Тунель

Понад дві години навколо будівлі синдикату стояв пекельний гармидер, і клерки та стенографістки натерпілися страху.

Ревище потяглося через Пірл-стріт та Бовері до Третьої, а звідти до П'ятої авеню, де стояли зведені без будь-якого смаку палаци мільйонерів. У палацах було тихо, жодних ознак життя. Розгарячілий трудовий піт із криками котився повз ошанцьовані, принишклі мільйони. Перед жовтим, уже трохи облупленим палацом у стилі ренесанс, що його від вулиці відділяв парк, процесія знов зупинилася: настала черга «повісити» його господаря— Ллойда. Будинок був такий самий мертвий, як і решта. Тільки у наріжному вікні другого поверху стояла жінка й дивилася на вулицю. То була Етель. Але ніхто з демонстрантів не міг і подумати, що хтось із Ллойдів зважиться показатись, і всі прийняли Етель за служницю.

Процесія сунула повз Центральний парк до площі Колумба, а звідти повернула знов до площі Медісона. Тут демонстранти з фанатичними криками спалили опудала.

На цьому демонстрація скінчилась. Тунельники розійшлися. Вони загубились у пивницях Іст-Рівера, і через годину величезне місто поглинуло їх.

Серед робітників пролунав заклик знов зібратись о дев'ятій годині біля тунельної станції Хобокен.

Але тут тунельників чекала велика несподіванка: навколо станції стояв кордон широкоплечих полісменів. Робітники сходилися поодинці, невеликими гуртами, їхній запал після тривалого ходіння, криків та спиртного пригас, і для наступу вони вже не мали снаги. Великі оголошення повідомляли, що неодруженим робітникам до Мак-Сіті повертатися вже нічого. Назад приймуть тільки сімейних.

Загін агентів ретельно перевіряв кожного робітника, і через кожних півгодини до Мак-Сіті вирушали поїзди. Останній відійшов о шостій ранку.

2

Поки навколо будівлі синдикату стояв галас, Аллан провадив нараду з С. Вулфом та Расмуссеном, другим фінансовим директором.

Фінансове становище синдикату, хоч воно ніколи й не задовольняло, загрозливим не можна було назвати в жодному разі. На січень готували другу мільярдну позику. Але тепер, з огляду на обставини, про це шкода було, звичайно, й думати. Ніхто не дав би синдикатові й цента!

Гуркіт від вибуху в американській штольні, крики страйкарів прокотилися відлунням на біржах усього світу. За кілька днів акції впали на двадцять п'ять відсотків, бо кожному хотілось якнайшвидше позбутися їх, і ніхто не мав бажання опектися. Через тиждень після катастрофи крах здавався неминучим. Однак С. Вулф відчайдушно кинувся на підтримку фінансового будівництва-гіганта — і взяв гору! Він наворожив перед громадськістю спокусливий баланс, підкупив армію біржових репортерів і наповнив пресу Старого й Нового світу заспокійливими заявами. Курс робився твердішим і перестав падати. С. Вулф розпочав смертельну битву за те, щоб утримати курс, а тоді повільно знов його підвищити. Сопучи й пирхаючи, як бегемот, у своїй конторі на десятому поверсі, він із запалом розробляв плани цієї компанії.

Тим часом як під вікнами ревіло юрмище, С. Вулф доповідав Алланові про свої пропозиції. На його думку, слід було взятися за поклади калію та залізної руди на ділянці «Товстого Мюллера». Використовувати енергію електростанцій. Добувати субмариній у злощасній розколині. Буріння показало, що там потужність пласта в середньому десять метрів. Ціле багатство! С. Вулф запропонував Пітсбурзькій компанії ливарно-афінажних заводів укласти угоду. Компанія мала видобувати руду, а синдикат — вивозити її на поверхню. За це С. Вулф вимагав шістдесят відсотків чистого прибутку. Компанія добре знала, що синдикат «hard up» [80] , і запропонувала тридцять відсотків. Однак С. Вулф заприсягнув, що скоріше дасть заховати себе живим, аніж погодиться на такі ганебні умови. Він негайно звернувся до «Амерікен Смелтерс». Тоді Пітсбурзька компанія відступила й запропонувала сорок відсотків.

80

У скрутному становищі (англ.).

С. Вулф погодився на п'ятдесят відсотків і погрозив, що в майбутньому синдикат узагалі не вивезе жодної крихти руди — просто штольні пролягатимуть попід родовищами або поверх них, байдуже. Нарешті погодилися на сорока шести і одній третій відсотка. За цю останню третину відсотка С. Вулф боровся, як воїни племені масаї, і пітсбуржці заявили, що воліли б мати справу з самим чортом, ніж із цією «shark» [81] .

За останні два роки С. Вулф помітно змінився. Він ще дужче погладшав і дихати став іще важче. Його темні очі з довгими чорними віями, що завжди здавалися підфарбованими, не втратили свого ледь меланхолійного, східного блиску, проте вогонь їхній пригас. С. Вулф дуже посивів. Він уже не підстригав бороду, і вона звисала з обох щік і підборіддя довгими патлами. Своїм могутнім чолом, широко посадженими витрішкуватими очима й широким, загнутим донизу носом він нагадував американського буйвола,— пустельника й самітника, якого череда прогнала за непомірний деспотизм. Це враження поглиблювали синці під очима. В останні роки С. Вулф страждав від сильних приливів крові до голови.

81

Акулою (перен.: шахраєм, здирником. Англ.).

Коли крики внизу гучнішали, С. Вулф здригався й насторожено кліпав очима. Він був не більший боягуз, ніж решта людей, однак шалений робочий темп останніх років, вплинув на його нерви.

До того ж С. Вулф мав ще й інший, зовсім інший клопіт, який він розважливо приховував від усього світу...

Після наради Аллан знов залишився сам. Він ходив туди-сюди в своєму кабінеті. Обличчя його було змарніле, погляд похмурий, тьмяний. Як тільки Аллан зоставався сам, його охоплювала тривога, і він мусив рухатись. Тисячі разів переходив він від стіни до стіни, ніс своє горе з одного кутка кімнати в інший. Часом він ставав і замислювався, проте й сам не знав, про що.

Потім Аллан зателефонував до лікарні в Мак-Сіті й спитав, як почуває себе Хоббі. Хоббі лежав у жару, і до нього нікого не пускали. Нарешті Аллан опанував себе й поїхав. Увечері він повернувся до синдикату трохи посвіжілий і знову сів за роботу. Він вивчав різноманітні проекти, що передбачали розробку знайденої під океаном розколини. Там планувалося розмістити гігантські депо, велику станцію і машинні зали. В ту розколину Аллан міг скидати каміння з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Сказати правду, злощасна розколина, в якій смерть мільйони років чигала на тунельників, мала неоціненну вартість. Проекти зацікавили Аллана й проганяли похмурі видива. Ні на мить він не мав права спинитися думкою на тому, що лишилося позаду...

Спати він лягав пізно вночі й був радий, коли щастило поспати кілька годин без кошмарних, тяжких снів.

Один тільки раз Аллан вечеряв у Ллойда.

Перед вечерею з ним завела розмову Етель Ллойд. Вона з таким щирим болем говорила про смерть Мод та Едіт, що Аллан відразу почав дивитися на неї іншими очима. Несподівано Етель здалася йому на багато років старшою і зрілішою.

Кілька тижнів Аллан не виїздив із тунелю.

Ця перерва на кілька тижнів, яка за звичайних обставин стала б можливою тільки ціною величезних фінансових утрат, була для нього, по суті, вкрай бажаною. Скажена робота, що тривала з року в рік, виснажила інженерів, вони потребували відпочинку. Робітничому страйку Аллан особливого значення не надавав. Навіть тоді, коли об'єднання профспілок монтерів, електриків, слюсарів, бетонувальників, мулярів, теслярів оголосило тунелеві бойкот.

А тим часом штольням потрібен був нагляд, щоб там відразу не почався занепад. Для цієї роботи Аллан мав у своєму розпорядженні восьмитисячну армію інженерів та добровольців, яких він розподілив на окремі ділянки. Докладаючи героїчних зусиль, ці вісім тисяч підтримували лад у гігантській споруді.

Монотонно лунали дзвони поодиноких поїздів у спорожнілому, німому тунелі. Людям потрібно було багато часу, щоб звикнути до мертвої тиші штолень, які колись гули від роботи. Загони гірничих техніків, фахівців із сталевих конструкцій, електротехніків, механіків об'їздили європейські, атлантичні та американські штольні. Вони прискіпливо перевіряли кожну рейку, шпалу, заклепку, кожен гвинт. Записували, де треба щось поліпшити чи замінити. Геодезисти й математики ретельно вивчали положення і напрямок штолень. Відхилення від розрахунків загалом були незначні. Найбільші вони виявились на атлантичній ділянці «Товстого Мюллера» — три метри в ширині й два у глибині. Цю різницю можна було віднести за рахунок недосконалих інструментів, що перебували під впливом величезних кам'яних мас.

У фатальній розколині тисячі напівголих робітників Пітсбурзької компанії, обливаючись потом, день і ніч свердлили, підривали й подавали на поверхню крихкий субмариній. У тропічній спекоті розколини гриміла, вирувала робота, так ніби в тунелі нічого й не сталося. Навіть те, що добувалося за один день, мало величезну цінність.

Але довкола все лежало прахом. Мак-Сіті ніби вимерло. Ваннамейкер закрив свій універсальний магазин, двері тунельного готелю були замкнені. У робітничих селищах тулилися жінки й діти — вдови і сироти тих, що загинули.