Три товариші

Ленц усміхнувся.

– Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!

– Основи людського суспільства – це жадоба, страх і корупція, – відрізав Грау. – Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. – Він простяг до Ленца руку з чаркою. – А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір – дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.

– Отто, зроби-но мені послугу – дай мені завтра на вечір «кадилак».

Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.

– А ти вмієш уже робити повороти? – спитав він. – Досі мені здавалось, що ти вмієш їхати тільки прямо, та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.

– Помовч, Тео, – відповів я, – на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!

Браумюллер забулькотів сміхом.

– Ну то як, Отто? – схвильовано допитувався я.

– Машина не застрахована, Роббі, – сказав Кестер.

– Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…

Отто примружив очі так, що лишилась тільки вузенька шпаринка, й усміхнувся.

– Гаразд, Роббі, бери…

– Тобі потрібна, певне, машина до твоєї нової краватки? – підійшовши, спитав Ленц.

– Заткни пельку, – сказав я, відпихаючи його.

Та він не відступився.

– Ану покажи, малий! – Він помацав шовкову тканину. – Чудово! Наш малюк у ролі джиґуна! Чи не збираєшся ти часом на оглядини?

– Сьогодні твої дотепи мені не дошкуляють, ти, ілюзіоністе! – відповів я.

– Оглядини? – Фердинанд Грау підвів голову. – А чом би йому не піти на оглядини? – Він аж пожвавішав і, повернувшися до мене, сказав – Іди собі, Роббі, спокійнісінько! Ти ще не пропащий для цього. Бо для кохання потрібна хоч якась наївність. А ти її маєш. Бережи її. Це – дар Божий. Утративши, ніколи вже її не набудеш.

– Не бери того близько до серця, – вишкірився Ленц. – Народитися дурним не ганьба. А от умерти дурнем – сором.

– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.

– Давай говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.

– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.

– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.

– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.

Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:

– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.

Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.

– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!

Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.

Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.

По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.

– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!

– Не забуду, Фердинанде!

Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.

VI

Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак». Світло мерехтіло, і машина скидалася в ньому на величезного слона, що поблискував чорною шкірою.

Я причепурився: до краватки придбав іще новий капелюх і рукавички, до того ж на мені було ще й демісезонне Ленцове пальто, розкішне сіре пальто з найтоншої шотландської вовни. Прибравшись отак, я мав на меті звести нанівець перше враження, що я справив на дівчину, коли був добре-таки напідпитку.

Я посигналив. Умить, наче ракета, спалахнуло світло у вікнах сходової клітки всіх п’яти поверхів. Задзижчав ліфт. Було видно, як він плавно рушив униз – світле цебро, що ніби спускалося з неба. Патриція Гольман відчинила двері та швидко збігла по сходах. На ній був короткий коричневий хутряний жакет і вузенька коричнева спідничка.

– Привіт! – Вона простягла мені руку. – Я така рада, що вийшла надвір. Цілісінький день просиділа вдома.

Мені сподобалось, як вона подає руку – потиск був сильніший, ніж можна було сподіватися. Я терпіти не міг людей, що подають руку розслаблено, наче дохлу рибину.

– Чому ви не сказали про це раніш? Я міг би заїхати по вас ще вдень.

– Хіба у вас так багато вільного часу?

– Не дуже… Та я б уже якось звільнився.

Вона глибоко зітхнула.

– Чудове повітря! Пахне весною.

– Якщо хочете, можемо поїздити на свіжому повітрі скільки завгодно, – сказав я, – можемо поїхати за місто, в ліс – я на машині. – І я так недбало махнув рукою на «кадилак», наче це був якийсь старенький «форд».

– «Кадилак»? – Вона здивовано глянула на мене. – Це ваша машина?