Тунель

3

Розпочату проти синдикату судову справу через кілька тижнів припинили, оскільки катастрофа, цілком очевидно, була викликана force majeure [82] .

Судовий розгляд затримав Аллана в Нью-Йорку. Але тепер він звільнився й негайно виїхав з міста.

Зиму він пробув на Бермудських та Азорських островах і кілька тижнів провів у Біскайській затоці. Потім відвідав електростанцію на острові Уессан, а далі слід його загубився.

82

Надзвичайними, незалежними ні від кого обставинами (франц.).

Весну Аллан прожив у Парижі. Він зупинився під ім'ям Ч. Коннера, комерсанта з Денвера, в одному старому готелі на вулиці Рішельє. Ніхто Аллана не впізнав, хоча кожне сотні разів бачило його портрет. Він умисне вибрав цей готель, щоб не зустрічатися з тим класом людей, яких найдужче ненавидів: з багатими неробами й галасливими базіками, що перебираються з готелю в готель і влаштовують свої обіди та вечері з сміховинною врочистістю.

Аллан жив зовсім самотньо. Щодня він сидів пополудні за круглим мармуровим столиком перед тим самим кафе на бульварі, пив каву й мовчки, байдужими очима дивився на гамірну вулицю. Час від часу він підводив погляд до балкона на третьому поверсі готелю на протилежному боці вулиці: кілька років тому вони жили там з Мод. Іноді на балконі з'являлася жінка у світлій сукні, і тоді Аллан не міг відвести від балкона погляд. Щодня він ходив до Люксембурзького саду — в той його куточок, де гралися тисячі дітей. Там стояла лавка, на якій він колись сидів із Мод та Едіт. І Мак щодня сідав на ту лавку й дивився на дітвору, що галасувала довкола. Тепер, через півроку після катастрофи, мертві й туга за ними помалу набували якоїсь дивної влади над ним. Протягом весни й літа Мак проїхав тими самими місцями, де кілька років тому був із Мод та Едіт. Він відвідав Лондон, Ліверпуль, Берлін, Відень, Франкфурт, і скрізь його не покидали похмурі, хворобливо-солодкі спогади.

Він зупинявся в тих самих готелях і нерідко жив навіть у тих самих номерах. Часто затримувався на хвилю перед дверима, що їх колись відчиняла і зачиняла рука Мод. Йому не важко було орієнтуватися в усіх тих чужих готелях і коридорах. Довгі роки, які Мак провів у темних підземних лабіринтах шахт, навчили його знаходити дорогу. Ночі він просиджував без сну в кріслі. Світла не вмикав і сидів нерухомо, з розплющеними, сухими очима. Іноді стиха промовляв кілька слів до Мод — як тоді, коли вона була ще жива: «Іди вже спати, Мод!», «Не псуй собі очей!» Він мучив себе докорами, що зав'язав їй світ, коли всі його думки вже були заклопотані великою справою. Йому здавалося, ніби він так ніколи й не розкрив їй усього свого кохання, ніби взагалі мало її кохав — не так, як кохає тепер. Він картав себе й страждав, пригадуючи, як йому докучали навіть нарікання Мод на те, що він її занедбав. Ні, він не зумів зробити свою маленьку, ніжну Мод щасливою. З запаленими, сповненими туги очима Мак сидів у мертвих кімнатах, поки наставав новий день. «Уже світає, пташки цвірінькають, чуєш?» — казала Мод. А Мак відповідав пошепки: «Чую, чую, люба!» І падав у ліжко.

Нарешті йому прийшло на думку купляти речі з тих священних покоїв — свічник, годинник, письмове приладдя. Власники готелів, що мали містера Ч. Коннера за знудьгованого багатого американця, безсоромно загинали величезні суми. Однак Аллан платив, не торгуючись, будь-які гроші.

У серпні він повернувся з подорожі знов до Парижа і зупинився в тому самому старому готелі на вулиці Рішельє — ще мовчазніший, ще похмуріший, з тьмяним блиском в очах. Аллан справляв враження душевнохворої, заглибленої в свої думки людини, що не помічає життя довкола. Тижнями від нього не чули жодного слова.

Якось увечері Аллан ішов покрученою, залюдненою вуличкою Латинського кварталу і раптом зупинився. Хтось вигукнув його ім'я. Але навкруги поспішали чужі, байдужі люди. Зненацька він побачив просто перед собою своє прізвище, колишнє своє прізвище, надруковане величезними літерами.

То був яскравий плакат «Едісон-Біо»:

«Мас Allan, constructeur du «Tunnel» et Mr. Hobby, ingenieur en chef, conversant avec les collaborateurs a Mac-City».

«Les tunnel-trains allant et venant du travail!» [83]

83

«Мак Аллан, автор проекту «Тунелю», і містер Хоббі, головний інженер, розмовляють із співробітниками в Мак-Сіті».

«Тунельні поїзди, що йдуть до місця роботи й назад» (франц.).

Аллан не знав французької мови, але зміст афіші зрозумів. Якась дивна цікавість примусила його нерішуче ступити до темної зали. Йшла сентиментальна, зовсім не цікава йому драма. Але в ній грала маленька дівчинка, що трохи нагадувала Едіт, і ця дитина втримала його на півгодини в переповненій залі. La petite Yvonne [84] розмовляла так само серйозно, з поважним виглядом, як це роблять дорослі...

Раптом Аллан почув своє прізвище, і ту ж мить на екрані постало «його місто». Воно мерехтіло серед куряви й диму, осяяне сонцем. Перед станцією стояв гурт інженерів — переважно знайомі йому обличчя. Всі вони повернулися, мов на команду, назустріч автомобілю, що повільно під'їздив до них. У машині сидів він сам, Аллан, а поруч — Хоббі. Хоббі підвівся, щось гукнув інженерам, і всі засміялися. Аллан відчув тупий біль, коли побачив Хоббі — свіжого, бадьорого... А тепер тунель занапастив його, як і багатьох інших. Автомобіль повільно рушив далі, і раптом Аллан побачив, як він на екрані встає і обертається. Один з інженерів торкнувся рукою капелюха — на знак того, що зрозумів наказ.

84

Маленька Івонна (франц.).

Диктор: «Геніальний творець тунелю віддає розпорядження своїм співробітникам!»

А чоловік, який щойно торкнувся капелюха, несподівано подивився пильно в публіку, саме на нього, Аллана, так наче помітив його. Ту ж мить Аллан упізнав його: то був Берман, якого застрелили десятого жовтня.

Раптом Аллан побачив тунельні поїзди: вони мчали похилою площиною вниз, злітали нагору, один за одним, і хмара куряви здіймалася над ними.

Серце в Аллана закалатало. Він сидів скований, розтривожений, обличчя палало, і він так важко дихав, що сусіди звернули на нього увагу й засміялися.

А поїзди все мчали, мчали... Аллан устав і відразу вийшов. На вулиці взяв таксі й поїхав до готелю. Тут він спитав в управителя, коли відходить перший пароплав-експрес до Америки. Управитель — він завжди ставився до Аллана надзвичайно уважно й турботливо, як до тяжкохворого,— назвав йому пароплав лінії Кюнара, що відходив на другий день уранці з Ліверпуля. Але вечірній швидкий поїзд, додав управитель, уже пішов.

— Негайно замовте спеціальний поїзд! — сказав Аллан.

Управитель, здивований таким голосом і тоном містера Коннера, звів очі. Що так змінило за один день цього чоловіка? Перед управителем стояла, здавалося, зовсім інша людина.

— Залюбки,— відповів управитель.— Однак я змушений буду попросити в містера Коннера певних гарантій...

Аллан ступив до ліфта.

— А навіщо? Скажіть, що поїзд замовляє містер Мак Аллан із Нью-Йорка.

Аж тепер управитель упізнав його і спантеличено поточився назад, приховуючи в поклоні свій подив.

Аллан ніби наново народився. Поїзд шалено мчав його з Парижа, із брязкотом пролітаючи повз усі станції. І тільки ця скажена швидкість нарешті остаточно повернула Аллана до тями. Цієї ночі він добре спав. Уперше за багато місяців. Тільки один раз він прокинувся — коли поїзд із гуркотом ускочив у тунель під Ла-Маншем. «Надто вузькі вони поробили штольні»,— подумав він ї знов заснув. Уранці Аллан відчув себе свіжим, здоровим, сповненим енергії. З поїзда він зв'язався по телефону з капітаном корабля й директором компанії. О десятій він дістався до кюнарського пароплава, що вже нетерпляче ждав його, зі свистом випускаючи з труб клуби гарячої пари. Тільки-но Аллан ступив однією ногою на палубу, як гвинти вже збили воду на рідкий мармур. Через півгодини весь пароплав знав, що пасажир, котрий спізнився,— не хто інший, як Мак Аллан.

Коли вийшли у відкрите море, Аллан заходився гарячково розсилати телеграми. Над Біскайською затокою, Азорськими й Бермудськими островами, Нью-Йорком і Мак-Сіті сипонув рясний дощ телеграм. У похмурих штольнях під морським дном запульсував життєдайний струмінь: Аллан знов узяв кермо в свої руки.

4

Насамперед Аллан поїхав до Хоббі.

Будинок Хоббі стояв трохи збоку від Мак-Сіті. Він сусідив з молодим дубняком і весь ніби складався з лоджій, балконів та веранд.

Аллан натис на кнопку дзвінка, але йому ніхто не відчинив. Дзвінок, мабуть, не працював. Будинок справляв таке враження, наче в ньому давно вже ніхто не жив. Проте всі вікна стояли відчинені навстіж. Хвіртка була замкнена, й Аллан, не довго думаючи, переліз через паркан. Як тільки він опинився в парку, підскочила вівчарка й зупинила його лютим гавканням. Аллан заговорив до неї, і собака, не відриваючи від нього очей, нарешті пропустив його. Увесь парк був устелений опалим дубовим листям і такий самий занедбаний, як і будинок. Хоббі, певно, не було вдома.