Твердиня

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

– Але Саксайуаман усе-таки збудовано…

– Правильно. – Швед загадково посміхнувся. Цього разу посмішка вийшла кращою. – У мене є ще кілька знімків. – Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, відзняті з різних ракурсів. – Дивіться уважно. Окремі кам’яні блоки важать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони оброблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. Навіть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Ґуннар вів далі:

– А тепер гляньте сюди. – На столі з’явилося ще кілька світлин. – Це славнозвісне Мачу-Пікчу… – Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. – Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

– Ну, камені трохи менші.

– І все?

– Має бути щось іще?

Схилившись над знімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни ступінчастих святилищ.

– Дивіться уважніше, – перейшов на шепіт Ґуннар. – Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. Їхні грані гладенькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали… звичайним камінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знімках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу – і це було цілком очевидно – нагадувала недбало накидану купу каміння.

– В принципі, так, – сказав Левко.

– Це різні технології, – пояснив старий. – Ті, хто зводив Саксайуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так – утрамбовуватись під власною вагою.

– Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, – зауважив Семен.

– Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній прояв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу-Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо – ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало над чотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошукати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Мачу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди нині. – Старий перевів подих. – Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для цивілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падіння імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

– Справді? – І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

– Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесок у його популярність. Руїни у 1911-му відшукав Хайрем Бінґхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю романтичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінґхем насправді шукав не Мачу-Пікчу. – Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку під час першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. – Американець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Паїтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда – тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

– Ну що, вам цікаво?

– Цікаво… – мовив українець, не маючи змоги розплутати клубок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

– Тоді йдемо далі. – Очі шведа збуджено поблискували. – Бінґхем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки прославився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але разом з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва знайдене ним Мачу-Пікчу – не більш ніж бліда тінь Саксайуамана й багатьох інших руїн у Перу. – Старий вкотре поліз до папки. – У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і Пука-Пукара, і Тамбомачай. [45]

45

Ойянтайтамбо, Пізак, К’єнко, Пука-Пукара, Тамбомачай – назви фортець, руїни яких збереглися в Перу. Розташовані в Андах, у провінції Куско.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були старішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій – зліва від Левка – фото Саксайуамана та інших твердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків. Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.

– Розумієте, про що я? – Швед прижмурив одне око.

Різниця у стилі будівництва була очевидною.

– Розумію, – трохи сконфужено проказав Сьома. – Але що це значить?

– Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в купі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з певністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо, а вже потім – їх менш досконалі… – Ґуннар зробив паузу, – копії.

– Як це? – Левко забув про недопите пиво. – Древні розучились будувати? Тупо втратили свої знання?

– Нічого вони не втратили, – похитав головою Ґуннар.

– Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки технологічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?

– Егей! – обірвав його старий. – А хто говорить про ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?

– Не второпав…

– Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

– Е-е-е… Ні.

– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Ґуннар лишався серйозним і якимось… наче переляканим.

– Розумієш, у чому вся штука, – вів далі він, наче й не зауваживши скепсису, – за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чиму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару та інки [46] – всі вони в певні періоди досягали високого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстрактні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава – імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі і частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ці історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки виявились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти думаєш, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?

46

Моче, або прото-Чиму – доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з I по VIII століття на узбережжі Перу, центр – у районі міста Трухільйо. Чиму – високорозвинута культура в Південній Америці, що існувала приблизно з 1250 до 1470 року на узбережжі півночі Перу, столиця – піщане місто Чан-Чан. Наска – доколумбова цивілізація, що існувала на півдні Перу (плато Наска) в II ст. до н.е. – VI ст. н.е. Уарі – індійська культура доінкського періоду, що існувала у IX–V ст. до н.е. у Центральних Андах і на південному узбережжі Перу. Аймару (аймара) – індійський народ в Андах, що живе у високогірних областях у районі озера Тітікака.