Три таємниці Великого озера
Шрифт:
Ліна затамувала подих.
«Нащадок?»
«Ні,- махнув рукою бородань,- ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»
Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.
«Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула
Ліна.
Хлопець скромно знизав плечима.
«То ви берете перстень?»
«Скільки?»
Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і
«А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»
Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:
«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»
Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.
«А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»
Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:
«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ
Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина - Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,
і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого
не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?– Якщо ми знайдемо Ожавашко,- одного дня упевнено мовила я до Петрика,- ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.
Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.
Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.
Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!
Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.
Я завмерла. Мені ще не випадало нагоди стикатися ніс до носа з підпилими тубільцями - а наших, українських п’яниць я завжди остерігалася. Дядько ж тим часом підійшов до мене, окинув оком з голови до ніг і щось пробурмотів. Я жалібно всміхнулася - не второпала жодного слова з його мови.
Він, схоже, це миттю збагнув і перейшов на ламану англійську:
– Гарний маєте вигляд!
– він зробив спробу торкнутися мого червоного паризького берета, хвацько насунутого на ліве вухо.
– Дякую,- відповіла я й відсахнулась від аборигена на крок.
– Та я нічого такого,- неслухняним язиком виговорив дядько, ухопив мене за руку й підніс її до вуст. Я розсміялася - напруга спала.
Петрик виринув із кафе, збіг сходами донизу. Дядько упізнав у ньому червоношкірого брата та щось нерозбірливо промуркотів. Я вирізнила тільки одне слово - «меме». Ми попрощалися, як старі друзі, дядько з товаришем попрямували кудись углиб селища, а Петрик заштовхав мене у машину.
– Що він сказав?
– спитала я, тільки-но в салоні увімкнулася пічка й повіяла мені в обличчя теплом.
– Він подумав, що ти напівкровка. Дав тобі прізвисько - Меме.
– Чому напівкровка? І що таке «меме»?!
– Напівкровка - бо ти дійсно могла би нею бути. І статури ти схожої на наших дівчат, і вилиці високі, й очі карі. А що шкіра зовсім біла й волосся рудувате - так на те й напівкровка!
– А «меме»?
– А «меме» - то через твій берет. Червоноголовий дятел,- захихотів Петрик,- ось яке прізвисько ти отримала. І більше ти не Тисовська, а Меме.