Три як рідні брати

– А де, - кажу, - мій пан любий та золотий? Де пан капрал Бая?

– Да нема, - кажуть, - пішов у місто.

– Ох, мені лишенько! а я щоб з ними не попрощався? Я ждатиму, доки вони не вернуть з міста.

– Да не дожидай ти багацько, - каже дехто з цугу, - а то фальфебер як тебе захопить, то матимешся.

«Коли так, то хіба йти, - думаю собі, - а мойому пану капралові най бог дає, що сам розуміє». Отак думав я та й пішов.

А за містом - я й ні в той бік, а пан капрал Бая якраз проти мене. Я так зрадів.

– Пан капрал!
– кажу.
– А я думав, що я з вами вже не побачусь. Чого ви так борзо пішли?

– Да я умисне, - кажуть вони, - бо я мав ще з тобою говорити дещо. А багацько тобі миль додому?
– кажи правду.

– Сорок миль да ще й кілька, - кажу я.

Вони на те нічо, лиш дивляться на мантлиночку мою дєраву та кивають головою.

А то студінь така, господи! Сказано - перед різдвом.

– Ходи, - кажуть, - у шинок, вип'ємо вина! Випили ми вина. Господи, що добре: я го досі і не пив. «Отакого, - думаю я собі, - коби-то братикові тому хворому винести (бо в мене все на гадці, що я братика свого ще застану). Ну, нічо, - гадаю я собі, - коби-то вчинитися на Вижниці, ні їсти, ні питиму цілу дорогу, а вина мушу свому братчикові винести».

– Час мені до касарні, - стали нарешті пан капрал казати, виймають п'ять левів баночку та й дають мені.

– А це нащо?
– кажу я.

– На дорогу, здасться: кобих більше мав, то я би тобі й більше дав, а так не маю, бери, що є.

– Да я, - кажу, - зафасував [7] два леви срібні; мені доста буде.

Вони аж розсердились.

– Коли я тобі даю, то бери, - кажуть.
– Коли вже на те, то хоть кожушок собі купиш. Тепер студено.

Не хотів я їх більш гнівати - узяв. «За два леви, - думаю я собі, - куплю нені добру хустку тепленьку, за лева шовкову хустку братові до шиї, а по левові кожній сестрі по рантухові [8] тонкому та широкому».

7

– Зафасувати - одержати.

8

– Рантух - хустина з тонкої тканини.

Попрощались: подякував свому пану капралові, як умів, та й пішов. А тут - не студінь, ні! аж око в'яне.

VII

Ще й тиждень не минув, а я вже на Вижниці. А це саме святий вечір; по хатах світло видко, чути, як добрі люде радуються, сидя при вечері, а я собі йду з ціпком у руках та думаю, що то тепер у мене дома діється? Братика мого, мабуть, уже й немає на світі!.. А що ненечка, а що сестри? Але побачу, думаю собі! Домів нема вже більше як чотири милі маленькі, на опівніч стану або і борше. Посмотрив за торбинку, чи є всі дари та гостинці, що у Бистриці, йдучи, накупив? Є всі, йду далі, навіть і в вікна не дивлюся, так іду. А тут так мене і тисне щось коло серця, неначе п'є що мене за серце, і дрімлеться мені, неначе я п'яний абощо, а я нині і кришечки хліба в устах не мав, не то що. Да не те щоб не було; були в мене в торбинці і два калачі пшеничні плетені, і пляшка вина доброго, і риби визнини штука. «Да не буду їсти, - думаю, - домів принесу». А тут мені так і позіваєсь! «Сяду, - думаю собі, - припочину минуточку, а відтак скоріш і піду, як відотхну». Сів собі на якімсь там приулку, в очах замріїло, за серце ймило. «Це я змерз», - думаю собі; хотів встати - не здужав, поваливсь у сніг. Рятуй, святий Николаю, в тяжких бідах теплий наш заступниче, рятуй!..

VIII

Прокидаюсь - а я вже не в снігу, а в гарній, теплій постелі. Надо мною стоїть один жандар, красний, молоденький. Бачили ви того ангела, що в Чернівцях у святій Параскеві на лівих дверях намальований? Такий і це жандар був, благий та ясний. Стоїть надо мною та дивиться мені в вічі.

Я так і стрепенувся.

– Ох, мені лишенько, - кажу, - а я де оце?

– У мене, - каже жандар, - як у рідного брата або ще ліпше. Не вставай, серце, ти дуже хворий.

Я зараз нагадав собі і Онуфрія, і Баю, і урльоп.

– А це, - кажу, - як я тут зайшов?

– Бодай і не згадувати, - каже жандар, - учора, з вечері йдучи, найшов я тебе під одним будинком без душі.

– Боже, милий боже!..

– Так тобі треба, - обізвався другий жандар, пузатий, що по хаті собі ходив та люльку курив, - не пий, лайдаку!

А я тої днини і води в устах не мав, не то що. Такі-то люди!

Молоденькому жандареві тільки сльози в очах закрутились. Покивав головою та й сів собі коло мене на постелі. Пикатий вийшов з хати.

– Пане, - кажу, - а мундир мій, варе, [9] є?

– Є, - каже, - не журися: і мундир є, і торбинка, і урльопас.

– В урльопасі, - кажу, - був лист.

– Є й лист, - каже, - я находив.

– Коби я знав, - кажу, - де мій мундир, я би збирався.

Доста невеселий був жандар, а ще засміявся.

– Коби, - каже, - за три дні, то би добре.

Я аж не зумівся. [10]

– Що ви оце кажете, пане? Ви не знаєте, як у мене дома!

9

– Варе - чей, ачей.

10

– Аж не зумівся - аж знетямився.

– Я все, - каже, - знаю. Але дохтор велів тебе не пускати.

– А де ж той, - кажу, - дохтор?

– Він зараз повинен надійти; я вже післав по нього. Прийшов і дохтор.

– А що, - каже, - як тобі?

– Добре, - кажу.
– Пустіть додому!

– Ще тобі не можна, - каже дохтор, - ти ще дуже слабий.

Я так і став благати:

– Пане, - кажу, - пустіть мене! В мене дома от як та от як. Мені вже недалеко.

Жандар чварснув щось до нього по-німецьки.

– Про мене, - каже дохтор нарешті, - завтра можеш йти, а сьогодні лежи мені ще в ліжку та пий оці ліки, що я ти приніс. А тіло масти собі оцев мастев.

Я так і зрадів.

– О, дякувать же вам, пан дохтор!

– Не мені дякуй, - каже дохтор, - а оцему панові; бо якби не він, а ти би вже не жив на світі.

IX

Лежу я в ліжку та думаю; коло мене сидить жандар та люльку курить.

– Чого, - каже, - так задумався, серце?

– Чи ж нема чого?
– кажу.

– Не журися, брате, бог батько. Лихо мине, гаразд буде.

– Хто би збаг, - кажу, - що з моїм братом сталося; коби го ще хоть живого застати.

– Аби ти та я здоров, - каже жандар. Мене неначе хто ножем уток.

– Або ви знаєте?
– кажу.

– Твого брата учора тиждень ховали, - та й сплакав.

– Або ви, - кажу, - мого брата знали?

– Я, - каже, - не мав вірнішого товариша на цілій цій вашій Буковині

– А ви ж звідкіля?

– Я? О, я здалеку, друже, я аж з тої великої Німеччини Не будеш знати.

– А так - як же ж ви пізналися з Онуфрієм?

– Я не раз, - каже - в вас на квартирі стояв, от і пізналися Як то було таку щиру душу не полюбити? Царство йому небесне!

– А сестри мої, не знаєте, чи прийшла хоть одна додому? Бо брат мені писав, що обі в наймах.

– У наймах, - каже жандар, а сам так і почервонів. Чудно мені та дивно мені.

Х

Другої днини мені уже ліпше. Богу дякувати; зібрався та й хочу йти.

– Жди, - каже жандар, - по тебе зараз віз приїде.

За годинку був і віз; сів я та й поїхав.

А домів як прийшов, то мало з ума не зійшов, так то я застав. В хаті студінь; неня лежить на печі ледве жива, Василько пригорнувся до неї та просить хлібця, дрижучи, а я на двері.