Тунель
Шрифт:
У Чікаго, Сент-Луїсі, Сан-Франціско, в усіх великих і малих містах Сполучених Штатів відбувалися такі сцени. Не було фермера, ковбоя, гірника, який би не спекулював акціями С. А. Т.
А тунель ковтав, тунель пив гроші, немов велетенське чудовисько, що не може погамувати своєї тисячолітньої спраги.
5
Могутній механізм працював на повний хід, і Аллан дбав про те, щоб він не збавляв обертів. Аллан додержувався правила: будь-яку справу можна зробити вдвічі скоріше, ніж звикли вважати люди. Всі, хто з ним стикався, мимоволі переймалися його темпами. У цьому полягала сила Аллана.
Тридцятиповерховий людський вулик із заліза й бетону від підвалів з вогнетривкими шафами до радіостанції на пласкому даху був просякнутий потом і працею. У восьмистах його чарунках роїлися службовці, діловоди, друкарки-стенографістки.
На всю ширину чотирьох верхніх поверхів тяглася здоровенна картина-реклама, зроблена за ескізом Хоббі з тисяч різнобарвних електричних лампочок. Величезна карта Атлантичного океану, обрамлена зоряно-смугастими прапорами. Океан із блакитних хвилястих ліній, які весь час погойдуються; ліворуч — Північна Америка, праворуч— Європа з Британськими островами: густі, яскраві нагромадження зірок. Тунельне місто, Біскайська затока, Азорські острови, Бермудські острови і мис Фіністере — скупчення рубінових вогнів, що сліплять, мов прожектори, зір. В океані, трохи ближче до Європи,— чітке зображення пароплава з різнокольорових вогнів. Але пароплав стоїть па місці. Під блакитними хвилястими лініями плавно тягнеться крива з червоних лампочок; вона проходить через Бермудські й Азорські острови до берегів Іспанії та Франції. Це — тунель. А тунелем від континенту до континенту безперервно мчать туди й сюди вогненні поїзди. Щоп'ять секунд — шестивагонний поїзд! Ясний туман здіймається від блискучої картини, яку підпирають спокійні, горді, широкі, молочно-білі гігантські літери: «Атлантичний тунель».
І що більше нагніталася атмосфера навколо Аллана, то краще він себе почував. Настрій він мав завжди чудовий, вигляд — бадьорий, збуджений, здоровіший і міцніший, ніж будь-коли. Голова його ще впевненіше сиділа на плечах, а плечі стали ще ширші й крутіші. Очі втратили дитячий, добродушний вираз, погляд був зосереджений і рішучий. Навіть губи, доти стиснуті, тепер ніби розквітли від ледве помітної загадкової усмішки. Він їв з великим апетитом, спав глибоким, спокійним сном і все працював, працював — без зайвого поспіху, однак рівно й невтомно.
Мод, навпаки, втратила трохи своєї свіжості й краси. Її молодість минула; вона була тепер не дівчина, а жінка. Щоки в неї вже не палали колишнім свіжим рум'янцем, вони ледь змарніли і схудли. Вираз обличчя Мод мала напружений, насторожений, на гладеньке чоло набігли задумливі зморшки.
Мод страждала.
У лютому й березні вона провела кілька чудових тижнів, що стали їй винагородою за нудну й порожню зиму. Вона побувала з Маком на Бермудських та Азорських островах і в Європі. Особливо на пароплаві Мод майже цілими днями втішалася товариством Мака. Та після повернення знову звикати до Бронкса їй було ще тяжче.
Мак цілими тижнями бував у дорозі. Буффало, Чікаго, Пітсбург, Тунельне, електростанції на узбережжі... Він жив у поїздах-експресах. А в Нью-Йорку на нього знов чекали гори роботи.
Хоч Мак приїздив тепер до Бронкса, як і обіцяв, частіше, але майже завжди, навіть на неділю, привозив невідкладну роботу. Нерідко він з'являвся додому, тільки щоб виспатися, прийняти ванну, поснідати — і знову зникав.
У квітні сонце вже високо підбилося на небі, і деякі дні бували навіть задушливо спекотні. Мод прогулювалася з Едіт, яка вже жваво дріботіла поруч із мамою по Бронкському парку, де чудесно пахло вологою землею і молодим листям. Як і минулого літа, Мод годинами стояла з дочкою на руках перед кліткою з мавпами і сміялася. Маленька Едіт, розпашіла від насолоди, каталася на чарівному шотландському поні, вони кидали хліб ведмедям, що сиділи з роззявленими пащами біля ґрат, навідували левенят. І так до самого вечора. Іноді Мод зважувалась вибратися з дитиною до гамірного, закуреного центру Нью-Йорка; їй потрібно було відчувати життя. Потім вона сідала відпочивати серед зелені в Баттері, де над головами захоплених грою дітей гуркочуть поїзди надземної міської залізниці. З усього безмежного Нью-Йорка Мод найбільше любила бувати тут.
Поруч з акваріумом стояли лавки; Мод сідала й линула думкою
через затоку, а її донечка гралася барвистою посудинкою в піску, сопучи від напруження і втіхи. Між Хобокеном, Елліс-Айлендом, Бедлоз-Айлендом, Стейтен-Айлендом і Брукліном безугавно снували туди й сюди білі самохідні пороми. Широка молочно-біла бухта й Гудзон ними аж кишіли. Нерідко Мод налічувала їх по тридцять відразу. І на всіх паромах без упину підіймався й опускався білий двоплечий важіль, що нагадував коромисло ваг. Здавалося, наче пароми крокують у семимильних чоботах. Паром від Центрального вокзалу Нью-Джерсі відійшов навантажений залізничними вагонами; на воді заклопотано шмигали буксирні та невеличкі митні катери. Ген у сонячній імлі здіймалася світла постать статуї Свободи, і складалося враження, ніби вона пливе над водою. Ще далі тяглася блакитна, ледь помітна смужка — Стейтен-Айленд. Із пароплавних труб вихоплювався струмінь білої пари, і за мить розлягався гудок чи свисток. Бухта була сповнена голосами — від пронизливого вереску буксирних катерів до низького реву океанських пароплавів, від якого довкола сколихувалось повітря. Безперервно брязкали ланцюги, вдалині лунали удари по залізу. Цих голосів було так багато і вони були такі різні, що створювалося враження якогось дивного концерту; зринали роздуми і мрії.Раптом гудок почувся зовсім близько: по брудно-зеленкуватій воді Гудзону сунув величезний, залитий сонцем експрес. На його борту грав оркестр, усі палуби були всіяні цятками — людськими головами, а на кормі чорніла юрба пасажирів середньої палуби.
— Помахай ручкою, Едіт! Помахай пароплаву!
І Едіт підводила голівку, махала невеличким бляшаним відерцем і кричала — точнісінько, як ото свистить буксир.
Коли вони вже збиралися йти, Едіт щоразу просилася до тата. Але Мод їй пояснювала, що татові заважати не можна.
Мод, як і колись, із завзяттям грала на піаніно. Вона вправлялася дуже старанно і знову брала уроки. Як багато вона забула! Кілька тижнів підряд ходила на всі великі концерти, а двічі на місяць сама грала ввечері в гуртожитку, де жили продавщиці та швачки. Але до насолоди, яку вливала в її душу музика, все частіше й частіше домішувалася тупа, нестерпна туга, і згодом Мод почала сідати за рояль рідше, а потім і взагалі кинула грати. Вона ходила на лекції з дитячого виховання, гігієни, етики й захисту тварин. Її ім'я навіть з'являлося у списках правлінь жіночих товариств опіки над інвалідами та виховання сиріт — тих сучасних амбулаторій, де гоять рани, заподіяні в жорстокій битві — в роботі.
І все ж порожнеча в її душі не зникала — порожнеча, в якій нуртували гнів і жадання.
Надвечір Мод щодня дзвонила Макові по телефону і, коли чула його голос, заспокоювалась.
— Маку, ти приїдеш сьогодні на вечерю? — питала вона й, ще не доказавши цих слів, напружено чекала відповіді.
— Сьогодні? Ні, сьогодні не вийде. А от завтра приїду, завтра неодмінно! Як там Едіт?
— Краще, ніж я, Маку! — І Мод починала сміятись, щоб Мак ні про що не здогадався.
— Ти можеш покликати її до телефону, Мод?
І Мод, щаслива, що він згадав про її донечку, брала маленьку на руки, й Едіт лепетала кілька слів у трубку.
— Ну, бувай, Маку! Не біда, що сьогодні не вийшло. Але завтра пощади не жди, чуєш?!
— Чую, чую! Завтра неодмінно! Добраніч, Мод!
Та згодом Лайонові все рідше вдавалося покликати Мака до телефону — той, мовляв, не може відірватися від справ.
І Мод, люта й нещасна, кидала щосили трубку, ледве стримуючи сльози.
Вечорами Мод читала. Вона прочитала цілі шафи книжок, але скоро дійшла висновку, що в більшості книжок нема нічого, крім брехні. No, my dear [42] , життя — це щось зовсім інше! Та часом їй траплялася книжка, яка розповідала про її ж лихо на весь його зріст. Нещасна, зі сльозами в очах блукала Мод туди й сюди у порожніх, безгомінних кімнатах. Нарешті їй спала на думку грандіозна ідея: самій написати книжку. Книжку особливу, зовсім не схожу на решту. Написати — і приголомшити Мака! Ця ідея захопила її цілком. До самого вечора Мод бігала по місту й шукала великого зошита, потрібного для її книжки. Кінець кінцем вона знайшла те, що хотіла. Це був щоденник — тоненький жовтуватий папір, оправа з крокодилячої шкіри. Відразу після вечері Мод сіла за роботу. На першій сторінці написала: «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала. Записано її мамою Мод».
42
Ні, люба моя (англ.).