Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

19 жовтня. Суть дороги через пустелю. Людина, сама собі народний ватажок, простує цією дорогою, осягаючи рештками (більшого годі собі уявити) свідомості те, що діється. Ціле життя вона відчуває десь неподалік Ханаан, у те, що цю землю вона побачить аж перед смертю, їй не хочеться вірити. Ця остання надія може мати лише один сенс — показати, яку недосконалу мить становить людське життя, недосконалу тому, що цей вид життя, навіть якби він тривав вічно, врешті виявиться не чим іншим, як миттю. Мойсей не дійшов до Ханаана не через те, що його життя було надто коротке, а через те, що воно було людське. Ця кінцівка Мойсеєвого п’ятикнижжя нагадує завершальну сцену з «Education sentimentale» [59] .

59

«Виховання почуттів» (фр.) — роман Г. Флобера.

Тому, хто не годен упоратися з життям за життя, одна рука потрібна для того, щоб трохи відвертати породжений власною долею відчай — це йому вдається дуже погано, — а другою рукою він може записувати те, що бачить під руїнами, позаяк бачить він не так і більше, ніж решта людей, адже він мертвий за життя й усе ж таки той, хто пережив смерть. Якщо тільки для боротьби з відчаєм йому потрібні не обидві руки й не більше всього, ніж він має.

21 жовтня. Він не міг ступити до будинку, бо чув голос, що промовляв до нього: «Зачекай, поки я поведу тебе сам!» Отож він і далі лежав у поросі перед будинком, хоча не лишалося вже, либонь, жодної надії (як сказала б Capa).

Все це фантазія — сім’я, контора, друзі, вулиця; і дружина — теж фантазія, дальша чи ближча; а ближча правда лише в тому, що ти впираєшся головою в стіну камери, де нема ні вікон, ні дверей.

22 жовтня. Знавець, фахівець, чоловік, що знає свою справу; щоправда, ці знання нікому не можна передати, але, на щастя, вони нікому, здається, й не потрібні.

25 жовтня. …Батько з матір’ю грали в карти; я сидів поруч сам, зовсім чужий; батько сказав, щоб я пограв з ними чи бодай подивився; я знайшов якусь відмовку. Що означала ця відмовка, до якої я вдавався з дитинства багато разів? Запрошення відкривали мені шлях до суспільства, певною мірою до світського життя, із справою, що її вимагали від мене як від учасника, я впорався б якщо й не добре, то стерпно, гра, можливо, навіть не дуже й наганяла б на мене нудьгу, — й усе ж таки я відмовився. Якщо судити з цього, то я не маю рації, коли скаржуся, що життєвий потік ніколи мене не підхоплював, ніколи я не міг відірватися від Праги, ніколи мене не привчали до спорту, якого-небудь ремесла чи чогось такого, — я б, мабуть, щоразу відхиляв пропозицію, так само, як запрошення пограти в карти. Доступне було тільки безглузде — вивчення юриспруденції, контора, згодом додавалися й інші безглузді речі, як-от: робота в садку, столярство й таке інше; ці додаткові речі нагадували вчинки чоловіка, який випихає за двері нещасного жебрака, а тоді сам із собою грається в благодійника, перекладаючи милостиню зі своєї правої руки в ліву…

29 жовтня. Одного з останніх вечорів я таки взяв участь у грі, записуючи для матері її очки. Та взаємини не потеплішали, а якщо познака такого потепління й була, то її заступила втома, нудьга, розчарування з приводу змарнованого часу. І так було б завжди. Пограниччя між самотністю й спілкуванням я перетинав украй зрідка, в ньому я влаштувався навіть надійніше, ніж у самій самотності. Якою жвавою, якою чудовою місциною був проти цього Робінзонів острів!

7 листопада. Неминучий обов’язок удаватися до самоспостереження: якщо за мною хто-небудь спостерігає, я, певна річ, маю спостерігати за собою також, а якщо за мною не спостерігає ніхто, я маю спостерігати за собою ще уважніше.

Кожному, хто посвариться зі мною або кому я стану байдужим чи набридну, можна позаздрити, адже він має змогу легко мене позбутися (за тієї умови, певно, що не йдеться про життя; коли одного разу здалося, що у Ф. йдеться про життя, позбутися мене виявилось не легко; щоправда, я був молодий і сповнений сили, й бажання мої були також сповнені сили).

1 грудня. Після чотирьох відвідин М. поїде, вона їде вже завтра. Серед нестерпних днів чотири спокійні дні. Який довгий шлях від думки, що я не сумую з приводу її від’їзду, не сумую по-справжньому, до усвідомлення, що її від’їзд навіює на мене безмежний смуток. Звичайно, смуток — це не найгірше.

2 грудня. Писав листи в кімнаті батька й матері. Форми занепаду годі собі уявити. Недавно подумав був, що в ранньому дитинстві мене переміг батько, й тепер я через шанолюбство не можу піти з поля битви, і так із року в рік, хоч мене перемагають знов і знов. Увесь час М., або не М., а принцип, світло в пітьмі.

20 грудня. Багато перестраждав у думках.

Злякано підхопився, прокинувшись від глибокого сну. Посеред кімнати за невеличким столиком сидів при свічці чужий чоловік. Сидів у напівтемряві, широкий і важкий, розстебнуте зимове пальто робило його ще ширшим.

Краще продумати:

Вільгельм Раабе [60] на смертнім одрі, дружина гладить йому чоло, він каже: «Як гарно».

60

Раабе Вільгельм (1831—1910) — німецький письменник.

Звичайно, це своєрідне щастя, коли можеш спокійно написати: «Задихнутися — це невимовно страшно». Звичайно ж, невимовно, а отже, нічого про це, знову ж таки, й не напишеш.

1922

16 січня. Минулого тижня немовби настав крах, такий страшний, як той, що стався якось уночі два роки тому, другого такого я не переживав. Здавалося, всьому кінець, та й сьогодні ще схоже на те, що нічого не змінилося. Це можна сприймати в подвійному розумінні, й саме так, мабуть, і треба сприймати.

По-перше, злам, несила спати, несила не спати, несила зносити життя, правильніше сказати, послідовність життя. Годинники йдуть по-різному, внутрішній якось по-диявольському чи по-демонському, в усякім разі якось не по-людському поспішає, зовнішній іде собі, затинаючись, як ходить зазвичай. Чи ж можна сподіватися, що ці два різні світи не роз’єднаються, і вони таки роз’єднуються чи принаймні жахливо роздирають один одного. Причини того, що внутрішній годинник так страшенно летить, можуть бути різні, найочевидніша з них — самоаналіз, який не дає усталитися жодному уявленню, жене всіх їх на поверхню, щоб потім уже його самого як уявлення гнав далі новий самоаналіз.

По-друге, поштовх цій гонитві дає людство. Самотність, яку мені віддавна великою мірою накинули, а певною мірою я шукав собі сам — але й шукав хіба не з примусу? — тепер незаперечна й не знає меж. Куди вона веде? Вона може завести — і це здається найвірогіднішим — до божевілля, але про це годі більше говорити, гонитва проходить крізь мене й роздирає мене. Але я можу — чи ж можу-таки? — хай навіть лише зовсім невеликою мірою, й уціліти, якщо здамся на волю гонитви. Де я тоді опинюся? «Гонитва» — лише образ, я можу сказати також «напад на останню земну межу», до того ж напад ізнизу, з боку людей, і, позаяк це — також тільки образ, можу замінити його образом нападу згори, на мене.

Вся ця література — напад на межу, і якби цьому не завадив сіонізм, вона легко могла б обернутися на нове таємне вчення, на Кабалу. Передумови для цього є. Звичайно, тут потрібно мати щось на взірець незбагненного генія, який заново пустив би своє коріння в давні віки чи створив би давні віки заново, не змарнувавши себе на все це, а почавши марнувати себе аж тепер.

18 січня. …Мить роздумів: будь задоволений, учися (вчися, сорокарічний) жити миттю (адже колись ти це вмів). Так, миттю, жахливою миттю. Вона не жахлива, тільки страх перед майбутнім робить її жахливою. І, звісно ж, погляд у минуле. Що ти зробив з подарованою тобі статтю? Не вийшло, скажуть урешті, і це буде все. Але ж легко могло б вийти. Звичайно, все вирішила дрібниця, до того ж незначна. Що в цьому особливого? Так траплялося в найбільших битвах світової історії. Долю дрібниць вирішували дрібниці.