Три таємниці Великого озера
Шрифт:
– Невже поліціянтка - теж аборигенка?
– не йняла я віри власним очам.
– А що такого? Аборигени не можуть служити в поліції?
– Я не за те! Вона ж біла! І зовсім не схожа…
– От вона якраз напівкровка. Я ж тобі казав - Меме цілком могла б зійти за одну з нас…- Петрик вчасно ухилився від мого щигля.
– Навіщо ти до неї заходив? Гадаєш, поліція більше нашого знає про Ожавашко? Щось гризуть мене сумніви.
– Кооперація з владою ніколи не завадить,- пробурмотів Петрик, виїжджаючи з селища.
По ліву руч од нас височів пагорб, щільно порослий сосняком. Сніг замів дорогу,
– Що це?
– вигукнула я.- Зупини машину! Петрик стрельнув оком вліво й одразу натиснув на гальма. Авто захарчало, сіпнулось і стало.
– Це якась історична пам’ятка?
– запитала я.- Знак на честь трьохсотріччя хрещення Буремної Затоки?
Вираз Петрикового обличчя здивував мене - чи то гірка іронія була написана на ньому, чи то безсила лють. Я вилізла з машини і, долаючи кучугури та загрібаючи сніг низькими чобітками, попрямувала до білого хреста. Не вимикаючи мотора, Петрик виліз із салону і рушив за мною.
Зблизька камінний хрест справляв моторошне враження: вся його поверхня була пощерблена незрозумілими знаками - паличками, кружечками, трикутничками.
– Що це?
– ще раз запитала я.
– Це складове письмо анішинабемоўін,- пояснив Петрик.
– І що тут пишеться?
Петрик дивно відкашлявся і на мить відвернувся. Коли він знову глянув у мій бік, я зауважила, що в нього дрібно сіпається верхня повіка на лівому оці.
– Років десять тому Буремну Затоку навесні залили люті дощі - зовсім не звичні для нашої місцевості. На цьому пагорбі стався страшний зсув - і відкрилося старе масове поховання…
Я поперхнулася. Але ж у Буремній Затоці ніколи не було ні великих воєн, ні значних заворушень!
– Кістки, які вимило водою,- без жодних емоцій у голосі оповідав Петрик,- виявилися дитячими… Отут неподалік колись розташовувалася школа-інтернат для індіанських дітей. На початку двадцятого сторіччя країна вела політику насильницької асиміляції місцевого населення, дітей відбирали у батьків і відсилали в англійські школи-інтернати. З десятьох маленьких учнів до старших класів доживав хіба один. Вони хотіли нас, червоношкірих «дикунів», перетворити на білих і «цивілізованих»…
Волосся в мене на голові стало сторчма. Ні, не від Петрика я вперше почула про політику насильницької асиміляції! І про дітей, які масово вмирали від епідемій ув інтернатах, я вже знала. Але все те, що я вичитала у книжках, лишалося десь там, далеко, сотню років тому, а от білий пощерблений хрест, котрий можна помацати рукою, був зовсім поруч. І всі ті безіменні кості, які покоїлися під ним, теж були цілком реальними.
– Їдьмо звідси,- кволо попросила я.
– Зараз,- відповів Петрик. Він витягнув із кишені невеличку пачку тютюну в синій обгортці, дістав дрібку й залишив біля підніжжя камінного хреста.
Не озираючись він попрямував до машини.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
ЧЕРЕЗ КАМ’ЯНИСТУ РІЧКУ
Кам’яниста річка вилася через усю Буремну Затоку й розділяла містечко на дві частини - Форт і Порт, бідноту й багатіїв. Взимку водна демаркаційна лінія підмерзала коло берегів - тільки посередині пробивався з-під криги ледь помітний потічок - і знати собі не знала, яку важливу функцію виконує.
Петрикова червона машина перетнула місток - і мені раптом пригадалося, як Ожавашко в лікарні марила про якийсь міст… згадувала невідомого стариганя… Ми опинилися на території колишнього Порту - це зразу стало знати з причепурених будиночків, що втікали від нас обабіч дороги. Більшість із них хоч і була оздоблена пластиковою обшивкою, як по цілій Буремній Затоці, а проте охайно розчищені від снігу широкі під’їзди до гаражів, неозорі газони, рівненько підстрижені кущі одразу повідомляли випадковому відвідувачу: хазяям хатки ведеться незле. Деякі ж господарі і взагалі жили на широку ногу: збудували собі помешкання з кам’яними фасадами - річчю нечуваною в сучасному будівництві нашвидкуруч.
Не змовляючись ми з Петриком метикували про одне - що пов’язує літнього вже чоловіка Лео Дана, українця, колишнього мера Буремної Затоки, з червоношкірою дівчиною родом із занехаяної індіанської резервації? Тому я зовсім не здивувалася, коли Петрикова машина зупинилася на в’їзді до околиці, де мешкав Лео Дан.
В Україні таку околицю, либонь, назвали б «котеджним містечком» - планова забудова, схожі між собою будиночки, тихо, ясно, абсолютно безпечно. Петрик зупинився на в’їзді й заглушив мотор. Я здивовано обернулася до нього.
– Ти ж не збираєшся,- глузливо відповів він на німе запитання,- на моїй автівці роз’їжджати цим райським куточком?
Я вилізла з салону й обдивилася червону красуню, яка так хутко доправила нас до потрібного місця. На тлі охайного пейзажу її трачені ржею крила, м’яті бампери, тріщини на лобовій шибці видавали явну чужинку в такій місцевості. А якщо порівнювати он із тим сріблястим «крайслером», який стоїть під гаражем білого триповерхового палацу…
– Ти знаєш, де містер Дан мешкає?
– спитала я чомусь пошепки.
– Тут його кожен собака знає - він був мером довгі роки. Чудернацький дідок.
Ми простували широкою вулицею, мов тунелем: снігозбірна машина відвалила сніг, і тепер обабіч височіли неймовірні кучугури, в яких раз у раз виринали провалини - під’їзди до будинків. У одному такому під’їзді величезними шуфлями ліниво гребли сніг двоє підлітків.
Ми порівнялись, і я за звичкою хотіла привітно усміхнутися. Проте ні сіло ні впало один із хлопців зліпив здоровезну сніжку та пожбурив у нас. Сніжка влучила Петрикові в плече.
Я розвернулась і роззявила рот, щоб із притаманним українцям запалом поспитати, що взагалі відбувається. Та коли підліток уздрів моє гнівне лице, він, здалося, страшенно перепудився й утік до хати, кинувши лопату. Слідком за ним помчав і другий - і мені вже ні на кого було виливати свій праведний гнів.
– Чого це вони?
– повернулась я до Петрика.
– Звичайна справа - расові упередження. Багатий район, червоних тут не жалують. Що та сніжка - в мене одного разу каменем поцілили.