Три таємниці Великого озера

Певно, шановний читач гадає, що таємниці Буремної Затоки закінчилися там, де й почались,- у підвалі будинку по провулку Росомахи? Зізнатися щиро, я теж спершу так гадала. У мене на руках були твори малознаної української поетки, яка встигла перед війною надрукувати по часописах лишень кілька віршів, що про них схвально відгукнувся сам Максим Тадейович Рильський, але так і не видала власної збірки; у мене були спогади її молодшої сестри, і в перспективі вимальовувалася сенсаційна наукова робота…

Джеклін подзвонила мені зранку і загадковим шепотом повідомила, що сьогодні ми всі запрошені на прогулянку в Оджибве-парк. Їдемо двома машинами - Майкловою та Петриковою. Я маю бути готова за годину, друзі підхоплять мене по дорозі.

Зібралася я навіть швидше. Котик Яро крутився поміж ніг, наче сподівався, що я візьму на прогулянку і його.

– Ні, Ярчику, ми їдемо далеко, аж ув Оджибвепарк (не знаю, якого біса,- за бортом собачий холод), а маленьким котикам не можна відходити так далеко від хати - у лісі бродить страшний ведмідь. Клацне зубами - і нема котика Ярчика…

Яро хитро мружив очі та глузливо стріпував довгими вусами: мовляв, ми ще побачимо…

Дві машини під’їхали до мого дому одночасно - червона й зелена. З пікапа визирали голови Майкла, Джеклін і Султани, котра, як завше, тулилася на маленькому стільчику позаду водія. Я за звичкою заскочила в червону машину.

– Професоре Аніт, зізнайтеся, це ви влаштували виїзд у парк, кхе-кхе, радше ліс, за погодки, коли птахи на льоту замерзають?

Петрик тільки загадково усміхався. Він вирулив із провулку й переїхав місток через річечку Росомаху. Напрямок на колишню індіанську резервацію за останні місяці став мені просто рідний.

На виїзді з міста до нас підсіла усміхнена Ожавашко. З лиця вона була схожа на Петрика, мов сестра.

– Привіт, Меме!
– вигукнула вона радісно.- Так приємно тебе бачити! Ти ж мене вже двічі врятувала від смерті, а в мене ще й не було нагоди як слід подякувати!

Я поперхнулася словами. Замість мене відповів

Петрик.

– Сьогодні надолужиш,- дивно гмикнув він, і Ожавашко опустила очі, в яких стрибали бісики.

Дорога блищала від ясно-білого снігу. З-під коліс наших машин порскала поземка, нас раз у раз підкидало на нерівній дорозі, і в мене було неймовірне відчуття, буцім їду я не машиною в далекій Буремній Затоці, а де-небудь на Поліссі саньми, запряженими веселим коником.

Петрик завернув у тубільне селище, ми проїхали знайомою вулицею й зупинилися біля дерев’яного будинку, що одночасно правив за все на світі. Петрик натиснув на клаксон, і з дверей поліційного відділку визирнула чорнява аборигенка-поліціянтка, з якою ми вже бачилися. Схоже, в Буремній Затоці в поліції служить до біса жінок. Мабуть, платять добре. І знов-таки, офіційно носиш пістолет - найкращий аргумент у сварці чи то з чоловіком, чи то зі свекрухою…

У кафе ми принагідно купили кави - мешканці Буремної Затоки страшенно люблять дорогою сто разів зупинятися по всяких забігайлівках і жлуктити каву. Звісна річ, вони не переймаються, де потім шукатимуть тиху місцинку, щоб тієї кави позбутися,- що-що, а проблема громадських вбиралень у містечку карди- нально вирішена була ще, либонь, у позаминулому сторіччі.

Поліціянтка вітально помахала нам рукою, застрибнула в тут-таки припарковану машину й завела мотор. Петрик рушив, Майкл за ним, і слідком за нами потяглася автівка з синім маячком. Поїздка ставала дедалі загадковішою.

– То що цікавого взимку в Оджибве-парку?
– запитала я Петрика.

– Чш-ш-ш!
– приклав він палець до вуст.- Це страшенна таємниця.

– Але ти не будеш розчарована,- докинула Ожавашко й усміхнулась, і на щоках її заграли дитячі ямочки.

Гніздо Буревісника височіло ліворуч, а ми, обігнувши гору і залишаючи позаду занедбаний лісоповал, де Лео Дан деякий час тримав Ожавашко, в’їхали в якісь уже зовсім непролазні хащі. Якби не поодинокі телефонні будки обабіч дороги, можна було б подумати, що ми вже - «на північ від шістдесятої паралелі».

Ми перетнули місток через Смарагдовий потік, який звивався через увесь Оджибве-парк. Ще один місток, подумала раптом я і швидко зиркнула на Ожавашко… Дорога добігла до дерев’яного зрубу, зробила навколо нього петлю - і закінчилася.

– Де ми?

– Це мисливська колиба. Коли відкриється сезон полювання, ох тут буде завізно!

– А що тут робимо ми?

– А ми тут лишаємо машини й далі чухаємо пішки.

– Знову?!

Ожавашко відчинила дверцята та стрибнула в сніг. Джеклін теж уже стояла біля зеленого Майклового пікапа, її руда грива полум’яніла на білому тлі зимового засніженого лісу. Султана у куценькій курточці випірнула з машини й мерзлякувато поїжилася: знову вона не зважила, що погода в Буремній Затоці дещо відрізняється від клімату Бангладеш.

Ожавашко обігнула мисливську колибу та зійшла з дороги просто в півметровий сніг. Ми вервечкою попрямували за нею. Я йшла позаду всіх добре втоптаною моїми друзями стежкою і раділа, що хоч цього разу не наб’ється стільки снігу в мої низькі чобітки. Про те, що ми нарешті вибралися за межі цивілізації, свідчила повна відсутність телефонних будок.

Не уявляю, як Ожавашко орієнтувалась у нетрях густого пралісу, але судячи з Петрикового зосередженого й нахмуреного виду, ми залізли в глушину, де Макар телят не пасе. Чалапали щонайменше годину, усі страшенно впріли й захекалися, крім Султани, яка нарешті зігрілась і не цокотіла зубами.

І коли очам відкрилася велична панорама замерзлого озера, ми спершу й не вловили урочистості миті.

– Смарагдове озеро,- тихо мовила Ожавашко, і в голосі її бринів трепет.

Яскравий сніг відбивав сонце та засліплював очі. В озеро впадав Смарагдовий потік, який ми нещодавно перетнули. Поставивши дашком долоню, я озирнула безмежне озеро. Мабуть, улітку воно дійсно смарагдове - коли цвіте вода, але зараз - біле та блискуче, мов діамантове.

– Місцеві називають це озеро Ожавашко,- сказав Петрик. Чотири голови миттю повернулися до чорнявої дівчини, яка гляділа вдалину, і тільки поліціянтка- аборигенка всміхалася собі загадковою багатозначною усмішкою: вона-бо точно знала, як називається кожен клаптик благословенної землі анішинабе доокола Буремної Затоки.

– Ожавашко - смарагдова,- мовила Ожавашко не обертаючись.- Мій батько вірив у існування смарагдової копальні, все життя її шукав. Коли я народилася з зеленими очима, він одразу впевнився: це знак долі. Ось чому я отримала таке ім’я…

– Але ж смарагдова копальня,- мовила я збентежено,- існує тільки в одній версії відомої легенди. Поблизу Буремної затоки є два родовища - срібне й аметистове, і початково в легенді згадувалися саме ці дві копальні, але в якийсь момент в оповідь закралась помилка - і з’явилася смарагдова копальня…

– Ні,- похитала головою Ожавашко,- жодної помилки. Рон… Роман Данилець знайшов смарагдову копальню. За татовими записами й картами розшукав.

– Як?!
– одностайно вигукнули ми з Джеклін, Майклом і Султаною. Пітер Аніт і поліціянтка сприйняли звістку напрочуд холоднокровно - схоже, Ожавашко втаємничила їх заздалегідь, сюрприз призначався тільки нам.

– Рон приїхав у Буремну Затоку не вчитися - він вступив до Університету, бо потрібна була віза. Але ви не подумайте, до науки він ставився відповідально, якщо вже вступив - вчився сумлінно. Коли познайомився зі мною, то захопився філософією автохтонів, навіть на цей факультет перевівся… Вибачте, я збилася з теми. В Буремній Затоці Рон шукав жінку, яка зникла безвісти під час Другої світової. Зрештою, ви всі чудово знаєте цю історію.