Три товариші

Патриція Гольман скулилась.

– Вам холодно? – спитав я.

Вона підняла плечі й засунула руки в рукава свого хутряного жакета.

– Скоро зігріюсь. У приміщенні було досить жарко.

– Ви надто легко одягнені. Вечори іще холодні.

Вона похитала головою.

– Не люблю важкої одежі. Та й хочеться, щоб нарешті потепліло. Не терплю холоду. Принаймні тут, у місті.

– У «кадилаку» тепло, – сказав я. – Про всяк випадок я взяв із собою плед.

Я допоміг їй сісти в машину й поклав їй на коліна плед. Вона підтягла його вище.

– Розкішно! От тепер чудово. А то холод навіває сум.

– Не лише холод… Проїдемося трохи? – спитав я, сідаючи за кермо.

Вона кивнула:

– З приємністю.

– А куди?

– Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

– Гаразд…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це була година пік вуличного руху. Майже нечутно посувалися ми вулицями – так тихо похуркувала машина. Здавалося, що наш автомобіль – це корабель, який безгучно лине барвистими каналами життя. Повз нас пропливали вулиці, освітлені під’їзди будинків, вогні, ряди ліхтарів, солодка, ніжна схвильованість цього вечора, лагідний трепет осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, свинцево-сіре глибоке небо, що поглинало зняту містом заграву.

Дівчина мовчки сиділа поруч мене, світло й тіні падали крізь шибку їй на обличчя, перебігали по ньому. Час від часу я поглядав на неї збоку; я знову згадував той вечір, коли вперше побачив її. Обличчя її посерйознішало, здавалося чужішим, аніж щойно перед цим, але вродливішим – те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді й глибоко запало мені в пам’ять. У ньому ніби прозирав якийсь таємничий спокій, властивий природі – деревам, хмаринам, звірам, а інколи – й жінці.

Ми їхали тихими вулицями передмістя. Вітер дужчав, і здавалося, ніби він жене поперед себе ніч. На великому майдані, круг якого у садочках дрімали невеличкі будиночки, я спинив машину.

Патриція Гольман наче прокинулась зі сну.

– Так гарно, – промовила вона. – Якби в мене була машина, я б щовечора їздила собі отак потихеньку. Щось фантастичне є в тому, коли усе отак безгучно пропливає повз тебе. Усе наяву й водночас ніби уві сні. Як на мене, то такого вечора й ніяке товариство не потрібне…

Я витяг із кишені пачку сигарет.

– А взагалі хочеться, щоб увечері хтось був поруч, правда?…

Вона кивнула:

– Увечері – так. То щось незбагненне… Коли настає темрява.

Я розкрив пачку.

– Це – американські сигарети. Подобаються вам такі?

– Так. Більше, ніж будь-які інші.

Я підніс їй запалений сірник. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя й мої руки, і в мене раптом промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже належимо одне одному.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

– Хочете трохи самі посидіти за кермом? – спитав я. – Це буде вам за розвагу.

Вона обернулася до мене.

– Звичайно, хотілося б… Але ж я не вмію.

– Справді не вмієте?

– Ні. Ніколи не вчилась.

Я відчув у цьому свій козир:

– Адже Біндінг давно міг би вас цього навчити.

Вона засміялась:

– Біндінг надто закоханий у свою машину. Він до неї нікого не підпускає.

– То вже просто безглуздя, – заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгові. – Я дозволю вам це без усякої підготовки. Ось давайте!

Відкинувши всі Кестерові застереження, я виліз із машини, щоб пустити дівчину до керма. Вона розхвилювалась:

– Та я ж справді не вмію.

– Умієте, – заперечив я, – умієте. Ви просто цього й самі не знаєте.

Я показав, як запускати мотор, як переключати швидкість.

– Ось так… – закінчив я, – а тепер рушаймо!

– Одну хвилинку! – Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. – Може, нехай проїде…

– У жодному разі! – я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

Вона вхопилась за кермо й напружено вдивлялась у дорогу.

– Господи! Ми їдемо занадто швидко!

– Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, – сказав я, глянувши на спідометр, – а насправді це тільки двадцять. Непогана швидкість для бігуна на далекі дистанції…

– А мені здається, що всі вісімдесят…

За кілька хвилин вона здолала страх. Ми їхали широкою прямою вулицею. «Кадилак» ледь похитувався з боку на бік, наче його заправили замість бензину коньяком, часом він мало не наїздив на тротуар, але поступово все пішло як слід, і сталося так, як я й передбачав: ми раптом стали вчителем і ученицею, я дістав перевагу, а таку ситуацію можна було використати.

– Увага! – сказав я. – Онде стоїть поліцай!

– Спинитися?

– Тепер уже запізно!

– А що буде, як він мене застукає? Я ж не маю прав…

– Нас обох заберуть до в’язниці.

– Господи! – Вона злякано шукала ногою гальма.

– Газуйте! – гукнув я. – Газуйте! Натискайте на педаль! Треба гордо та швидко промчати повз поліцая. Найкращий засіб проти закону – нахабство!

Поліцай не звернув на нас аніякої уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

– Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшніші за вогнедишних драконів… – сказала вона, коли ми від’їхали вже на кількасот метрів.

– Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш, – сказав я, повільно переключаючи ручне гальмо. – Ось чудова бічна вулиця, зовсім безлюдна. Отут ми й потренуємось як слід. Насамперед – як рушати з місця і як зупинятися.

Патриція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряний жакет і сказала:

– Аж зігрілася! Але ж треба навчитись!

Сидячи за кермом, вона старанно й уважно спостерігала все, що я їй показував. Потім, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти. Вона лякалась зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно минали нас. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком керування, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко виникає під час спільної роботи, в технічних та інших справах. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже заприязнилися краще, аніж коли б розповіли одне одному про все своє життя.

Неподалік од Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами виблискувала вогнями червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині лисніла велика чорна пляма від мастила.

– А тепер, – сказав я, – ми чесно заробили, щоб перехилити по чарці. Де б нам це зробити?

Патриція Гольман хвилинку подумала.

– Ходімо знову до того чудового бару з вітрильниками, – запропонувала вона.

Мене враз охопило хвилювання. У тому барі безперечно сидів тепер останній із романтиків. Я навіть уявив собі, яке в нього буде обличчя…