «О. Б.». І вірші.
Ніч - як одна хвилина.
Повнить вогкий намет
Дихання двоєдине,
Наче двосічний меч.
Зблисне шолом, як ватра,
Гримне важкий метал.
Перед двома назавтра
Стане одна мета.
А розлетиться раптом
В січі міцний шолом,
В землю липку, як рана,
Двох покладуть - разом.
Останній рядок був геть затертий, і мені довелося вилізти зі своєї схованки в куточку й стати під люмінесцентну лампу в стелі, аби під чорною широкою смугою розмащеного олівця прочитати слова.
– Поталанило?
– пролунав над вухом увічливий голос бібліотекарки. Од несподіванки я здригнулася й автоматично всміхнулася: звичка ця виробляється за кілька перших місяців життя на заокеанській чужій землі.
– Так, навіть дуже,- потрусила я аркушами.- У вас тут просто острів скарбів на п’ятому поверсі.
– О так, у нас - одне з найкращих університетських зібрань рідкісних книг! Ви не дивіться, що наша школа [3]невелика - на бібліотеку жоден із ректорів коштів не шкодував. Тут є старовинні книжки, яких навіть у Королівському університеті не знайти!
Таке завзяття я поділяла як ніхто. Королівський університет вважався навіть кращим за столичний, оцінка
«А з мінусом» там - серйозніше, ніж «А з плюсом» у будь-якому іншому. Королівський університет - недосяжна мрія місцевих студентів, а мені - просто два слова, бо я значно більше цінувала не шик технічно прогресивного закладу, де в аудиторії на триста студентів викладач глядить на вас з далекої кафедри й одночасно - з десятка екранів, розвішаних по всій залі, а в усьому іншому збережені суворі й бундючні традиції королеви Вікторії; я любила камерність наших маленьких кабінетів, коли студенти й викладач - довкола круглого столу, де свобода думки важить більше, ніж «А з плюсом».
Чемно всміхаючись, я повернулась у свій куток, де просто на підлозі, на шорсткому сірому килимі, розкладені були пачки чужих листів і де найкраще сиділося по-турецькому, підібгавши джинсові довгі ноги, колінами впираючись у високі книжкові стелажі,- я швидко навчилася місцевої звички сидіти, де сидиться.
З таємним шурхотом перегорнувся ще один аркуш.
(Як було тобі, Запоріжжя,
Коли нищили твою Січ?)
Голе віття схилив горішник,