Три як рідні брати

– Я лиш трошечки, бадічку, бігме, лиш трошечки!

– Коли лиш трошечки, то я тебе за нього не оддам. Щоби-то, - кажу, - за тривок [21] між вами був, якби ти свого чоловіка лиш трошечки любила?

– Та бо я го буду дуже любити!
– каже бідна дівчина, а тут так засоромилась, що, мабуть, не знає, чи вона на землі стоїть, чи під землею.

– Коли так, - кажу, - то що інше: поцілуйтесь. А тепер ходім вечеряти, бо я вже зголоднів, тільки говорячи.

21

– Тривок - життя.

XVI

Перед зеленими святками лагодимося ми всі три д' весіллю. Тоній, жандар оце, має вже і грунт свій, і хату, і худоби чимало, а що вже убрався гарно! По-нашому перебрався. Ногавиці [22] на ньому черчикові, як той жар, сардак чорний, бланений, сорочка рантухова, черес у п'ять пряжок, кресак у золоті та в павах, а келеф [23] хороцівський такий уже, що такий! А сам - хлопець-хлопець! Сердешна Олена що гляне на його, так і зов'яне. А по-руськи не рубає, ні!.. зроду ніхто би не казав, що це німець: руснак та й руснак!

22

– Ногавиці - штани

23

– Келеф - ціпок з топірцем.

У тиждень перед весіллям, у неділю (вже і заповіді вийшли, і пиво вже взяли), сидимо ми собі усі три та радимось дещо, а я журюся.

– А ти що журишся?
– питає Тоній.

– От журюся. Ви вже маєте кожний свою дружбу, а я ще не маю. Та й не знаю, кого би то собі взяти?

– Або Андрія Сірмана?
– каже Яків.

Але туї Марія (Якова молода) без духу в хату.

– Бадічку, - каже, - за вами якийсь вояк питає!

– Де?
– кажу.

– Та он за ворітьми!

– Чому ж не йде в хату?

– Не хоче, каже, аби ви д нього вийшли.

– А який він?

– Русявий, високий, очі, як ті фіялки, сині, а як говорить, то... то ув одно моргає.

Я не побіг, а полетів з хати.

– Бая, - кажу, - пане мій годний, соколе мій ясний, чи це ви, чи я п'яний?..

– Ба, це таки я сам. Наш регемент стоїть тепер у Чернівцях. Я чув, що ти женишся (бо я за тебе ув одно перевідував), от і випросився на 14 день на урльоп, щоб то в тебе погуляти вже та погуляти! Чи добре я оце зробив?..

– Ой, - кажу, - пане мій срібний, пане мій дорогий, орле мій сизий!..
– а сам так го обіймив, трохи не задушу.

– Та гов же бо, гов, - каже Тоній, сміючись.
– Ліпше просім оцього пана, аби тобі пішов у дружби.

– Упідскоки, - каже Бая.

– Але? Але?
– питаю я та й віри не йму. Де ж я того годен?

– Ти дурень!
– каже Яків, свищучи.

– Хіба так!
– кажу я, глянувши то на Якова, то на Баю.

– Ви оце пусте завели, - каже Бая, - ануте-ко мені лиш чарки!
– а сам виймає з тобівки шип з вишником такий, що в дві оці!

XVII

Тепер ми вже давно, як жонаті. Тоній держить мою сестру Олену, Яків Марію, а я знов Яковову Катерину. Такий-то вже тривок між нами любий та милий! І грунта маємо, і худобу, і пасіку, ще і ставок хочемо собі викопати. А з Тонієм та з Яковом жиємо собі, як ті рідні браття, сказано: Три як рідні брати. Скоро неділя або празник, а ми вже вкупі: сидимо, радимось, балакаємо, а як нас охота збере, то і вип'ємо по чарці, і заспіваємо собі гарно, а ніхто вже так, як моя Катруся-серденько: як заспіває, то неначе в кленовий листочок запіє, а Тоній за нею на скрипку. Славно грає! А часом то згадаємо собі давні свої літа, як-то ми бідували у світі, не знаючи долі. Тоді хіба посумуємо хвильку, але лиш хвильку, відтак знову зрадіємо, звеселимось та й порозходимся тихенько, гарно, звичайно, сказано - щасливі. Лиш братик мій Онуфрашко, сизий мій, не обізветься між нами, не подивиться очима тими тихими та любими, не промовить речами своїми добірними: як спить, так спить собі на цвинтарі поуз батечка свого та неньки. А мені все здається, що він не вмер, що він мусить відкіля надійти. Да, мабуть, не прийде вже, серце моє!