Тунель

Сам Ллойд висунув С. Вулфа на пост керівника синдикату, і цим ім'я С. Вулфа навіки пов'язалося з тунелем.

Його портрет з'явився у вечірніх газетах: сповнений гідності, серйозний, трохи товстуватий джентльмен східного типу. Пухкі губи, чималий горбуватий ніс, короткий, кучерявий чорний чуб і коротенька чорна борідка, темні витрішкуваті очі з ледь помітним меланхолійним блиском.

«Кар'єру почав з торгівлі старим одягом — тепер фінансовий керівник С. А. Т. з платнею двісті тисяч доларів на рік. Знає дванадцять мов».

Щодо торгівлі старим одягом, то це була просто побрехенька, яку С. Вулф колись сам жартома пустив у світ. Однак піднявся С. Вулф, поза всяким сумнівом, «з низів». До дванадцяти років він місив ногами грязюку глухого угорського містечка Сентеша, звався Самуїлом Вольфзоном і харчувався цибулею. Батько його обмивав покійників і копав на кладовищі могили. Коли Самуїлові сповнилося тринадцять років, він пішов учнем до одного будапештського банку й прослужив у ньому п'ять років. Там, у Будапешті, йому вперше стало, як він сам висловлювався, «тісно в своїй одежі». Душу гризли шанолюбство, відчай, сором і жадоба влади, завдавали страждань божевільні бажання і мрії. Самуїл Вольфзон готувався до відчайдушного стрибка. Ось він, його час! Зціпивши зуби, докладаючи неймовірних зусиль, Самуїл Вольфзон день і ніч працював. Він вивчав англійську, французьку, італійську, іспанську, російську, польську мови. І — о диво! — мозок його всмоктував ці мови без особливих труднощів, як промокальний папір — чорнило. Щоб вправлятись у вимові, він сходився з торговцями килимами й продавцями апельсинів, кельнерами, студентами, кишеньковими злодіями. Його метою був Відень! Вольфзон переїхав до Відня, але й тут йому зробилося «тісно» в його одежі. Він відчував на собі сотні невидимих пут. Його метою став Берлін! Шлях у житті Самуїлові підказувала інтуїція. Він убгав у свою пам'ять іще сотню тисяч слів і вивчав напам'ять іноземні газети. Через три роки йому пощастило влаштуватися на злиденну платню кореспондентом до одного біржового маклера в Берліні. Але й у Берліні йому стало «тісно»! Тут раптом довідалися, що він угорець і єврей. Тоді Самуїл сказав собі, що тепер його шлях має повести до Лондона, й почав бомбардувати тамтешні банки своїми пропозиціями. Марно. Лондонські банки його послуг не потребували. Але він, Самуїл Вольфзон, хотів примусити їх попросити в нього цих послуг. Чуття підказало йому, що треба взятися за китайську. Його мозок увібрав і цю важку мову. Говорити він вправлявся з одним китайським студентом, якому платив поштовими марками. Самуїл Вольфзон жив гірше від собаки. Він ніколи не давав жодного пфеніга чайових і мужньо пускав повз вухо найколючіші шпильки берлінських кельнерів. Трамваєм Вольфзон не їздив і героїчно плентався по вулицях на своїх укритих мозолями, плоскостопих, нещасних ногах, що нестерпно пекли. Він давав за вісімдесят пфенігів уроки іноземних мов, перекладав. Гроші! Навіжені бажання не давали йому спокою, допікало шанолюбство, найсміливіші фантазії паморочили голову. Ні спочинку, ні сну, ні залицянь — жодної вільної хвилини. Приниження й знегоди, що послала йому доля, не зламали його, він горбивсь і знов випростувався. Або — або! І ось Самуїл Вольфзон кинув службу й поставив усе на карту! Заплатив дантистові тридцять марок за те, що той поставив йому пломбу й почистив зуби. Купив елегантні черевики, замовив у одного з найкращих кравців костюм англійського фасону й, прибравши вигляду джентльмена, вирушив пароплавом до Лондона. Минув місяць марних зусиль, і в банкірів Тендера й Террі він натрапив на ще одного «Вольфзона», який уже пройшов крізь такі метаморфози. Цей «Вольфзон» розмовляв стількома ж іноземними мовами і задля втіхи вирішив скрутити юному зухвальцеві в'язи. Та в нього нічого не вийшло. У житті Самуїла Вольфзона це був найбільший успіх. «Вольфзон» — той, котрий досяг великих успіхів,— покликав китайського перекладача й остовпів, почувши, що другий Вольфзон вільно з ним розмовляє. Через три дні Самуїл знов опинився в Берліні, але — if you please! [41] — не для того, щоб там зостатись! Тепер він був містер С. Вольфсон (через «с») із Лондона, розмовляв тільки по-англійському й того ж вечора вирушив у спальному вагоні до Шанхая в ролі шляхетного мандрівника, що тероризував кондукторів. У Шанхаї Самуїл відчув себе вже краще. Він бачив перед собою простір, нові обрії. Але йому все ще було трохи «тісно». Англійця з нього тут не виходило, хоч як скрупульозно він копіював своїх товаришів у клубі. Він вихрестився, став католиком, хоч ніхто цього від нього й не вимагав. Зібрав грошей (старий Вольфзон міг уже й не обмивати покійників) і вирушив до Америки. Нарешті він міг спокійно зітхнути! Нарешті він у костюмі, в якому йому не «тісно». Шлях вільний! Тепер Самуїл дістав змогу дати волю енергії, яку стільки років нагромаджував у собі! Він рішуче відкинув останній склад свого ім'я та прізвища, як ото ящірка хвіст, і назвав себе Семом Вольфом. Та, щоб нікому не спало на думку прийняти його за німця, він змінив прізвище ще трохи і став С. Вулфом. Далі позбувся англійської вимови, зголив «англійські» вусики й заговорив у ніс. Вулф тримався невимушено, гучно розмовляв і перший вийшов на вулицю гуляти без піджака, в самій сорочці. У «тронному» кріслі чистильника взуття він не сидів, а лежав — як стопроцентний американець. Та минули ті часи, коли з нього можна було ліпити будь-яку форму: трикутну, квадратну, круглу — кому яка потрібна. Цьому С. Вулф поклав край. Метаморфози були потрібні йому, щоб стати самим собою. Годі! Кілька років він працював у поті чола на бавовняній біржі в Чікаго, потім перебрався до Нью-Йорка. До свого місця в житті Самуїл посувався ніби задом наперед І, щоб потрапити, куди хотів, мусив об'їхати навколо світу. Знання, геній, нечувана працездатність швидко піднесли його на вершину, і тепер він упевнено, владно стояв у своїх першокласних черевиках на плечах тих, що були під ним,— точнісінько, як колись стояли на ньому. Він облишив крикливий тон біржового маклера, прибрав гідності і на знак того, що досяг успіху й може робити все, створив собі індивідуальне обличчя: відпустив коротенькі бачки.

41

Уявіть собі! (Англ.)

У Нью-Йорку йому знов пощастило — так само, як кілька років тому в Лондоні. Він натрапив на ще одного «С. Вулфа», але на С. Вулфа величезного калібру: на Ллойда! Вулф працював тоді на федеральній біржі й посідав там далеко не найвищий пост. Але щаслива доля розпорядилася так, що йому доручили провести проти Ллойда невеличкий маневр. Вулф зробив кілька вдалих ходів, і Ллойд, справжній знавець і майстер усіх дебютів у цьому різновиді шахової гри, відчув, що має справу з талантом. Це була тактика не У. П. Гріффіта й Т. Льюїса, ні! Коли Ллойд закинув гачок, С. Вулф клюнув, і Ллойд узяв цей талант на службу до себе. С. Вулф підіймався все вище й вище, і його злет був такий стрімкий, що він не міг спинитися, поки дістався на самісіньку вершину. Отак у сорок два роки цей уже трохи товстуватий астматик, запеклий шанолюб опинився в Синдикаті Атлантичного тунелю.

На своєму шляху С. Вулф тільки один раз зробив коротеньку зупинку, і вона йому дорого обійшлася. У Чікаго він закохався в чарівну віденку й одружився з нею. Але дівоча краса, що запалила його почуття, скоро відцвіла, і від тої віденки не залишилося нічого, крім причіпливої, чванливої, хворобливої дружини, яка псувала йому кров своїми ревнощами. Рівно півтора місяця тому та жінка померла. С. Вулф за нею не тужив. Обох синів він здав до пансіону, але не в Європі, а в Бостоні, де з них мали виховати вільних, освічених американців. Він умеблював для однієї білявої шведки, що вчилася співу, невелику квартиру в Брукліні, на повні груди вдихнув — і розпочав свою діяльність у синдикаті.

Вже першого дня С. Вулф знав імена й анкетні дані всього свого величезного штабу помічників, довірених, касирів, бухгалтерів, секретарів, стенографісток; на другий день він узяв у свої руки всю владу, а на третій день здавалося, ніби на цьому посту він уже багато років. Ллойд назвав С. Вулфа найвидатнішим фінансистом, якого він знав у житті, і Аллан — йому С. Вулф як людина був чужий і подобався не дуже — вже через кілька днів мусив визнати, що С. Вулф — працівник, гідний захоплення, коли не чогось більшого.

4

Запрошення до підписки, отже, було опубліковане, і тунель почав ковтати гроші!

Акції коштували по тисячі доларів, пайові свідоцтва — по сто, двадцять і десять доларів.

У величезній голій залі нью-йоркської фондової біржі в день випуску цінних паперів стояв страшенний галас. Уже багато років на ринок не викидали паперів, долю яких так важко було передбачити. Їх могло чекати блискуче майбутнє, а могло й виявитись, що вони не варті жодного цента. Спекулянтів аж трясло від хвилювання, але вони принишкли й вичікували — ніхто не важився зробити перший крок. Проте С. Вулф перед цим кілька тижнів провів у спальних вагонах, зондуючи позицію, яку велика промисловість — а вона в тунелі була зацікавлена найбільше — зайняла щодо синдикату. Він не затверджував жодного замовлення, не переконавшися, що має діло з надійним партнером. Тим-то рівно о десятій годині агенти важкої промисловості перейшли в рішучий наступ. Вони закупили акцій майже на сімдесят п'ять мільйонів доларів.

Греблю прорвало...

Та Аллан прагнув насамперед одержати гроші від простих людей. Тунель мала будувати не ватага капіталістів та спекулянтів — він мав стати власністю народу, Америки, всього світу.

І народні гроші не примусили себе чекати.

Люди завжди захоплювалися сміливістю й багатством. Сміливість — це перемога над смертю, багатство — перемога над голодом, а люди нічого не бояться так, як смерті й голоду.

Самі безплідні, люди споконвіку накидалися на чужі ідеї, щоб коло них погрітися, захопитись ними, забути про власне невігластво і скніння. То була армія читачів газет, які тричі на день зігрівали свою душу долями невідомих їм людей. То була армія глядачів, які в тупому гніві на власне безсилля й нужду годинами втішалися карколомними стрибками й смертоносними падіннями тисяч і тисяч таких, як вони самі. Тільки обранці долі могли дозволити собі велику розкіш — пережити щось своє, особисте. Решті не вистачало на це ні часу, ні грошей, ні мужності — життя їм нічого не дало. Їх підхоплював велетенський пас, що зі свистом обертався навколо земної кулі, і в кого перехоплювало дух, хто починав тремтіти, той падав, розбивався вщент, і нікому не було до нього діла. Ніхто не мав ні часу, ні грошей, ні мужності ним клопотатися — співчуття теж стало розкішшю. Давня культура збанкрутувала, та й чи багато потрібно було масам? Трохи мистецтва, трохи релігії, «християнської науки», армія спасіння, теософія та спіритичний дурман... Ну, це не задовольнило б духовних запитів і жменьки людей. Небагато дешевих розваг — театр, кіно, бокс і вар'єте,— щоб перебороти запаморочення, коли отой шалений пас на кілька годин зупиниться. А багато хто цілком присвятив себе тренуванню свого тіла — щоб назавтра знов кинутися в загальну веремію, треба мати достатньо сили... Таке тренування вони називали спортом.

Життя було кипуче й стрімке, божевільне і згубне, пусте, безглузде. Тисячі відкидали його. Годі давніх вуличних пісеньок! Чи не можна завести нову мелодію?

І Аллан її завів. Він дав людям пісню з металу й тріскотіння електричних іскор, і вони зрозуміли: це пісня їхньої доби; й вони чули її невблаганний ритм у гуркоті поїздів надземної дороги, що мчали над їхніми головами.

Цей чоловік не обіцяв вигідних місць у царстві небеснім, не запевняв, що людська душа має сім поверхів. Цей чоловік не жонглював речами з давно забутого минулого чи невиразного майбутнього,— цей чоловік був сама сучасність. Він обіцяв відчутне й усім зрозуміле: він хотів прорити в земній кулі дірку, ось і все!

Та хоч проект цього чоловіка був і простий, кожен усвідомлював, який він усе ж таки надзвичайно сміливий. До того ж його оточувало сліпуче сяйво мільйонів!

Спочатку гроші «маленьких людей» текли бідненько, але потім вони потекли рікою. Нью-Йорк, Чікаго, Сан-Франціско, вся Америка повторювала слова «тунельні акції». Люди говорили про акції компаній «Вікторія-рендмайн», «Контіненталь-радіум», які зробили своїх власників багатіями. Тунельні акції мали перевершити все, що було досі. Хто хотів, той... Та що там казати, без них, акцій, просто не можна було обійтися! Йшлося ж бо не про гроші — тисячею доларів більше, тисячею менше,— йшлося про те, щоб забезпечити собі старість, поки ще «кусали зуби».

Тижнями людський потік затоплював гранітні сходи перед будівлею синдикату. Бо хоч акції можна було спокійно купити в сотні інших місць, кожному хотілося одержати їх «свіженькими» тут, із першоджерела. Приходили візники, шофери, кельнери, ліфтери, службовці, продавщиці, ремісники, злодії, євреї, християни, американці, французи, німці, росіяни, поляки, вірмени, турки — всі нації і всі відтінки шкіри. Вони юрмилися перед входом до синдикату, гаряче сперечалися про акції, копальні, дивіденди, прибутки. У повітрі пахло грішми! Здавалося, ніби з сірого зимового неба на Уолл-стріт падає рясний доларовий дощ — солідними банкнотами.

У деякі дні наплив людей був такий великий, що службовці навіть не встигали складати зібрані гроші. Їй-богу, це було як у давноминулі часи франклінівського синдикату, часи блаженної пам'яті «520-процєнтного Міллера». Касири просто кидали гроші на підлогу позад себе. Вони ходили по кісточки в банкнотах, і чорнороби тільки те й робили, що виносили гроші в кошиках для білизни. Цей потік грошей не припинявся, а навпаки, дедалі наростав, І від нього очі в людей, які пхалися до віконець, зблискували божевільною жадобою. Досить було однієї жмені (стільки, скільки їм щастило затиснути в кулаці), і вони — номери, мотори, автомати, машини — ставали людьми. Очманілі, мов після пиятики, сп'янілі від мрій, з нездоровим блиском в очах ішли вони додому, відчуваючи себе мільйонерами.